Читать онлайн книгу "Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання"

Листи до Мiлени. Лист батьковi. Оповiдання
Franz Kafka


«Листи до Мiлени» адресованi Мiленi Єсенськiй, чеськiй журналiстцi, коханiй Франца Кафки. Їхнiй роман розпочався навеснi 1920-го i тривав усього кiлька мiсяцiв, однак листування продовжувалося аж до 1923 року. Саме Мiленi Єсенськiй письменник передав своi щоденники та «Лист батьковi», в якому вiдобразив своi вельми складнi стосунки з батьком. Страхи Кафки, якi розпiзнала Мiлена, не дали iм бути разом. Тож не дивно, що iхнi шляхи розiйшлися.

Оповiдання («Опис однiеi боротьби», «Нора», «Вирок», «Перетворення», «Голодомайстер» та iн.), що також увiйшли до цього видання, як i iншi твори Кафки, просякнутi абсурдом i страхом перед зовнiшнiм свiтом та вищим авторитетом i здатнi пробуджувати в читачевi почуття тривоги.

Героi оповiдань – люди, яких байдуже суспiльство вiдторгае, бо вони – iнакшi, а значить «хворi», тому iм немае мiсця серед звичайних людей. Вони мають пiти…

На жаль, саме це в реальному життi вiдчував i сам Кафка.





Франц Кафка

Листи до Мiлени. Лист батьковi. Оповiдання



© С. Мендор, художне оформлення, 2021

© Ігор Андрущенко, переклад украiнською, 2019

© Наталка Сняданко, переклад украiнською, 2006

© Петро Таращук, переклад украiнською, 2006


* * *




Листи до Мiлени






(Квiтень 1920 р.) Мерано-Унтермайс[1 - Мiстечко, що з 1924 року е частиною мiста Мерано, що у Пiвденному Тиролi (тут i далi примiтки перекладача).], пансiон «Оттобург»

Дорога панi Мiлено,

щойно ущух дощ, який падав два днi й одну нiч, ймовiрно, лише ненадовго, – подiя, втiм, така, що ii варто вiдсвяткувати, i з такоi нагоди я пишу Вам. Дощ був, до речi, доволi стерпний, це через те, що навколо мене чужина, вона, щоправда, невелика, але грiе душу. Ви ж теж, якщо мое враження точне (недовге едине напiвнiме побачення вочевидь у пам’ятi не стерти), тiшилися вiденською чужиною; потiм, можливо, все затьмарили обставини, але Ви теж радiете на чужину як таку? (Втiм, це, напевно, недобра ознака, i краще б на неi не радiти.)

Живу я тут байдуже собi, ретельнiшоi турботи тлiнне тiло навряд чи б i витримало, балкон моеi кiмнати купаеться в зеленi, оповитий, залитий квiтучими кущами (дивна тут рослиннiсть – в таку погоду, за якоi в Празi вже i калюжi б позамерзали, перед моiм балконом лельом-полельом розкриваються квiти), i при цьому вiн увесь виповнений сонцем (або, точнiше, повитим у низькi хмари небом, ось уже майже тиждень), ящiрки i птах, – дивний мезальянс, – вiдвiдують мене; о, як би я хотiв подарувати Вам Мерано. Ви нещодавно написали, що «задихаетесь», образ тут цiлком збiгаеться зi змiстом, а цi краi, можливо, бодай трохи все пом’якшили.

Зi щирими вiтаннями,

Ваш Ф. Кафка


(Квiтень 1920 р.) Мерано-Унтермайс, пансiон «Оттобург»

Дорога панi Мiлено,

я послав Вам кiлька рядкiв з Праги, а потiм з Мерано. Вiдповiдi не було. Втiм, рядки моi, звичайно ж, не потребували якоiсь пильноi вiдповiдi, i якщо Ваше мовчання – це всього лише ознака вiдносних гараздiв, якi, ми знаемо, часто виражаються у нехотi до писання листiв, то я цiлком задоволений. Але ж можливо також – i тому я пишу знову, – що в тих рядках своiх я Вас чимось образив (яка у мене тодi проти моеi волi груба рука, коли це так) або, що було б куди гiрше, та хвилина перепочинку, про яку ви писали, знову позаду, i для Вас знову настали важкi днi. Щодо першого припущення менi сказати нiчого, такий чужий менi цей намiр, а все iнше трохи ближче; що ж до другого не наважуюсь гадати, – та й як я можу гадати? – хочу тiльки запитати: чому б Вам бодай ненадовго не виiхати з Вiдня? Ви ж не безпритульнi, як iншi. Можливо, прогулянка в Богемiю додала б Вам сил? А якщо з якихось причин, менi невiдомих, Ви не хочете в Богемiю, то куди-небудь iще – може, незле було б навiть у Мерано? Ви бували в Мерано?

Отже, я очiкую одного з двох. Або подальшого мовчання, це означае: «Не переймайтеся, у мене все гаразд»; або ж хоч декiлькох рядкiв.

Сердечно Ваш Кафка



Я раптом зрозумiв, що, власне кажучи, не можу згадати в будь-яких подробицях Ваше обличчя. Бачу тiльки, як Ви тодi проходили помiж столикiв у кафе, прямуючи до виходу, Вашу фiгуру, Вашу сукню – це все я бачу й досi.



Дорога панi Мiлено,

серед вiденськоi зневiри Ви працюете над перекладом. Для мене це i зворушливо, i ганебно. Ви, напевно, встигли вже отримати лист вiд Вольфа[2 - Мова про Курта Августа Пауля Вольфа (1887–1963), нiмецького видавця, засновника видавництва «Kurt Wolff Verlag», що видавало здебiльшого експресiонiстську лiтературу й iснувало з 1913-го до 1940 року.], принаймнi деякий час тому вiн уже писав менi про такий лист. Новели «Вбивця», нiбито оголошеноi в якомусь каталозi, я не писав, це непорозумiння; але якщо вона, далебi, краща, можливо, так воно i е.

Якщо судити з вашого останнього i передостаннього листiв, тривоги й турботи, здаеться, геть цiлком Вас вiдпустили, i я вельми цього Вам зичу – i Вам, i Вашому чоловiковi. Пригадую, як одного недiльного вечора кiлька рокiв тому брiв набережною Франца Йозефа[3 - Нинi Набережна Бедржиха Сме5тани.] попiд стiнами будинкiв, i надибав на Вашого чоловiка: не кращий на вигляд, вiн йшов менi назустрiч, – двое великих фахiвцiв з головного болю, втiм, кожен цiлком на свiй лад. Я уже не пам’ятаю, чи то ми пiшли далi вдвох, чи так i розминулися, зрештою, мабуть, рiзниця не така вже й велика. Але все це минуло i мае залишитися в глибинах минулого. Чи добре у Вас удома?

Зi щирими вiтаннями,

Ваш Кафка


(Мерано, квiтень 1920 р.)

Отже, легенi. Цiлий день я повертав цю думку в головi й так i сяк, нi про що iнше думати не мiг. Не те щоб хвороба надто мене налякала; напевно – я на це сподiваюсь, i Вашi натяки про це, здаеться, свiдчать, – вона торкнулася Вас лише м’яко, але навiть i серйозне захворювання легенiв (половина Захiдноi Європи зараз мае бiльш-менш ушкодженi легенi), знайоме менi самому ось уже три роки, радше прислужилося менi, нiж зашкодило. Рокiв зо три тому це почалося в мене посеред ночi: з горла пiшла кров. Я встав з лiжка (i це замiсть лежати й далi, як я згодом дiзнався з приписiв), – те, що трапилося, мене схвилювало, як усе нове, але, звичайно, трохи i налякало; я пiдiйшов до вiкна, вистромився назовнi, потiм пройшов до умивальника, походив по кiмнатi, сiв на лiжко – кров цiдилася невпинно. Але при цьому я не те щоб був нещасний – бо перегодом я чомусь ясно раптом усвiдомив, що по трьох, та нi, чотирьох роках нiчниць я вперше – якщо, звичайно, кров зупиниться – зможу заснути. Незабаром усе припинилося (i вiдтодi не поверталося), тож залишок ночi я спав спокiйно. Щоправда, вранцi прийшла покоiвка (я наймав тодi квартиру в Палацi Шенборнiв), добра, мало не самовiддана, але напрочуд дiлова дiвчина, i, побачивши кров, сказала: «Pane doktore, s Vami to dlouho nepotrva»[4 - «Пане докторе, Вам недовго лишилося жити» (чес.).]. Втiм, я почувався краще, нiж звичайно, пiшов у контору i лише по обiдi подався до лiкаря. Розповiдати, що було далi, тут уже нi до чого. Що я хотiв сказати: мене налякала не Ваша хвороба (тим бiльше що я, без кiнця перебиваючи сам себе i перебираючи своi спогади, прозираю за всiею Вашою тендiтнiстю майже по-селянськи бадьору, мiцну натуру i доходжу висновку: нi, Ви не хворi, це лише застереження, а не захворювання легенiв), – так от, не це мене налякало, а думка про те, що5 мало б передувати такому зриву. Тут я для початку виключаю iнше, про що Ви пишете: вiтер у кишенях свище, тiльки чай та яблука, щодня з другоi до восьмоi, – все це речi, яких я не розумiю, i вони явно потребують усних роз’яснень. Вiд цього я, отже, зараз вiдволiкаюся (але тiльки в листi – бо забути таке неможливо) i думаю лише про пояснення, яке я тодi наготував для захворювання в моему випадку i яке надаеться до багатьох випадкiв. Здавалося, мозок мiй тодi просто не мiг бiльше витерплювати покладенi на нього турботи й муки. Вiн сказав: «Я здаюсь; а якщо комусь таки важливо по змозi зберегти цiле, нехай полегшить мене вiд тягаря, i тодi ми ще якийсь час протримаемось». Аж тут озвалися легенi – iм, видко, нiчого було втрачати. Цi перемовини мiж мозком i легенями – без мого вiдома – були, напевно, жахливi.

І що ж Ви тепер робитимете? Скiльки я розумiю, трiшки оберiгати Вас – це рiч мала. А те, що Вас треба трiшки оберiгати, мае збагнути кожен, хто Вас любить, тут усi iншi мiркування повиннi припнути язика. Отже, порятунок знайдено? Я ж сказав уже – але нi, не жартуватиму, в мене геть невесело на душi i не буде весело, доки Ви не напишете менi, чи вдалося Вам налагодити новий i здоровiший спосiб життя. Чому Ви на деякий час не поiдете з Вiдня – про це я вже не питаю по Вашому останньому листi, я все зрозумiв, але ж i поблизу вiд Вiдня е чудовi мiсця i багато де про Вас могли б пильно попiклуватись. Я не пишу сьогоднi нi про що iнше, нiчого важливiшого у мене немае в головi. Все iнше – на завтра, зокрема i подяку за журнал: я був зворушений i посоромлений, засмучений i втiшений. Нi, ще тiльки про одне сьогоднi: якщо Ви пожертвуете бодай хвилиною Вашого сну заради перекладу, це буде все одно що навiк мене проклясти. Бо коли одного разу дiйде до суду, жодного особливого слiдства не знадобиться, буде просто встановлено: вiн позбавив ii сну. Тим самим я буду засуджений – i правом. Отже, я борюся i за себе, коли прошу Вас бiльше цього не робити.

Ваш Франц К.


(Мерано, кiнець квiтня 1920 р.)

Дорога панi Мiлено,

сьогоднi я хочу писати про iнше, але – не пишеться. Не те щоб я брав усе аж надто серйозно; якби це було так, я писав би по-iншому, але ж мае десь стояти для Вас шезлонг у саду, в напiвзатiненому куточку, i склянок десять молока пiд рукою, щоб вiдразу дотягнутися. Нехай це навiть буде у Вiднi, ну i що, тим бiльше влiтку, тiльки б не голодувати i не тривожитися. Невже немае нiкого, хто б у цьому допомiг? А що каже лiкар?

Коли я вийняв журнал з великого конверта, я був майже розчарований. Я хотiв почути що-небудь про Вас, а не цей аж надто знайомий голос зi староi могили. Навiщо вiн встряв помiж нас? А потiм я зрозумiв, що вiн же нас i звiв. Але, мiж iншим, для мене незбагненно, як Ви зважилися взяти на себе цю тяжку працю, i я глибоко зворушений тим, з якою вiрнiстю Ви ii зробили, речення за реченням; що така вiрнiсть i та чудова природна впевненiсть, з якою Ви ii зберiгаете, можливi в чеськiй мовi, я й гадки не мав. Невже нiмецька й чеська мови такi близькi? Але хай там як, сама розповiдь, кажучи по честi, кепська та й годi; менi було б легше, дорога панi Мiлено, довести Вам це рядок за рядком, i хiба що моя вiдраза пересилила б необхiднiсть доказiв. Те, що розповiдь Вам сподобалася, природно, надае iй цiннiсть, але i трохи затьмарюе для мене картину свiту. Досить про це. «Сiльського лiкаря» Ви отримаете вiд Вольфа, я йому написав.

Звiсно, я розумiю чеську. Менi вже не раз хотiлося запитати Вас, чому Ви не напишете менi якось чеською. Це зовсiм не тому, що Ви не володiете нiмецькою мовою. Здебiльшого володiете Ви нею блискуче, а якщо десь раптом виявиться, що ви нею не володiете, вона самохiть схиляеться перед Вами, i тодi це особливо чудово; ось нiмець цього вiд своеi мови нiяк не очiкуе, тож особисто вiн не наважуеться писати. Але я б хотiв почитати Вас чеською, це ж ваша мова, адже тiльки там, у нiй, уся Мiлена (переклад про це свiдчить), а тут хiба що Мiлена вiденська або та, що збираеться до Вiдня. Отже, по чеськи, будь ласка. І надiшлiть своi фейлетони, про якi Ви пишете. Нехай вони «убогi», Ви ж пробралися крiзь мою повiстину – до якого мiсця? Не знаю. Але раптом i я зможу, а вже якщо не зможу, що ж – так i залишуся й далi в найкращому упередженнi з усiх можливих.

Ви питаете про моi заручини. Я був заручений двiчi (коли хочете, навiть тричi – бо ж двiчi з однiею i тiею ж дiвчиною[5 - Мова про Фелiцiю Бауер (1887–1960). Перший раз заручини зiрвалися у серпнi 1914 року, другий – 12 липня 1917 року, по чому у груднi знову дiйшло до розриву.]); отже, тричi я був за якихось кiлька днiв од шлюбу. Перша iсторiя цiлком позаду (там уже нове подружжя i, як я чув, з’явився малюк), друга ще жива, але без будь-яких намiрiв узяти шлюб, себто, власне, вже й не жива – або, точнiше кажучи, живе тепер самостiйним життям завдяки людям. Узагалi я в цьому випадку – та й в iнших теж – дiйшов висновку, що чоловiки, можливо, бiльше страждають або, якщо поглянути на справу iнакше, виявляють меншу опiрнiсть, а ось жiнки завжди страждають безвинно, i це не тому, що вони тут «неспроможнi що-небудь вдiяти», а в прямому розумiннi, хоча воно, напевно, врештi-решт виявляеться тiею-таки «неспромогою». Втiм, ламати над цим голову нi до чого. Ти нiби силкуешся розбити один-единий казан у пеклi; по-перше, це не вдаеться, а по-друге, якщо i вдасться, ти хоч i згориш сам у розтопленiй лавi, що з нього хлюпне, та пекло все одно залишиться у всiй своiй красi. Треба дiяти iнакше.

Але спочатку, в усякому разi, треба лягти в саду i спробувати скуштувати всiеi розкошi, яка тiльки можлива, з хвороби, особливо якщо це хвороба несправжня. А розкошi в нiй багато.

Ваш Франц К.


* * *

Дорога панi Мiлено,

скажу вiдразу – а то Ви, чого доброго, проти моеi волi вичитаете це з мого листа: ось уже тижнiв зо два менi дедалi дужче дошкуляють нiчницi, взагалi то я не роблю з цього трагедii, такi перiоди приходять i йдуть, i для них завжди е навiть бiльше причин, нiж потрiбно (це смiшно, але, за Бедекером, одна з них – Меранське повiтря[6 - Кафка згадуе один iз найвiдомiших путiвникiв того часу, де, зокрема, зазначено, що Мерано являе собою «вельми популярний курорт, з огляду на м’який клiмат, серед пацiентiв, якi страждають на легеневi хвороби, i навеснi тут використовують сироватку, а восени – виноградне вино» (Southern Germany and Austria, Including the Eastern Alps, 1871. P. 240).]), – хоч цi причини iнодi майже i не видно; хай там як, через усе це стаеш тупим, як колода, i нервовим, як лiсовий звiр.

Але хоч одна радiсть у мене е. Ви спали спокiйно – нехай i «дивним чином», нехай ще вчора ви були «у нестямi», – але спали спокiйно. Якщо вночi, отже, сон тiкатиме вiд мене, я тепер знаю його дорогу – i прийму ii. Та й нерозумно було б нарiкати: адже з усiх створiнь сон – найбезневиннiше, а людина, яка не знае сну, – сама винна.

І ось цiй людинi, позбавленiй сну, Ви дякуете в своему останньому листi. Якби хтось збоку прочитав його, вiн би, напевно, подумав: «Що за людина! Схоже, вона здолала зрушити гори». А тим часом людина нiчого не зробила, пальцем не ворухнула (хiба що пером), харчуеться молоком i всякою всячиною (не завжди – хоч i часто – маючи пiд рукою «чай та яблука»), а в iншому пускае речi самопливом i дозволяе горам залишатися на своiх мiсцях. Ви знаете iсторiю першого успiху Достоевського? Ця iсторiя чимало в себе увiбрала, i я наводжу ii лише для зручностi, через славетне iм’я, бо ж будь-яка iсторiя, що трапилася по сусiдству, а то i ще ближче, мала той-таки сенс. До речi, я вже i пам’ятаю-бо ii лише приблизно – тим бiльше iмена. Достоевський писав у цей час свiй перший роман «Бiднi люди», а жив разом зi своiм другом, лiтератором Григор’евим[7 - Кафкa мае на увазi, очевидно, Аполлона Григор’ева (1822–1864), росiйського поета, а також лiтературного й театрального критика. Проте насправдi це помилка – Достоевський дiлив помешкання з письменником i мистецтвознавцем Дмитром Григоровичем (1822–1900), а Григор’ев написав одну з перших рецензiй на роман «Бiднi люди».]. Той хоч i бачив мiсяцями купу списаних аркушiв на столi, але манускрипт отримав у руки, лише коли роман був готовий. Вiн його прочитав, був у захватi i, нi слова не сказавши Достоевському, вiднiс його знаменитому тодi критику Некрасову. О третiй ночi у дверi Достоевського дзвонять. Вриваються Григор’ев з Некрасовим, кидаються до Д. з обiймами i поцiлунками, Некрасов, який перше його не знав, називае його надiею Росii, вони розмовляють годину, двi, головним чином про роман, i розходяться лише пiд ранок. Достоевський, який потiм назвав цю нiч найщасливiшою у своему життi, пiдходить до вiкна, дивиться iм услiд, не може стямитися i заливаеться сльозами. Почуття, що його охопило – вiн сам його потiм описав, не пам’ятаю де, – було приблизно таке: «Що за чудовi люди! Якi добрi, якi шляхетнi! І який низький я сам. Якщо б вони могли заглянути в мою душу… Але ж якби я сказав iм – не повiрили б». Те, що Достоевський потiм ще i вирiшив ступати iм у слiди, – це вже химера, це останне слово, яке залишае за собою непереможна юнiсть, до розказаноi iсторii це вже не мае вiдношення, вона, отже, добiгла кiнця. Чи розумiете Ви, люба панi Мiлено, таемний сенс цiеi iсторii, непроникний для думки? На мою думку, вiн ось у чому: Григор’ев i Некрасов, якщо говорити взагалi, були, звичайно ж, не шляхетнiшi за Достоевського, але Ви вiдмовтеся зараз вiд загального погляду (Достоевському вiн-бо теж не потрiбен був тiеi ночi, та й що зиску вiд нього в кожному окремому випадку?), Ви слухайте тiльки Достоевського, i Ви перейметеся тодi переконанням, що Гр. i Н. справдi були прекраснi, а Д. брудний, нескiнченно низький, що вiн, звичайно ж, нiколи навiть i вiддалено не доскочить до цих висот i вже тим бiльше мови бути не може про те, щоб вiддячити Гр. i Н. за iх нечуване, незаслужене добродiйство. Я буквально бачу iх з вiкна – як вони даленiють i тим самим пiдтверджують свою недосяжнiсть. На жаль, iстинний сенс цiеi iсторii розмиваеться великим iм’ям Достоевського. Куди мене завело мое безсоння? Туди, у всякому разi, де я i залишаюся, щоб побажати Вам усього найкращого.

Ваш Франц К.


(Меран, травень 1920 р.)

Дорога панi Мiлено,

всього кiлька слiв, завтра напевно напишу Вам знову; сьогоднi ж я пишу тiльки заради себе, тiльки для того, щоб бодай щось зробити для себе, тiльки щоб трохи вiдсунути враження вiд Вашого листа, iнакше вiн переслiдуватиме мене день i нiч. Ви дуже дивна, панi Мiлено, живете там, у Вiднi, страждаете вiд того i того i, крiм того, ще знаходите час дивуватися, що iншим, менi, наприклад, живеться не з медом i що якусь нiч я сплю гiрше, нiж попередню. У трьох тутешнiх моiх приятельок (трьох сестричок, найстаршiй – п’ять рокiв) бачення розумнiше, за будь-якоi зручноi i незручноi нагоди, бiля рiчки чи нi, вони силкувалися спихнути мене в воду, i зовсiм не тому, що я якось iх скривдив, аж нiяк. Коли дорослi загрожують дiтям такими речами, то це, зрозумiло, жарт i любов i означае приблизно таке: скажемо задля смiху що-небудь ну геть, абсолютно неможливе. Але дiти беруть усе серйозно, i неможливе для них не iснуе, десять невдалих спроб зiпхнути тебе в воду не переконають iх, що i одинадцята закiнчиться невдачею, бо вони не пам’ятають, що колись десять разiв вони вхопили шилом патоки. Якщо наповнити дитячi слова i намiри знанням дорослих, стае моторошно. Коли така собi чотирирiчна дiвчинка, яка немовби i створена лише для того, щоб ii цiлували i мнули, а до того ж сильна, як ведмежа, i ще по-дитячому опецькувата, йде на тебе в атаку, а двi сестрички допомагають iй злiва i справа, i за спиною у тебе вже бильця, а щирий татусь цiеi трiйцi i м’яка красива товстуля-мати (в колисцi у неi четвертий) з посмiшкою здалеку спостерiгають за тим, що вiдбуваеться, i геть не квапляться тобi допомогти, – ти майже на краю загибелi, i годi описати, яким чином усе ж вдаеться врятуватися. Розумнi або прозорливi дiти намагалися скинути мене в воду просто так, можливо, тому, що вважали мене зайвим, непотрiбним, але ж вони не знали нi Ваших листiв, анi моiх вiдповiдей.

Нехай Вас не лякають «добрi намiри» останнього листа. У мене був – тут це часто трапляеться – перiод цiлковитого безсоння, я записав цю iсторiю, про яку часто розмiрковував у зв’язку з Вами, але, коли закiнчив, скронi i праворуч, i лiворуч так зчавило, що я вже не розумiв до пуття, нащо ii розповiдав, до того ж заважала i безформна брила всього того, що я хотiв сказати Вам на балконi, в гойдалцi, тому менi нiчого i не залишалося, крiм як послатися на основне вiдчуття, та я i тепер ще не можу iнакше.

У Вас е все, що я опублiкував, крiм останньоi книжки «Сiльський лiкар», збiрки невеликих оповiдань, яку Вам надiшле Вольф, у всякому разi тиждень тому я просив його про це в листi. У пресi немае нiчого, i не пригадаю, щоб щось могло вийти. Хоч як Ви вчинили би з цими книгами i перекладами, все буде правильно, шкода, що вони не такi менi дорогi, щоб передача iх в Вашi руки по-справжньому висловила ту довiру, яку я до Вас маю. Зате я дуже радий, що за допомогою декiлькох зауважень з приводу «Паровичника», про якi Ви просите, справдi можу принести маленьку жертву; це буде передвiстя тiеi пекельноi кари, яка полягае в тому, що необхiдно ще раз перевiрити свое життя поглядом пiзнання, причому найгiрше тут не перегляд явних переступiв, а саме тих, якi колись вважав спасенними.

Хоч би там що, а писати-таки добре i корисно, менi тепер спокiйнiше, нiж було двi години тому з Вашим листом на балконi, в гойдалцi. Я лежав там, а за крок вiд мене горiзнач упав якийсь жук, комашка вiдчайдушно намагалася пiдвестись i не могла, я б охоче допомiг жуковi, адже це було геть легко: зробити крок i трохи його пiдштовхнути – чим не дiева допомога, але я забув про нього, читаючи Ваш лист, я не мiг встати, лише якась ящiрка знову привернула мою увагу до життя навколо, шлях ящiрки лежав якраз через кузьку, яка вже зовсiм затихла, – значить, сказав я собi, це була не дрiбна невдача, а сутичка зi смертю, рiдкiсне видовище природноi смертi живоi тварини; та, коли ящiрка уджигнула через жука, вона ненароком поставила його на ноги, вiн, щоправда, ще хвилину-другу не ворушився, але потiм любiсiнько побiг угору по стiнi. Якимось чином це, мабуть, дещо мене осмiлило, я встав, випив молока i написав Вам.

Ваш Франц К.



Отже, коментарi:

Колонка I, рядок 2 arm («рука») мае тут також значення: «bedauernswert» («бiдолашний»), але без особливого емоцiйного наголосу, симпатичного спiвчуття, що його Карл вiдчувае до своiх батькiв, можливо, uboz?[8 - Жалюгiдний (калiч. чес.).], I 9 «вiтри» трохи розкiшнiшi, але, ймовiрно, тут немае виходу; I 17 z dobrе nаlady a ponevad byl siln? chlapec[9 - «З гарного настрою i тому, що був сильним хлопцем» (калiч. чес.).] геть викреслено.

Нi, листа пошлю краще сьогоднi, а завтра вiдправлю Вам своi зауваження, до речi, iх дуже небагато, на бiльшостi сторiнок iх узагалi нема, наче сама собою зрозумiла правдивiсть переказу знову i знову – коли я змiчаю, що це зовсiм не само собою зрозумiло, – дивуе мене, майже жодноi похибки, та й те через дрiбницi, завжди мiцне i рiшуче розумiння. Я ось тiльки не знаю, чи не поремствують на Вас чехи за цю вiрнiсть, яка менi в перекладi особливо мила (зовсiм не в iм’я розповiдi, але в iм’я мене самого); мое чеське вiдчуття мови, а воно у мене теж е, повнiстю задоволене, але вкрай упереджене. Принаймнi, якщо хтось Вам це закине, постарайтеся врiвноважити образу моею вдячнiстю.


(Меран, травень 1920 р.)

Дорога панi Мiлено,

(так, звернення це вже набридло, але в нашому ненадiйному свiтi воно – один iз тих поручнiв, за якi можуть вхопитися хворi, i якщо хапатися за поручень набридло, – це все одно ще не ознака одужання) я нiколи не жив серед нiмецького народу, нiмецька мова менi рiдна по матерi i тому для мене природна, проте чеська менi куди милiша, тим-то Ваш лист нiби розривае туманнi завiси, я бачу Вас яснiше, рухи тiла, рук, такi швидкi, такi рiшучi, це майже зустрiч, – правда, коли я потiм хочу звести очi, щоб побачити Ваше обличчя, то лист мiй – оце пригода! – спалахуе полум’ям, i я нiчого не бачу, тiльки полум’я.

Так можна спокуситися й повiрити в виведений Вами закон Вашого iснування. Те, що Ви не хочете, щоб Вас шкодували через цей, нiбито навислий над Вами закон, цiлком зрозумiло, бо незнання закону е не що iнше, як високодумство i пересада (ja jsem ten kter? plat?[10 - Я той, до кого це стосуеться (чес.).]); правда, приклади прояву цього закону, Вами наведенi, обговоренню не пiдлягають, тут залишаеться тiльки мовчки поцiлувати Вам руку. Що ж до мене, я, звичайно, вiрю у цей Ваш закон, я не вiрю тiльки, що вiн так уже й неприховано жорстоко i навiки поклав свiй знак на Ваше життя; хоч вiн i одкровення, але одкровення в дорозi, а шлях нескiнченний.

Однак незалежно вiд цього для людського земного обмеженого розуму жахливо уявляти Вас у тiй розпеченiй печi, в якiй Ви живете. Я спробую говорити тiльки про себе. Якщо розглядати все як якусь натяму шкiльного завдання, то у Вас щодо мене були три можливостi. Ви могли б, наприклад, нiчого не розповiдати менi про себе, але тодi ви позбавили б мене щастя знати Вас i – що ще важливiше – щастя перевiряти на цьому себе саму. Тож Вам не можна було критися передi мною. Ви могли б, далi, про щось промовчати, багато прикрасити – i тепер iще можете, – але я б за нинiшнього стану речей це вiдчув, хоч i нiчого не сказав би, i менi було б лише вдвiчi боляче. Значить, i цього Вам не можна робити. Залишаеться тiльки третя можливiсть: намагатися по змозi врятувати саму себе. І боязка надiя на таку можливiсть прослизае-таки у Ваших листах. Я часто-густо тепер читаю в них про спокiй i твердiсть, нерiдко, щоправда, доводиться досi читати i про iнше – а то навiть i про «reeln? hr?za»[11 - «Справжнiй жах» (чес.).].

Того, що Ви повiдомляете про свое здоров’я (у мене воно гарне, тiльки сплю я в цьому гiрському повiтрi погано), менi недостатньо. Дiагноз лiкаря я не вважаю надто вже сприятливим – точнiше кажучи, вiн нi те нi се, i лише вiд Вашоi поведiнки залежить, як його витлумачити. Звичайно, всi лiкарi – бовдури; втiм, вони, напевно, i не дурнiшi за iнших, але iхнi амбiцii смiшнi; хай там як, треба взяти до уваги, що варто нам тiльки з ними зв’язатись, як вони дедалi вiдбiгають розуму; але те, що лiкар вiд Вас поки вимагае, не назвеш нi дуже дурним, анi неможливим. Неможливо лише, щоб Ви серйозно захворiли, i так воно i мае залишитися неможливим. У чому змiнилося Ваше життя пiсля розмови з лiкарем – ось найголовнiше питання.

А тепер кiлька другорядних питань – Ви дозволите? – Чому i вiдколи Ви сидите без грошей? Чи пiдтримуете стосунки з родичами? (Я так думаю, бо якось ви дали менi адресу, з якоi ви регулярно отримували пакунки, це скiнчилося?) Чому Ви ранiше, як Ви пишете, спiлкувалися в Вiднi з багатьма людьми, а тепер нi з ким?

Своi фейлетони Ви не хочете менi надiслати; отже, не вiрите, що я зможу правильно i доречно вписати цi фейлетони в той образ, який я собi про Вас склав. Гаразд, тодi я буду з цього погляду на Вас сердитий, що, втiм, не бiда, адже для збереження рiвноваги навiть краще, якщо в одному куточку мого серця для Вас буде приготовлено дрiбку сердитостi.

Ваш Франц К.


(Меран, 29 травня 1920 р.)

Дорога панi Мiлено,

день такий короткий, проведено його з Вами з деякими незначними дрiбницями, i вiн уже добiг кiнця. Залишаеться хiба що трохи часу, щоб написати справжнiй Мiленi, позаяк ще справжнiший цiлий день вона пробула тут, у кiмнатi, на балконi, в хмарах.

Звiдки йде свiжiсть, настрiй, безтурботнiсть Вашого останнього листа? Щось змiнилося? Або я помиляюсь i цьому сприяють буденнi речi? Або Ви так добре владаете собою, а заразом i всiм цим? У чому ж тут рiч?

Починаеться Ваш лист прямо як судовий документ, я серйозно так вважаю. І Ви мае слушнiсть, дорiкаючи: «ci ne tak docela pravdu»[12 - «Або не зовсiм правильно» (чес.).], так само як Ви, по сутi, мали рацiю щодо «dobre mineno»[13 - «Доброi думки» (чес.).]. Адже це само собою зрозумiло. Коли б я був стривожений так сильно i безперервно, як написав, то не витримав би у гойдалцi i жоднi перешкоди не завадили б менi вже за день з’явитися у Вашiй кiмнатi. Це едина перевiрка на правдивiсть, все iнше – розмови, зокрема й ось це. Або апеляцii до основоположного вiдчуття, але воно мовчить i сидить склавши руки.

Як же виходить, що всi цi смiшнi люди, тi, кого Ви описуете (з любов’ю i тому чудово), потiм той, хто ставить питання, i багато iнших, Вам iще не набридли? Ви ж повиннi скласти вирок, адже врештi-решт вирок складае саме жiнка. (Легенда про Парiса дещо напускае туману, а й Парiс судить лише про те, вирок якоi iз богинь найвагомiший.) Рiч-то, загалом, не в смiховинних дрiбницях, можливо, смiховинне в них миттеве, а ставши частиною цiлого, вони потiм стануть серйознi i хорошi, – чи не ця надiя утримуе Вас при тих людях? Хто може сказати, що йому вiдомi таемнi думки судii, але менi здаеться, що Ви прощаете смiховиннi дрiбницi як такi, розумiете iх, любите i Вашою любов’ю ушляхетнюете. А тим часом цi смiховиннi дрiбницi суть не що iнше, як зигзаги собачоi бiганини, тодi як господар прямуе навпростець, ну не напролом звичайно, а якраз там, де проходить дорога. Однак у Вашiй любовi, напевно, все одно е сенс, я в цьому абсолютно впевнений (просто я не можу не питати i не вважати це дивним), i, тiльки щоб пiдтвердити таку можливiсть, менi пригадуються слова одного з колег по роботi. Кiлька рокiв тому я часто плавав в човнику «душогубцi» (manas[14 - Легкий човен (чес.).]) по Влтавi, пiднiмався на веслах угору рiчкою, а потiм, розтягнувшись на весь зрiст на днi, плив iз примхи хвиль пiд мостами. Через мою худорбу згори, з мосту, видовище явно було вельми смiшне. Так ось, той товариш по службi, який одного разу побачив мене з моста, так пiдсумував свое враження, перше досить пiдкресливши комiзм ситуацii: картина – як перед початком Страшного суду, коли вiкна вже повiдкриванi, але мертвi ще не повоскресали.

Зробив невелику прогулянку (не ту велику, про яку згадував i яка так i не вiдбулася) i майже три днi через (зовсiм не неприемну) втому майже нiчого не мiг робити, навiть писати, тiльки читав, лист, статтi, i не по одному разу, вважаючи, що така проза iснуе, зрозумiло, не заради себе самоi, а править за своерiдний дороговказ на шляху до людини, на шляху, яким iдеш дедалi щасливiший, поки в мить прозрiння не усвiдомлюеш, що нiтрохи не просуваешся вперед, просто й далi блукаеш у власному лабiринтi, тiльки у ще бiльшому, нiж зазвичай, хвилюваннi i сум’яттi. Але хай там як, написала це не яка-небудь пересiчна авторка. Пiсля цього я маю до Ваших писань майже стiльки ж довiри, як i до Вас самоi. Чеською мовою (за мiзерних моiх знань) менi вiдомий лише один зразок словесноi музики – музика Божени Немцовоi[15 - Божена Немцова (уродж. – Барбора Панклова; 1820–1862) – славетна чеська письменниця.], i ось нова музика, але рiднить ii з першою рiшучiсть, пристрасть, витонченiсть i перш за все прозорливiсть розуму. Це зродили останнi роки? Ранiше Ви теж писали? Звичайно, Ви можете сказати, що я до смiшного упереджений, i Ви маете рацiю, я безумовно упереджений, але лише через те, що я не просто вперше знайшов у цих (до речi, нерiвних, подекуди позначених поганим впливом газети) нотатках, але знайшов знову. Неповноцiннiсть мого судження Ви, однак, можете помiтити вiдразу по тому, що я, зведений двома пасажами, вважаю Вашою i порiзану статтю про моду. Я б iз великим задоволенням залишив цi витинки в себе, щоб принаймнi показати iх своiй сестрi, але, що вони потрiбнi Вам негайно, то докладаю iх до листа, до того ж по краях я бачу пiдрахунки. Вашого чоловiка я все ж оцiнював iнакше. У колi завсiдникiв кав’ярнi вiн здавався менi найпоступливiшим, найтямковитiшим, найспокiйнiшим, чи не перебiльшено по-батькiвському турботливим, утiм, i закритим, але не до такоi мiри, щоб це усунуло вищеозначенi риси. Я завжди ставився до нього з повагою, а познайомитися з ним ближче не мав нi нагоди, нi здатностi, але друзi, надто ж Макс Брод, були про нього високоi думки, i, думаючи про нього, я постiйно про це пам’ятав. Свого часу менi особливо подобалося його дивацтво: у будь-якiй кав’ярнi йому по кiлька разiв за вечiр телефонували. Схоже, хтось, замiсть спати, сидiв бiля апарата, дрiмав, поклавши голову на спинку фотеля, i час вiд часу в панiцi прокидався, щоб зателефонувати. Менi так зрозумiлий цей стан, що, напевно, я тiльки тому про це i пишу. Поза цим я визнаю рацiю Сташi[16 - Мова про Сташу Їловську (1898–1955), перекладачку i близьку подругу Єсенськоi.]; у всьому, менi недосяжному, я визнаю рацiю, тiльки коли нiхто не стежить, я крадькома визнаю бiльшу рацiю Сташi.

Ваш Франц К.



Як ви думаете? Чи вдасться менi ще до недiлi отримати лист? Можливiсть е ж. Але ця пристрасть до листiв просто безглузда. Хiба мало одного листа, однiеi звiсточки? Звичайно досить, i все ж вiдкидаешся на спинку гойдалки, i п’еш цi листи, i знаеш тiльки, що так би i пив iх безпересталь. Пояснiть це, Мiлено, вчителько!


(Меран, 30 травня 1920 р.)

Як iдуть справи з Вашим знанням людей, Мiлено?

Інодi я вже починаю в ньому сумнiватися, наприклад коли Ви пишете про Верфеля; у Ваших рядках звучить i любов (i, може, тiльки любов), але любов не зовсiм розумiють; якщо, однак, забути про все, що собою являе Верфель як чоловiк, i закидати йому огряднiсть (до речi, i цей докiр я вважаю несправедливим, – як на мене, Верфель з кожним роком гарнiшае i милiшае, щоправда, ми бачимося лише мигцем), хiба не вiдомо Вам, що тiльки товстуни i заслуговують на довiру? Тiльки в цих грубезних посудинах усе доварюеться до готовостi, тiльки цi капiталiсти повiтряного простору убезпеченi вiд турбот i божевiлля, наскiльки це взагалi можливо для людини, вони можуть спокiйно займатися своiм дiлом, i лише вiд них одних, як хтось одного разу сказав, е пуття на землi як вiд ii справжнiх громадян, бо на пiвночi вони зiгрiвають, а на пiвднi дають тiнь. (Можна, звичайно, сказати i навпаки, але тодi це буде неправда.) (слiв iз 40 написано нечiтко)

Тепер про еврейство. Ви питаете мене, чи не еврей я; може, це просто жарт, а може, Ви хочете лише дiзнатися, чи не з тих я, бува, заляканих евреiв; але ж Ви пражанка i тому з цього погляду не можете бути такою ж наiвною, як, скажiмо, Матильда, дружина Гайне. До речi, чи знаете Ви цю iсторiю? Взагалi-то у мене знайшлося б що важливiше Вам розповiсти, та ще я напевно собi ж якось i нашкоджу – не самою iсторiею, а тим, що ii розповiдаю; але ж Вам цiкаво буде почути вiд мене для рiзноманiтностi що-небудь веселе. Майснер[17 - Мова про Альфреда Майснера (1822–1885), нiмецькомовного чеського письменника i поета, онука письменника Августа Готтлiба Майснера.], нiмецький поет з Богемii, не еврей, розповiдае цю iсторiю у своiх спогадах. Матильда завжди дратувала його своiми вихватками проти нiмцiв: i ехиднi вони, i зарозумiлi, i самовпевненi, i дрiб’язковi, i нав’язливi – коротше кажучи, нестерпний народ! Майснер одного разу не витримав i сказав: «Але ж ви зовсiм не знаете нiмцiв! Гайнрiх спiлкуеться тiльки з нiмецькими журналiстами, а вони тут у Парижi всi евреi». – «Ах, – каже Матильда, – всюди ви перебираете через край. Один-другий серед них, можливо, i знайдеться, наприклад, Зейферт…» – «Нi, – мовить Майснер, – вiн тут единий не еврей». – «Це ж як? – дивуеться Матильда. – Ось Ейтелес – вiн що, еврей?» (А це був могутнiй бiлявий здоровань.) – «Ще й який!» – вiдказуе Майснер. «А Бамбергер?» – «Вiн теж». – «А Амштайн?» – «І вiн». Так вони перебрали всiх знайомих. Зрештою, Матильда розлютилась i сказала: «Ви просто мене морочите. Скажiть iще насамкiнець, що Кон теж еврейське прiзвище, але ж Кон – зять Гайнрiха, а Гайнрiх – лютеранин». На це вже Майснеру було нiчого заперечити. – Хай там як, Ви, схоже, не боiтесь евреiв. Щодо нинiшнього i попереднього поколiння евреiв у наших мiстах це майже геройство, i – киньте жарти далеко! – якщо чисте юне створiння говорить своiм батькам: «Пустiть мене!» – i йде до еврея, це куди вагомiша подiя, нiж вихiд Орлеанськоi дiви зi свого села.

У такому разi Ви, звичайно, мае право картати евреiв за надмiрну заляканiсть, хоча такий закид свiдчить бiльше про теоретичне, нiж про практичне знання людей; теоретичне – тому що, по-перше, цей закид, судячи з Вашого ж, як i ранiше опису, анiтрохи не зачiпае Вашого чоловiка; по-друге, вiн, судячи з мого досвiду, такий, що не зачiпае i бiльшiсть евреiв; по-трете, вiн зачiпае лише окремi екземпляри, але вже iх вельми сильно, – наприклад, мене. Найдивовижнiше тут – що докiр несправедливий щодо бiльшостi. Здавалося б, загальне почуття невпевненостi у евреiв (тут i невпевненiсть внутрiшня, i невпевненiсть в оточеннi, серед громадян) мае робити бiльш нiж зрозумiлою iхню звичку вважати своiм лише те, що схоплено руками або зубами; тiльки мiцна хватка дае iм право на життя, адже варто було б iм одного разу щось прогавити, i воно до них вже нiколи не повернеться, а тихо-мирно попливе вiд них. З найнесподiванiших бокiв евреям загрожуе небезпека – чи, щоб бути точнiше, залишимо небезпеки i скажемо: «iм загрожують загрози». Ось один приклад, що стосуеться Вас, i лежить вiн на поверхнi. Щоправда, я, здаеться, обiцяв свого часу мовчати (тодi я ще ледь був знайомий з Вами), але без жодних докорiв сумлiння розповiм Вам про це, бо нiчого нового Ви не дiзнаетеся, зате оцiните любов своiх рiдних, а iмен та деталей я не наводитиму, я iх уже не пам’ятаю. Найменша моя сестра збиралася замiж за чеха, християнина, вiн одного разу обмовився однiй Вашiй родичцi про свiй намiр одружитися на еврейцi, а та сказала: «Зв’язуватися з евреями? Хай Бог милуе! Ось послухайте: наша Мiлена…» i т. iн.

Куди я мав намiр Вас з усiм цим вивести? Я трiшки заблукав, але це нiчого, бо, сподiваюся, Ви йшли зi мною i ми заблукали разом. До речi, що найпрекраснiше в Вашому перекладi – це його вiрнiсть (лайте мене за цю «вiрнiсть» скiльки завгодно, Ви все можете, але сваритися, напевно, вдаеться Вам найкраще, я хотiв би бути Вашим учнем i весь час робити помилки, тiльки щоб Ви весь час мене лаяли; сидиш за партою, ледь наважуешся звести очi, а Ви нахиляетеся над зошитом, i весь час миготить Ваш палець, тицяючи в помилки, – так же, так?), – отже, переклад «вiрний», i у мене таке вiдчуття, що я вiв Вас за руку похмурими, низькими, страшними, вiдразливими пiдземними ходами i переходами своеi iсторii, майже нескiнченними (тому i речення нескiнченнi, хiба Ви це не зрозумiли?), майже нескiнченно (Ви сказали, тiльки два мiсяцi?), а потiм по виходi, при свiтлi дня, як я сподiваюся, виявив у себе достатньо здорового глузду, щоб зникнути без слiду.

Це менi знак закiнчити на сьогоднi, вiдпустити на сьогоднi благословенну руку. Завтра я напишу знову i поясню, чому я – скiльки я можу за себе ручитися – не приiду до Вiдня, i я не заспокоюся, доки Ви не скажете: вiн мае рацiю.

Ваш Ф.



Будь ласка, пишiть адресу розбiрнiше; коли лист Ваш уже в конвертi, вiн уже майже моя власнiсть, i Вам треба поступувати з чужою власнiстю дбайливiше, з бiльшою вiдповiдальнiстю. Tak[18 - В оригiналi чеською.].

До речi, у мене теж таке враження, абсолютно несвiдоме, що один iз моiх листiв загубився. Острах перед евреями! Іншого треба боятися – що листи безпечно дiйдуть!

Зараз я скажу ще одну дурницю з цього ж приводу, вiрнiше, дурiсть полягае в тому, що я говорю те, що вважаю правильним, не беручи до уваги, що менi це шкодить. А на додачу ще й Мiлена мiркуе про острах, штовхае мене в груди або запитуе про те, що в чеськiй i за жестом, i за звучанням абсолютно однакове: jste zid?[19 - Ви – еврей? (Чес.)]. Хiба Ви не бачите, як у цьому «jste» кулак замахуеться, […одне слово нечiтке…] збираючи мускульну силу? А потiм у «zid» завдае радiсного, безпомилкового, спрямованого вперед удару? Так нерiдко чеська мова опосередковано впливае на нiмецьке вухо. Наприклад, Ви якось запитали, як це я примудряюся узалежнити свое перебування тут вiд письма, i негайно ж самi вiдповiли: «nechаpu»[20 - «Не розумiю» (чес.).]. [Дивне слово в чеськiй, а понад те у Вашiй мовi, таке суворе, байдуже, холодне, економне, а головне – схоже на Лускунчик, тричi на цьому словi щелепи клацають, точнiше сказати: перший склад намагаеться схопити горiх, другий склад вiдкривае рот ширше, тепер горiх цiлком туди входить, i, нарештi, третiй розколюе шкаралупу, чуете зуби? Особливо це рiшуче стуляння губ у кiнцi заказуе iншому будь-яке, протилежне пояснення, що часом дуже навiть непогано, наприклад, коли iнший такий балакучий, як я зараз. На що базiка знову-таки, виправдовуючись, каже: «Язик як на коворотi гуляе тiльки тодi, коли трiшки радiеш».]

До речi, листа вiд Вас нинi не було. А що я, власне, хотiв насамкiнець сказати, досi так i не сказав. Іншим разом. Менi дуже, дуже хочеться почути завтра що-небудь вiд Вас, адже останнi слова, якi я почув вiд Вас, перш нiж зачинилися дверi – усi зачинюванi дверi огиднi, – були жахливi.

Ваш Ф.



Цiлком можливо, що три склади означають також три рухи апостола на годиннику Праги[21 - Мова про знанi куранти на Старомiськiй площi, встановленi 1410 року. У XVII столiттi до оздоби Празьких курантiв додали рухомi фiгурки. Фiгурки апостолiв додано в ходi капiтального ремонту 1865–1866 рокiв.].

Прибуття, Поява, Сердите зникнення.


(Меран, 31 травня 1920 р.) Понедiлок

Отже, обiцяне вчора пояснення.

Я не хочу (Мiлено, допоможiть менi! Постарайтеся зрозумiти бiльше, нiж я говорю!), не хочу (але не подумайте тут, що я заiкаюся), не хочу приiздити до Вiдня, бо мiй слабкий дух не витримав би такоi напруги. Я хворий духом, а захворювання легень – лише наслiдок того, що духовна хвороба вийшла з берегiв. Я хворий так ось уже рокiв чотири-п’ять, з часу моiх двох заручин. (Усе нiяк не мiг пояснити собi безтурботно веселий тон Вашого останнього листа, тiльки потiм зрозумiв: я постiйно забуваю, що Ви ще такi молодi, Вам, напевно, i двадцяти п’яти ще немае, а може, лише двадцять три.

Менi тридцять сiм, майже тридцять вiсiм, я майже на цiле юне поколiння старший за Вас, майже сивий вiд старечих ночей i мiгренi.) Не розгортатиму перед Вами всю цю довгу iсторiю з ii воiстину густими нетрями подробиць, яких я i зараз боюся як дитина, тiльки без дитячого дару забуття. Загальним для всiх трьох заручин було те, що в усьому був винен я, винен безперечно, обох дiвчат я зробив нещасними, а саме (тут я говорю тiльки про першу, про другу не можу говорити, вона дуже вразлива, кожне слово, навiть найдобрiше, завдало б iй жахливоi образи, i я ii розумiю) – а саме лише тому, що я всупереч усiм ii старанням (а вона, варто було менi побажати, принесла б, напевно, себе в жертву) не мiг бути весь час веселим, спокiйним, рiшучим – у загальному, готовим до шлюбу, хоча я знову i знову, i з власноi волi, обiцяв iй це, хоча я часом вiдчайдушно бував закоханий у неi, хоча нiчого не було для мене бажанiшим, нiж шлюб як такий. Майже п’ять рокiв я безперервно ii (або, якщо завгодно, себе) лупцював; на щастя, вона виявилася непохитною – сумiш пруссацтва i еврейства, сумiш сильна, переможна. Я не був такий мiцний; правда, iй доводилося тiльки страждати, а я одночасно i завдавав удари, i страждав.



– Усе, бiльше писати не можу, пояснювати – теж, хоча я щойно взявся описувати духовну хворобу i збирався навести iншi причини, з яких не можу приiхати, – прийшла телеграма: «Вiдносно зустрiчi Карлсбадi прошу письмового повiдомлення». Зiзнаюся, коли я ii розкривав, вона зробила жахливе обличчя, хоча за нею стоiть найсамовiдданiше, найтихiше, найскромнiше створiння i хоча все, власне, бере початок у моiх власних намiрах. Зараз менi цього не пояснити, адже не можу ж я посилатися на опис хвороби. Ясно поки одне: в понедiлок я звiдси iду; часом я дивлюся на телеграму i не здолаю до пуття ii прочитати, в нiй немов присутнiй тайнопис, який стирае верхнi письмена i каже: iдь через Вiдень! – очевидний наказ, але без остраху наказiв. Я цього не зроблю, навiть на найпозверховiший погляд безглуздо – iхати не короткою дорогою через Мюнхен, а вдвiчi довшою через Лiнц, та ще й роблячи гак через Вiдень. Роблю пробу: горобець на балконi чекае, що я кину йому хлiб зi столу на балкон, натомiсть я кидаю хлiб бiля себе, в серединi кiмнати, на пiдлогу. Вiн лишаеться зовнi i бачить у напiвтемрявi свою улюблену iжу, яка неймовiрно його притягуе, вiн стрiпуеться, вiн уже скорiше тут, нiж там, але тут темрява, а з хлiбом я, таемна сила. А проте вiн перескакуе через порiг, робить iще стрибок iнший, на бiльше не наважуеться, раптово лякаеться i летить геть. Але якi сили ховаються в цiй непоказнiй пташцi – трохи згодом горобець знову тут, вивчае обстановку, я пiдсипаю ще крихт, щоб полегшити йому справу, i – якби я не злякав його навмисно-ненавмисно (так дiе таемна мiць) непримiтним рухом – вiн доскочив би собi хлiба.

Що ж, у кiнцi червня моя вiдпустка добiгае кiнця, i для переходу – до того ж тут уже стае занадто спекотно, що, втiм, саме по собi менi б i не завадило, – я хочу пожити ще де-iнде за мiстом. Вона теж збиралася приiхати, i ми там зустрiнемося, я залишуся там на кiлька днiв i, можливо, проведу ще кiлька днiв iз батьками в Константинсбадi[22 - Мова про Константиновi Лазнi (Konstantinovy Lаzne) – курортне селище на заходi Чехii, приблизно за 40 км на пiвнiчний захiд вiд мiста Пльзень i 60 км на пiвденний схiд вiд курорту Карловi Вари.], а потiм поiду в Прагу; розважаючи над цими поiздками i порiвнюючи iх зi станом моеi голови, я вiдчуваю щось таке, як, напевно, Наполеон, якби вiн, накидаючи плани росiйськоi кампанii, заздалегiдь точно знав ii результат.

Пiд той час, коли вiд Вас прийшов перший лист, по-моему, це було незадовго до запланованого весiлля (плани якого, наприклад, були цiлком i повнiстю справою моiх рук), я зрадiв i показав його iй. Згодом – нi, досить, нi слова бiльше, i цей лист я не рватиму, звички в нас подiбнi, тiльки у мене пiд рукою немае печi, i я, майже жахаючись, думаю, що цiлком мiг послати на зворотному боцi такого розпочатого листа записку тiй дiвчинi.

Але це несуттево, я i без телеграми не змiг би приiхати до Вiдня, навпаки, телеграма – це швидше аргумент на користь поiздки. Я напевно не приiду, а якщо все-таки – цього не станеться – раптом, собi на жах, опинюся в Вiднi, менi знадобляться не снiданок i не вечеря, а скорiше ношi, щоб ненадовго на них прилягти.

Бувайте здоровi, тутешнiй тиждень не буде легким.

Ваш Ф.



Якби Ви бодай раз черкнули менi слiвце в Карлсбад, до зажадання… Нi, спершу краще в Прагу.

Що це за неймовiрнi школи, де Ви викладаете, двi сотнi учнiв, п’ять десяткiв учнiв. Хотiлося б менi посидiти бiля вiкна в останньому ряду, цiлий урок, тодi я вiдмовлюся вiд жодного побачення з Вами (яке, до речi, i без того не вiдбудеться), вiдмовлюся вiд усiх поiздок – досить, цей бiлий папiр, якому кiнця-краю немае, пече очi, тим-то i пишеш.


* * *

Це було пiсля обiду, зараз без трошки одинадцята. Я влаштував усе так, як тiеi митi було едино можливо. Телеграфував до Праги, що не зможу приiхати в Карлсбад, поясню це нервовим розладом, що, з одного боку, дуже вiрно, з iншого ж – не вельми послiдовно, адже саме через цi розлади я ранiше i збирався в Карлсбад. Ось так я граю з живою людиною. Але iнакше я не можу, бо ж у Карлсбадi я б не змiг нi говорити, нi мовчати, точнiше: я б говорив, навiть мовчки, адже я нинi – одне-едине слово. Поiду я тепер абсолютно не через Вiдень, а в понедiлок через Мюнхен, куди – не знаю, в Карлсбад, у Марiенбад, у всякому разi один. Можливо, я Вам писатиму, листи ж вiд Вас отримаю тiльки в Празi, тiльки за три тижнi.


(Меран, 1 червня 1920 р.) Вiвторок

Вважаю: написано в суботу i, незважаючи на недiлю, отримано вже у вiвторок опiвднi, вихоплено у вiвторок з рук листоношi, до чого ж чудовий поштовий зв’язок, а я в понедiлок поiду i втрачу його.

Як мило з Вашого боку, що Ви турбуетеся, Вам бракуе листiв, так, минулого тижня я кiлька днiв не писав, але, починаючи з суботи, пишу щодня, так що Ви отримаете три листи, порiвняно з якими безлистовний час здасться Вам щастям. Ви зрозумiете, що всi Вашi побоювання цiлком виправданi, себто що я вельми сердитий на Вас узагалi i що особливо у Ваших листах багато менi зовсiм не сподобалося, що фейлетони мене дратували i iн. Нi, Мiлено, цього всього Вам боятися нема чого, але тремтiть перед протилежнiстю!

Як чудово, що я отримав Ваш лист i мушу вiдповiдати Вам на безсонну голову. Не знаю, що написати, просто блукаю тут мiж рядкiв, пiд свiтлом Ваших очей, у диханнi Ваших губ, немов прекрасного щасливого дня, який залишаеться прекрасним i щасливим, хоча голова болить вiд утоми, а в понедiлок треба буде iхати звiдси через Мюнхен.

Ваш Ф.



Через мене Ви бiгом, щодуху тiкали додому? Так, але хiба Ви не хворi i хiба я бiльше про Вас не тривожуся? Справдi, я бiльше не турбуюся – нi, я знову перебiльшую, як тодi, але тривожуся я так, нiби Ви перебуваете тут пiд моiм наглядом, немов я п’ю молоко i одночасно спiваю iм Вас, дихаю повiтрям, яке ллеться до мене iз саду, i одночасно змiцнюю ним Вас, нi, цього обмаль, я куди бiльше змiцнюю ним Вас, анiж себе.

Ймовiрно, з кiлькох причин поiду я не в понедiлок, а трохи пiзнiше. Але в такому разi прямо в Прагу знедавна ходить прямий швидкий потяг Боцен – Мюнхен – Прага. Якщо Ви хочете писнути менi ще кiлька слiв, то цiлком можете це зробити; якщо Ваш лист мене не застане, його перешлють менi в Прагу.

Залишайтеся добрi до мене!

Ф.



Усе ж таки людина – зразок дуростi. Я читаю книгу про Тибет, доходжу до опису селища в горах на кордонi з Тибетом, i раптом на серцi стае важко, таким невтiшно сиротливим видаеться менi там це село, таке далеке вiд Вiдня. Причому дурiстю я називаю те, що Тибет далеко вiд Вiдня. Хiба ж далеко?


(Меран, 2 червня 1920 р.) Середа

Сьогоднi в обiд прийшли вiдразу два листи вiд Вас; iх би не читати, а розкласти на столi, заховати в них обличчя i втратити розум. Але тут-то i з’ясовуеться, як це добре, що ти його вже майже втратив, бо за залишок потiм чiпляешся щонайдовше. І тому моi 38 еврейських рокiв говорять перед лицем Ваших 24 християнських.

Як же воно так? Куди дивилися свiтовi закони i вся небесна полiцiя? Тобi 38 рокiв, i ти так утомився, як, напевно, вiд вiку взагалi не втомлюються. Вiрнiше сказати, ти зовсiм не втомився, а став неспокiйним, ти зайвого кроку боiшся ступити на цiй землi, що ряснiе пастками, i тому у тебе фактично весь час обидвi ноги в повiтрi; ти не втомився, а тiльки боiшся страшноi втоми, яка змiнить цей страшний неспокiй i яку (адже ти еврей i знаеш, що таке страх) можна уявити собi – в кращому випадку – як тваринне животiння, з тупим iдiотським поглядом, у садку божевiльнi позаду Карловоi площi.

Добре, ось ти такий. Не в один бiй примудрився ти вплутатися, зробив при цьому нещасним i друга, i ворога (а навколо ж були навiть суцiльно друзi, милi, добрi люди, не вороги), ставши при цьому вже iнвалiдом, з тих, кого кидае в тремтiння один вид iграшкового пiстолета, i ось раптом, раптом ти нiби покликаний звести великий бiй в iм’я звiльнення свiту. Чи не дивно все це?

Згадай також, що, напевно, найкращою порою у твоему життi, про яку ти, власне, нiкому ще по-справжньому не розповiдав, були тi вiсiм мiсяцiв у селi два роки тому, коли ти, вважаючи, що вже пiдбив усьому пiдсумок, зосередився тiльки на самому в тобi безсумнiвному i почувався вiльним – без листiв, без цього затяжного п’ятирiчного листування з Берлiном, пiд крилом твоеi хвороби – i при цьому тобi зовсiм не багато треба було в собi мiняти, просто твердiшою рисою обвести колишнi тонкi контури твого ества (адже лице твое пiд сивим волоссям майже не змiнилося, вiдколи тобi було шiсть рокiв).

Що це був не кiнець, ти, на жаль, зрозумiв за останнi пiвтора року, i тут ти падаеш так, що нижче майже нiкуди (я не беру до уваги останню осiнь, коли я чесно вiв боротьбу за шлюб), i потягнув за собою iншу людину, милу i добру дiвчину, зразок жертовного самозречення, – о, нижче впасти нiкуди, жодного виходу, i в безоднi теж.

Добре, i ось тебе кличе Мiлена, i голос ii з рiвною силою проникае в розум i серце. Мiлена, звичайно, тебе не знае, наскiльки кiлька твоiх оповiдань i листiв заслiпили ii; вона як море – в нiй та ж сила, що i в морi з його водною громадою, але в невiданнi своему ця стихiя спадае на тебе всiею своею мiццю, пiдкоряючись волi мертвого, а головне, далекого мiсяця. Вона тебе не знае, але, можливо, передчувае iстину, коли кличе тебе. Адже в тому, що твоя реальна присутнiсть уже не заслiпить ii, ти можеш бути впевнений. Чи не тому, нiжна душе, ти не хочеш прийти на поклик, що саме цього i боiшся?

Але якщо навiть визнати, що у тебе е сотня iнших внутрiшнiх причин для вiдмови (а вони справдi е) i, крiм того, одна зовнiшня: ти ж не зможеш говорити з Мiленою або бачити ii, коли чоловiка при цьому не буде, – навiть якщо визнати все це, залишаються ще два мiркування.

По-перше, варто тобi пообiцяти приiхати, як Мiленi, можливо, вже i вiдхочеться, щоб ти приiздив, – причина тут буде не в нерiшучостi, нi, а в природнiй втомi, – i вона з задоволенням i полегшенням вiдпустить тебе на всi чотири сторони.

А по-друге – ну що ж, iдь до Вiдня! Мiлена ж думае тiльки про те, як вiдчиняться дверi. Вони, звичайно, вiдчиняться, а далi що? У дверях стоятиме худий здоровань iз привiтною усмiшкою на обличчi (усмiхатиметься вiн безупинно, це у нього вiд староi тiтоньки, вона теж постiйно усмiхалась, i в обох випадках це не навмисно, а просто вiд збентеження) – i сяде потiм, куди вкажуть. Тут, власне, i буде кiнець всiеi урочистостi i святковостi, бо говорити вiн навряд чи зможе, для цього в ньому замало життевих сил (мiй тутешнiй новий сусiд по столу сказав учора з приводу вегетарiанськоi дiети свого нiмого побратима: «Як на мене, для розумовоi роботи м’ясна iжа просто необхiдна») – i вiн навiть щасливий не буде, йому i для цього бракуе життевих сил.

Бачите, Мiлено, я говорю вiдверто. Але Ви розумнi, Ви вiдразу помiтили, що хоч я i говорю правду (всю – безумовно i як на сповiдi), але говорю занадто вiдверто. Я мiг би приiхати без цього попередження i за двi секунди Вас розчарувати. Якщо я так не вчинив, то це зайвий доказ моеi правдивостi – моеi слабкостi.

Я залишуся тут ще на два тижнi – головним чином тому, що соромлюсь i боюся повернутися з такими мiзерними результатами лiкування. Будинки i, що найприкрiше, на службi вiд цiеi моеi лiкувальноi вiдпустки очiкують мало не одужання. Болiснi цi питання: «Ну, скiльки ти додав?» (А ти все худнеш i худнеш.) «Не економ на iжi!» (Це натяк на мою скупiсть – а я плачу за пансiон, а iсти не можу.) І iншi схожi жарти.

Є ще багато чого сказати, але тодi лист не скiнчиться взагалi. Так, ось тiльки ще що: якщо до кiнця цих двох тижнiв Ви ще так само твердо, як у п’ятницю, хотiтимете, щоб я приiхав, – я приiду.

Ваш Ф.


(Меран, 3 червня 1920 р.) Четвер

Бачите, Мiлено: ранок, я лежу в гойдалцi, роздягнений, наполовину на сонцi, наполовину в тiнi, пiсля майже безсонноi ночi; чи мiг я заснути, якщо я, занадто легкий для сну, весь час кружляв над Вами, якщо я справдi, точнiсiнько як Ви пишете, був нажаханий тим, що «пливе до мене в руки», нажаханий в тому розумiннi, в якому були нажаханi, за розповiдями, пророки, що були слабкими дiтьми (вже чи ще, в даному разi байдуже) i раптом почули голос, який iх закликав, i жахнулись, i не хотiли, i упиралися ногами в землю, охопленi страхом, який розривае мозок, – але ж вони i ранiше чули голоси, але тут не могли зрозумiти, чому саме цей голос звучить так жахливо, чи слух iхнiй занадто слабкий, чи голос занадто могутнiй, – i не розумiли також, будучи дiтьми, що голос уже здобув перемогу й окублився в них саме завдяки цьому наперед посланому вiщому страху, ними випробуваному, – хоча саме по собi це ще нiчого не говорить про iхнiй пророцький дар, бо голос чуе багато, а ось чи гiднi вони його, це, якщо дивитися неупереджено, ще питання, i безпеки заради краще вiдразу вiдповiсти на нього суворим i рiшучим «нi», – загалом, ось так я лежав, коли прийшли обидва Ваших листи.

Одна риса, здаеться, у нас спiльна, Мiлено: ми такi боязкi i заляканi, кожен лист вже iнший, майже кожне страшиться переднiшого, а ще бiльше – у вiдповiдь. Ви ж бо за своею природою не такi, це вiдразу видно, а я – можливо, навiть i я своею натурою не такий, але це майже стало натурою i проходить лише в припливi вiдчаю, хiба що ще в гнiвi i – не забути – в страху.

Інодi в мене таке враження, що у нас iз Вами загальна кiмната з двома дверима, розташованими однi проти одних, кожен тримаеться за ручку, i трохи в одного здригнуться вii, як iнший уже вислизае у дверi, а варто першому сказати ще бодай слово, iнший напевно наступноi митi закрие за собою дверi, та й шукай вiтру в полi. Вiн, звичайно ж, вiдкрие дверi знову, бо цю iхню кiмнату, напевно, i покинути-бо неможливо. Якби перший не був двiйником другого, вiн був би спокiйнiший, вiн удавав, що i не дивиться в той бiк, не поспiшаючи прибирати у кiмнатi, наче вона нiчим не вiдрiзняеться вiд усiх iнших, – а вiн натомiсть робить те ж саме бiля своiх дверей, а iншого разу вони навiть обидва опиняються за дверима, i ось прекрасна кiмната порожня.

З цього випливають болiснi непорозумiння. Ви скаржитесь, Мiлено, що з деяких моiх листiв, як iх не крути, нiчого не витрусиш, але ж усе це, якщо я не помиляюся, саме тi самi листи, в яких я був такий близький до Вас, так гамував свою кров (i Вашу теж), i така була в них лiсова глиб, таке заспокоення в спокоi, коли i справдi не хочеться говорити нiчого iншого, крiм того лише, що крiзь верхiвки дерев видно небо, i це все, а за годину повторюеш те ж саме, – хоча, Ви маете рацiю, в цьому «ani jedinе slovo, kterе by nebylo velmi dobre uvаzeno»[23 - «Жодного слова, яке б не було ретельно зважене» (чес.).]. Таке блаженство i тривае недовго, хiба що мить, – i знову сурмить у своi труби безсонна нiч.

Подумайте також про те, Мiлено, як я прийшов до Вас, яку зробив тридцятивосьмирiчну мандрiвку (а що я – еврей, то вона тривала ще довше), i коли я на нiбито випадковому поворотi дороги раптом бачу Вас, ту, кого нiколи i не мрiяв побачити, а вже тим бiльше тепер, з таким запiзненням, – тодi, Мiлено, не можу я кричати, нiщо не кричить у менi, i тисячу дурниць не можу говорити, iх немае в менi (якщо вiдволiктися зараз вiд iншоi дурницi, якоi в менi предостатньо), i про те, що я впав на колiна, я дiзнаюся, напевно, лише з того, що раптом бачу прямо перед очима Вашi ноги i торкаюся iх.

І не вимагайте вiд мене щиростi, Мiлено. Нiхто не може вимагати ii вiд мене наполегливiше, нiж я сам, однак багато, багато вiд мене вислизае, можливо, навiть усе. Але i всi спроби пiдбадьорити мене на цьому полюваннi марнi, вони мене не пiдбадьорюють, навпаки, тодi вже я взагалi не можу зробити нi кроку, все раптом стае брехнею, i переслiдувана дичина душить мисливця. Я на такому небезпечному шляху, Мiлено! Ви твердо стоiте бiля якогось дерева, молода, красива, i сяйво Ваших очей променями своiми пригнiчуе мирську скорботу. Тут грають в «?katule ?katule hejbejte se»[24 - Дитяча гра, коли ведучий кидае фразу «Деревця, помiняйтеся!», i гравцi, що стоять iззаду, тримаючись за дерева, мають знайти собi нове. Хто не знаходить, стае новим ведучим.] – я крадусь в тiнi вiд одного дерева до iншого, я вже на пiвдорозi, Ви гукае мене, попереджаете про небезпеки, хочете мене пiдбадьорити, жахаетеся тому, який непевний мiй крок, нагадуете менi (менi!), що гра йде серйозно, – а я не можу, я падаю, я вже переможений ниць. Я не можу слухати одночасно жахливих голосiв моеi душi – i Вас, але я можу слухати iх i довiряти iхнi слова Вам – тiльки Вам i нiкому iншому на свiтi.

Ваш Ф.


(Меран, 3 червня 1920 р.)

Не дуже легко тепер, коли я прочитав цього жахливого, але жахливого аж нiяк не суцiль листа, дякувати за втiху, якоi завдало менi його отримання. День святковий, звичайна пошта вже нiяк би не прийшла, та й назавтра, в п’ятницю, навряд чи можна було розраховувати на вiсточку вiд Вас, отже, настало щось на кшталт глухого затишшя, хоча, що стосуеться Вас, аж нiяк не сумного; адже в останньому листi Ви були дуже сильна, i я дивився на Вас так само, як дивився б iз гойдалки на альпiнiстiв, якби мiг розгледiти iх звiдси високо в снiгах. І ось якраз перед обiдом прийшов цей лист, я мiг узяти його з собою, витягнути з кишенi, покласти на стiл, знову заховати в кишеню, ну, словом, як пальцi звичайно грають з листом – дивишся на них i радiеш цим дiтям. Своiх вiзавi, генерала та iнженера (чудовi, милi люди), я часом не впiзнавав, чув iх ще рiдше, iжа – сьогоднi я знову почав iсти (вчора не iв узагалi) – менi теж не надто заважала, з арифметичних вправ, якi були влаштованi пiсля обiду, короткi завдання були менi куди яснiшi за довгi рiшення, пiд час яких менi натомiсть вiдкривався в розчинене вiкно вид на сосни, сонце, гори, село, а перш за все – далеко за ними вгадувався Вiдень.

Утiм, потiм я уважно прочитав лист, себто уважно я прочитав недiльний лист, читання листа вiд понедiлка прибережу до отримання наступноi вiсточки вiд Вас, там е речi, якi я не здужаю читати з усiею увагою, видно, я ще не цiлком здоровий, але ж цей лист i застарiв, – за моiми розрахунками, в дорозi п’ять листiв, принаймнi три з них уже тепер мають бути у Вас в руках, навiть якщо знову один загубився i замовнi йдуть довше. Тепер менi тiльки й лишаеться, що просити Вас вiдповiсти вiдразу i знову сюди, досить одного слова, але воно повинно бути таке, щоб у всiх закидiв з листа, надiсланого в понедiлок, пообламувалися шпильки i можна було цей лист прочитати. До речi, це був якраз той понедiлок, коли я тут (зовсiм не безнадiйним чином) мiцно струсонув своi розумом.

А тепер iнший лист. – Але вже пiзно, пiсля декiлькох непевних обiцянок я нинi твердо обiцяв тому iнженеру зайти i подивитися великi малюнки його дiтей, якi сюди не принесеш. Вiн хiба що трохи старший за мене, баварець, фабрикант, дуже вчений, проте веселий i мудрий, у нього було п’ятеро дiтей, живi лише двое (мiж iншим, дiтей у нього бiльше не буде, через дружину), хлопчику вже 13, дiвчинцi 11. Що за свiт! А вiн держить його рiвновагу. Нi, Мiлено, Вам не варто заперечувати проти рiвноваги.

Ваш Ф.

Завтра знову. Але якщо виявиться пiслязавтра, вже, будь ласка, без «ненавистi», обiйдемося без неi.


* * *

Я ще раз перечитав недiльного листа, вiн iще гiрший, анiж я думав по першому прочитаннi. Треба б, Мiлено, взяти Ваше обличчя в долонi i глянути Вам просто в очi, щоб в очах iншого Ви побачили себе i вiдтодi неспроможнi були навiть подумати про те, про що Ви там понаписували.


(Меран, 4 червня 1920 р.) П’ятниця

Перш за все, Мiлено: що це за помешкання, в якому Ви писали в недiлю? Просторе й порожне? Ви сама? День i нiч?

Напевно, сумно-таки гарноi недiльноi днини сидiти там на самотi проти «чужоi людини», обличчя якоi – це лишень «пописаний аркуш паперу». Наскiльки ж краще ведеться менi! Кiмната у мене, правда, маленька, але зате тут справжня Мiлена, яка, безумовно, втекла вiд Вас на недiлю, i, повiрте, бути бiля неi чудово.

Ви нарiкаете на марнiсть. В iншi днi було i буде iнакше. Одна фраза (з якого приводу вона була сказана?) жахае Вас, але ж вона так зрозумiла i в цьому сенсi звучала – вголос або подумки – вже хтозна-скiльки. Людина, охоплена своiми демонами, абсолютно несвiдомо мститься ближньому. У такi хвилини Вам би хотiлося ii цiлком звiльнити, але це не вдаеться, i тодi Ви називаете себе марною. Кому дозволено бажати такого блюзнiрства? Адже це ще нiкому не вдавалося, зокрема, наприклад, навiть Ісусовi. Вiн мiг тiльки сказати: «Роби моiм робом», а потiм це велике (цитоване мною, на жаль, абсолютно неправильно): роби, як я кажу, i побачиш, що це не слово людини, але слово Бога. І демонiв вiн виганяв тiльки з тих людей, якi слiдували за ним. Та й то не завжди, тому що, якщо вони вiдпадали вiд нього, вiн теж втрачав вплив i «цiль». Мiж iншим – це едине, в чому я з Вами згоден, – вiн теж входив у спокусу.


(Меран, 4 червня 1920 р.) П’ятниця

Сьогоднi пiд вечiр я, власне кажучи, вперше самотою зробив досить тривалу прогулянку, зазвичай я ходив з iншими людьми або здебiльшого лежав удома. Що це за край! Ненечко моя i бiдолашний, нездатний мислити розум, Мiлено, якби Ви були тут! Притому адже я б збрехав, якби сказав, що менi Вас бракуе; це найдосконалiше, найболючiше диво – Ви тут, точно так само, як я, i навiть сильнiше; де я, там i Ви, i навiть сильнiше. Це не жарт, iнодi я уявляю собi, що Вам – тiй, яка е тут, – бракуе тут мене, i Ви питаете: «Де ж вiн? Хiба вiн не писав, що перебувае в Меранi?»

Ф.



Ви отримали два моi вiдписнi листи?


(Меран, 5 червня 1920 р.) Субота

Я раз по раз запитую себе, чи зрозумiли Ви, що з огляду на загальний мiй стан моя вiдповiдь мала бути саме такою, якою i була, вона навiть вийшла ще занадто м’якою, занадто оманливою, занадто пристойною. Постiйно, день i нiч, я загадуюся над питанням про це, тремтячи перед Вашим вiдповiдним листом, питаю безглуздо, нiби менi наказано цiлий тиждень, без перерви на нiч, забивати цвях у камiнь, бути вiдразу i працiвником, i цвяхом. Мiлено!


* * *

Якщо вiрити чутцi – я не можу iй вiрити, – сьогоднi ввечерi через страйки зупиниться залiзничне сполучення з Тиролем.


(Меран, 5 червня,1920 р.) Субота

Прийшов Ваш лист, щастя Вашого листа. Крiм усього iншого, що в ньому мiститься, там е головне мiсце: що Ви, ймовiрно, бiльше не зможете писати менi в Прагу. Я наголошую на цьому в першу чергу, щоб увесь свiт бачив це окремо, зокрема i Ви, Мiлено. Ось, значить, чим загрожують людинi, хоча, принаймнi вiддалено, знають ii пiдстави, до того ж ще i вдають, нiби ставляться до цiеi людини добре.

Але, можливо, Ви навiть i маете рацiю, що бiльше менi не писатимете, деякi мiсця у Вашому листi натякають на таку необхiднiсть. Проти цих мiсць менi заперечити нiчого. Це саме тi, де я точно знаю i з усiею серйознiстю визнаю, що я на великiй висотi, але саме тому повiтря там занадто розрiджене для моiх легень i я мушу вiдпочити.

Ваш Ф.



Завтра напишу.


(Меран, 6 червня 1920 р.) Недiля

Ця промова на двох сторiнках Вашого листа, Мiлено, йде з глибини серця, пораненого серця («to me rozbolelo» – стоiть там, i це зробив я, я – Вам!), Але звучить так чисто i гордо, немов удар вразив не серце, а крицю; i вимагаете Ви лише природного, але водночас не так мене розумiете, бо цi моi «смiшнi» люди насправдi i Вашi теж, а потiм: хiба у Вашiй з чоловiком iсторii я стаю на чиемусь боцi? Де таке е? В якому моему реченнi вичитали цю божевiльну думку? Та й як я можу тут судити, коли з будь-якого реального погляду – дарма, про що йдеться: про подружжя, про роботу, жертовнiсть, мужнiсть, чистоту, свободу, самостiйнiсть, правдивiсть – я стою настiльки нижче за вас обох, що навiть i говорити про це менi неприемно. А де я наважився запропонувати дiеву допомогу, та якщо б навiть i наважився, яким чином я мiг би ii надати? Але досить питань; вони мiцно спали в пеклi; навiщо викликати iх на свiтло дня? Вони сумнi й сiрi – i роблять людину такою ж. О, не кажiть, що двi години життя дають незрiвнянно бiльше, нiж двi сторiнки листа (лист убогiший, але i яснiший, i чистiший), – отже, Ви неправдиво мене зрозумiли, але все одно: промова звернена до мене, а я аж нiяк не безвинний, i, як це не дивно, головним чином саме тому, що на всi вищеозначенi запитання можу вiдповiдати лише одними «нi» i «нiколи». А потiм прийшла Ваша мила, мила телеграма, заспокiйливий засiб проти ночi, цiеi давньоi супротивницi (якщо вона погано дiе, то Ви тут воiстину нi при чому, винна нiч; цi короткi земнi ночi здатнi завдати людинi страху перед вiчним сном); правда, i в листi Вашому так багато втiхи, i чудесноi розради, але лист – все-таки едине цiле, в якому вируе ураган тих двох сторiнок, а телеграма сама по собi i нiчого про це не знае. Але ось що я можу вiдповiсти цiй телеграмi, Мiлено: якби я, вiдволiкаючись зараз вiд усього iншого, приiхав до Вiдня i Ви цю промову (як я вже сказав, вона зовсiм не пройшла для мене безслiдно, вона мене зачепила, i правом торкнулася – хоч i не повною мiрою, але таки сильно) виголосили б менi вiч-на-вiч (а вона так чи iнакше неодмiнно була б виголошена – не в словах, так у думках, у поглядi, у тремтiннi вiй – або принаймнi малася на увазi б), – тодi б я, нiби убитий одним ударом, просто впав i розтягнувся б у всю довж, i жодна доглядачка, якби Ви покликали ii на допомогу, не змогла б знову поставити мене на ноги. А не сталося б це так, то було б, чого доброго, ще гiрше. Ось бачите, Мiлено.

Ваш Ф.


(Меран, 10 червня 1920 р.) Четвер

Зараз я не хочу говорити нi про що iнше, крiм як ось про це (я i лист Ваш iще як слiд не прочитав, тiльки облетiв поглядом, як мошка свiчку, i кiлька разiв обпалив собi голiвку; до речi, як я встиг установити, це два абсолютно рiзних листи – один, щоб пити його i пити, iнший – щоб жахнутись, але останнiй, мабуть, написано пiзнiше): коли зустрiчаеш знайомого i з напруженим iнтересом питаеш, скiльки буде двiчi по два, то це питання божевiльного, проте в першому класi початковоi школи воно вельми i вельми доречне. Мое ж питання до Вас, Мiлено, таке, що в ньому поеднуеться те й iнше – божевiльня i початкова школа, на щастя, дещиця початковоi школи теж е. Рiч у тому, що мене завжди збивало з пантелику, якщо хто-небудь до мене привертався, i часом руйнував iншi людськi зв’язки (наприклад, з Вайсом[25 - Мова про Ернста Вайса (1882–1940), нiмецькомовного австрiйського письменника i лiкаря еврейського походження.]) через логiчний склад розуму, що завжди бiльше вiрить в оману iншого, нiж у диво (щодо мене, i тiльки).

Навiщо, думав я, каламутити такими речами i без того вже каламутнi води життя. Я бачу перед собою частину можливого шляху i розумiю, на якiй же величезнiй i, напевно, нездоланнiй для мене вiдстанi вiд нинiшнього мого мiсцеперебування я вартуватиму випадкового погляду (мого, що вже там говорити про iнших!), ба – лише випадкового погляду (це не скромнiсть, а пиха, якщо Ви гарненько вдумаетеся), i ось я отримав – Вашi листи, Мiлено. Як висловити цю вiдмiннiсть? Хтось лежить у брудi i смородi у смертельнiй постелi – i приходить янгол смертi, найблагословеннiший iз усiх янголiв, i дивиться на нього. Чи смiе ця людина взагалi вмирати? Вiн перевертаеться, зариваеться ще глибше в лiжко, померти йому зась. Одне слово, я не вiрю в те, що Ви менi пишете, Мiлено, i немае способу все це менi довести – адже i Достоевським тiеi ночi нiхто не змiг би нiчого довести, а мое життя тривае одну нiч, – довести мiг би тiльки я сам, цiлком уявляю собi, що був би на це здатний (як Ви одного разу уявляли собi людину в розкидалцi), але i собi я не повiрю. Ось чому це питання було смiшним палiативом[26 - Лiки чи який-небудь iнший засiб, що дае тимчасове полегшення хворому, але не вилiковуе хвороби.] – Ви, ясна рiч, зрозумiли це вiдразу, – так учитель вiд утоми i туги iнодi, чуючи правильну вiдповiдь учня, навмисне навiюе собi, буцiмто цей учень по-справжньому тямить у предметi, тодi як насправдi той знае вiдповiдь лише з якихось несуттевих причин i жодним чином не може розумiти сутi предмета, бо ж навчити такого розумiння його мiг би лише сам учитель. Але не пхиканням, скаргами, ласками, проханнями, мрiями (у Вас е останнi п’ять-шiсть листiв? Вам би варто було поглянути на них, вони складуть повноту картини), а не чим iншим, як… Залишимо питання вiдкритим.


* * *

Я помiтив, що в своему листi Ви згадали i про ту дiвчину. Щоб вiдразу розвiяти всi сумнiви, скажу так: якщо вiдволiктися вiд хвилинного болю, Ви обдарували цю дiвчину найбiльшою ласкою. Я просто не можу уявити собi, як би вона iнакше мене здихалася. Звичайно, у неi було якесь хворобливе передчуття, але вона зовсiм не бачила, звiдки, власне кажучи, мiстонько поруч зi мною черпало свое (тривожне, але тривожне не для неi) тепло. Пам’ятаю, ми сидiли поруч на канапеi в однокiмнатнiй квартирi у Вршовiцях (здаеться, був листопад, а квартира ця за тиждень мала стати нашим житлом), вона була щаслива, що по стiлькох зусиллях здобула принаймнi цю квартиру, поруч iз нею сидiв ii майбутнiй чоловiк (повторюю, план шлюбу належав менi одному, один я наполягав на весiллi, вона лише злякано i знехотя пiдкорилася, а потiм, звичайно ж, звиклася з цiею думкою). Розмiрковуючи про цю сцену з усiма ii подробицями, куди численнiшими, нiж гарячковi удари серця, я вiрю, що здатен зрозумiти будь-яке людське ослiплення (в даному разi воно мiсяцями панувало i надi мною, утiм, я був не тiльки заслiплений, але ще i уявляв, що з цього вийде шлюб за розрахунком в найкращому сенсi цього слова), так, будь-яке ослiплення, до решти, я боюся пiднести до губ склянку молока, бо вона не випадково, а умисне цiлком може розбитися у мене перед носом i встромити скалки менi в обличчя.

Питання: в чому полягають закиди, якi Вам роблять? Так, менi теж траплялося робити людей нещасними, але вони, зрозумiло, не дорiкають менi весь час, вони просто замовкають i, по-моему, навiть у глибинi душi не картають мене. Таке у мене виняткове становище серед людей.


* * *

Але все це неважливо порiвняно з думкою, яка пройняла мене сьогоднi вранцi, коли я вставав iз лiжка, i так зачарувала, що я навiть не помiтив, як умився й одягнувся, i, напевно, точно б таким само штибом i поголився, якби раннiй гiсть (правник, який вважав за необхiдне харчуватися м’ясом) не вивiв мене з цього стану. Коротко кажучи, рiч ось у чому: Ви на час залишите Вашого чоловiка, нiчого нового в цьому немае, адже одного разу таке вже траплялося. Причини цього: Ваша хвороба, його нервовiсть (Ви полегшите i його життя) i, нарештi, вiденськi обставини. Куди Ви надумаете поiхати, я не знаю, найкраще Вам би пiдiйшла яка-небудь тиха мiсцина в Богемii. Притому особисто менi найкраще стояти осторонь i не з’являтися. Необхiднi для цього грошi Ви поки вiзьмете у мене (про умови повернення ми домовимося). (Назву лише одну побiчну перевагу, яку я б вiд цього отримав: я б став на диво старанним службiстом – служба у мене, до речi, смiховинна i страшенно легка, Ви навiть уявити собi не можете, я поняття не маю, за що отримую грошi.) Якщо на мiсяць iнодi i не цiлком вистачить, Ви напевно легко дiстанете додаткову суму, яка явно буде невелика.

Поки бiльше не спiватиму дитирамби цiй iдеi, але Вам випадае нагода висловити про неi свою думку i таким чином продемонструвати менi, чи дозволено довiрити Вашому присуду про iншi моi вигадки (бо цiннiсть цiеi iдеi менi вiдома).

Ваш Кафка



Читаю минулою датою зауваження з приводу iжi, з цим у мене тодi напевно б теж налагодилося, якщо я став би такою великою персоною. – Читаю цi два листи, як горобець клював у мене в кiмнатi хлiбнi крихти, тремтячи, прислухаючись, насторожено озираючись, хвалькувато напудрюючи все пiр’я.


(Меран, 11 червня 1920 р.) П’ятниця

Коли ж нарештi безглуздий свiт хоч трохи пiдладять? Удень ходиш, похнюпившись – тут на горах усюди такi красивi руiни, що, здаеться, i сам ти неодмiнно повинен стати таким же гарним, – а в лiжку замiсть сну приходять просто чудовi думки. Сьогоднi, наприклад, на додачу до вчорашньоi пропозицii менi спало на думку, що на лiто Вам би не завадило вiдправитися до Сташi[27 - Сташа Їловська.], Ви ж писали, що вона живе в селi. Учора я написав дурницю, що нiби Вам в iншi мiсяцi бракуватиме грошей, це дурниця, iх завжди буде подостатком.

Ранковий i вечiрнiй лист вiд вiвторка пiдтверджуе цiннiсть моеi пропозицii, що не особливо й випадково, бо цiннiсть пропозицii мае пiдтверджуватися всiм, усiм без винятку. Якщо в ньому е лукавство – та де ж його немае, цього страшного звiра, який в потребi вмiе стати зовсiм маленьким, – то я триматиму його в шорах, навiть Ваш чоловiк може в цьому менi повнiстю довiритися. Щось я перебiльшую. А проте довiряти менi можна. Я не бачитимуся з Вами, нi тепер, анi потiм. Ви житимете в селi, яке так любите (у цьому ми схожi, спокiйнi краi, по сусiдству з горами середньоi висоти, я люблю над усе, i щоб обов’язково були озеро й лiс).

Ви недооцiнюете вплив своiх листiв, Мiлено. Листи вiд понедiлка (jen strach o Vаs[28 - Тiльки страх за Вас (чес.).]) я поки ще не дочитав (спробував сьогоднi вранцi, з деяким успiхом, адже завдяки моiй пропозицii вони вже трiшки стали iсторiею, але до кiнця поки дiстатися не змiг). Зате лист вiд вiвторка i дивна листiвка – написана в кав’ярнi? – на Ваше звинувачення на адресу Верфеля менi ще належить вiдповiсти, я ж, власне, нi на що Вам не вiдповiдаю, Ви вiдповiдаете куди краще, i це дуже приемно, надихае менi, попри безсонну нiч через листи вiд понедiлка, досить спокою i впевненостi. Звичайно, в листi вiд вiвторка теж е гостра шпилька, i вона заганяеться в тiло, але ведеш його ти, а чого – звичайно, це лише хвилинна iстина, iстина хвилини, тремтливого щастя й болю, – чого б я не змiг вiд тебе терпiти?

Ф.



Знову виймаю лист iз конверта, ось це мiсце: будь ласка, скажи менi ще раз – не завжди, цього я не бажаю, – ще раз скажи менi «ти».

Будь ласка, якщо це Ви не неприемно, заради мене скажiть Верфелю принагiдно що-небудь добре. – Дещо, на що Ви, на жаль, усе-таки не вiдповiдаете, наприклад, на питання з приводу Ваших писань.

[…слiв iз 9 написано нечiтко…]

Нещодавно Ви знову менi наснилися, сон був довгий, але я майже нiчого не пам’ятаю. Я був у Вiднi, але про це нiчого не пам’ятаю, потiм опинився в Празi i забув Вашу адресу, не тiльки вулицю, але i мiсто, все-все, тiльки iм’я Шрайбер[29 - Себто той, хто пише.] чомусь спливло, проте ж я не знав, що з ним робити. Отже, я зовсiм Вас втратив. У розпачi я придумував усiлякi фокуси, але, не знаю чому, вони не були виконанi, i пам’ятаю я з них тiльки один. Я написав на конвертi: «M. Jesenskа», а внизу: «Прошу доправити цей лист, бо ж iнакше фiнансове вiдомство зазнае величезних збиткiв». Цiею загрозою я сподiвався мобiлiзувати на Вашi розшуки всi допомiжнi засоби держави. Хитро? І нехай це не настроiть Вас проти мене. Я тiльки увi снi такий моторошний.


(Меран, 12 червня 1920 р.) Субота

Ти не цiлком мене розумiеш, Мiлено, я ж майже зовсiм з тобою згоден. Самотужки я зовсiм не збираюся цього робити.

Приiду я до Вiдня, сьогоднi ще не можу сказати, але, думаю, не приiду. Якщо ранiше заперечень у мене було багато, то зараз тiльки одне: це понад моi душевнi сили, ну i, мабуть, хiба що ще далека другорядна причина – так краще для нас усiх. Однак додам, менi було б точно так само, а то i ще бiльше не пiд силу, якщо б ти за нинiшнiх описаних тобою умов (nechat cloveka cekat[30 - Змушувати чекати людину (чес.).]) приiхала до Праги.

Необхiднiсть дiзнатися те, що ти хочеш розповiсти менi про цi шiсть мiсяцiв, виникла не раптом. Я впевнений, що це щось жахливе […слiв iз 15 написано нечiтко…], впевнений, що ти пережила, а може, навiть i накоiла якогось страхiття, впевнений, що як сучасник я, ймовiрно, не змiг би цього винести (хоча ще сiм рокiв тому мiг винести чи не все), впевнений я i в тому, що як сучасник не винiс цього i в майбутньому, – гаразд, але до чого все це, хiба найважливiше для мене – твоi переживання i вчинки, а не просто ти сама? Тебе ж я i без цiеi розповiдi знаю куди краще, нiж себе самого, але цим я зовсiм не хочу сказати, що не знаю стану моiх рук.

Твiй лист нiтрохи не суперечить моiй пропозицii, навпаки, адже ти пишеш: «Nejradeji bych utekla treti cestou, ktera nevede ani k tobe ani s nim, nekam do samoty»[31 - Я хотiла б утекти третiм шляхом, який не веде нi до тебе, нi до нього, десь у самоту (чес.).]. Я пропоную, щоб ти написала його того ж дня, що i я.

Звичайно, на цiй стадii хвороби ти навiть на час не можеш залишити чоловiка, але ж, як ти пишеш, хвороба не нескiнченна, ти писала всього про декiлька мiсяцiв, мiсяць з гаком уже минув, ще через мiсяць вiн зможе сяк-так без тебе обiйтися. Тобто в серпнi, найпiзнiше у вереснi.

До речi, зiзнаюся: це твiй лист iз тих, якi я не можу прочитати вiдразу, i хоча цього разу я прочитав його цiлих чотири рази поспiль, принаймнi думку свою висловити прямо зараз не зможу. Думаю, написане вище так чи iнакше залишаеться в силi.

Твiй


(Меран, 12 червня 1920 р.) Недiля (ще один лист)

Цей перехресний i послiдовний обмiн листами слiд припинити, Мiлено, вiн позбавляе нас розуму, не знаеш, що написано, не знаеш, на що вiдповiдати, i завжди, хай там як, вагаешся. Я дуже добре розумiю вашу чеську, чую смiх, але варто менi закопатися у вашi листи мiж словами та смiхом, i тодi я чую лише слово i, крiм того, авжеж, це моя природа: страх.

Чи ти все ще хочеш побачити мене по моiх листах вiд середи-четверга, я не можу визначити, я знаю мое ставлення до Нього (ви належите менi, навiть якщо я нiколи бiльше не побачу вас). […слiв iз 11 написано нечiтко…] його я знаю, наскiльки воно лежить не в неяснiй царинi страху, але я не знаю вашого ставлення до мене, вся рiч тут у страху. Я повторюю, ти не знаеш мене, Мiлено.

Для мене жахливо те, що вiдбуваеться: мiй свiт валиться, мiй свiт знову постае з руiн, ось i дивись, як тобi тут втриматися. Я не скаржуся на те, що вiн руйнуеться, вiн давно вже хитався, я скаржуся на те, що вiн встае знову, на те, що я народився на свiт, – i на свiтло сонця скаржуся теж.

Як нам жити далi? Якщо ти згодна з моiми дiями у вiдповiдь листами, тобi нiяк не можна бiльше жити у Вiднi, це просто неможливо.

Одночасно з вашими листами сьогоднi надiйшов лист вiд Макса Брода, в якому вiн, зокрема, пише: «Дiйшло до дивноi iсторii, яку я «змалюю» тобi бодай натяком». Молодий редактор «Трибуни» Райнер[32 - Мова про Йозефа Райнера (1898–1920), який наклав на себе руки 19 лютого.] (кажуть, що вельми розумний i справдi непересiчний юнак – можливо, 20 рокiв) отруiвся. Трапилося це, коли ви, гадаю, були ще в Празi. Тепер з’ясовуеться причина: Вiллi Хаас мав з його дружиною[33 - Уроджена Амброжова, подруга Мiлени Єсенськоi.] стосунки, якi, втiм, мабуть, не вкладалися в рамцi духовного зв’язку. Нiхто iх там не захопив розполохом чи щось таке, крiм того, жiнка так замучила людину, яку вона знала за багато рокiв до шлюбу, переважно словами i своею поведiнкою, що вiн заподiяв собi смерть у редакцii. Зрана вона приiхала до редакцii з паном Хаасом, щоб запитати, чому вiн не вернувся з нiчноi змiни. Юнак уже був у шпиталi i помер, перш нiж вони туди дiсталися. Хаас, в якого попереду був останнiй iспит, кинув навчання, посварився з батьком i редагуе кiногазету в Берлiнi. Ведеться йому, мабуть, не з медом. Жiнка також живе у Берлiнi, i, е думка, що вiн одружиться з нею. – Я не знаю, чому розповiдаю вам цю жорстоку iсторiю. Можливо, тiльки тому, що ми потерпаемо вiд того ж демона, i тому iсторiя – така складова нас, як ми суть складовi ii».

Щодо листа. Повторюю, що ти не можеш залишатися у Вiднi. Що за страшна iсторiя. Одного разу я впiймав крота i принiс його в хмiльник. Коли я його вiдпустив, вiн наче сам не свiй полiз пiд землю, i зник, як у воду пiшов. Тому i вiд цiеi iсторii слiд сховатися. Мiлено, мова ж не про це, ти для мене не жiнка, ти – дiвчинка, нiчого бiльш дiвочого я зроду ранiше не бачив, я не смiю навiть подати тобi руку, дiвчинко, брудну, тремтячу, пазуристу, нервову, невпевнену, холодно-гарячу руку.

Ф.



Що ж до празького посланця, це поганий план. Ти знайдеш тiльки порожнiй будинок – мое бюро. А я тим часом, закривши обличчя руками, сидiтиму за письмовим столом за адресою: Altst?dter Ring, 6, на третьому поверсi.

Так, ти не розумiеш мене, Мiлено, «еврейське питання» було просто дурним жартом.


(Меран, 13 червня 1920 р.) Недiля

Сьогоднi, мабуть, дещо для тебе проясниться, Мiлено (яке на царський лад важке iм’я, така в ньому повнота, що його вже майже i не пiдняти, але ж спочатку не надто менi подобалося, думалося – якийсь грек або римлянин, який заблукав у Богемii, силою перетворений на чеха, з ламаним наголосом, i, однак, за кольором i подобою – о диво! – жiнка, яку на руках треба забрати з цього свiту, з вогню, вже не знаю з чого, i вона довiрливо i покiрно горнеться до тебе, ось тiльки сильний наголос на «i» збивае з пантелику: а раптом це iм’я знову вислизне вiд тебе? Або це всього лише рятiвний стрибок навмання, який ти робиш сам зi своею дорогоцiнною ношею?).

Ти пишеш якiсь двоiстi листи, я не маю на увазi: пером i олiвцем, – хоча i олiвець сам по собi про щось говорить i вже змушуе насторожитись, але ця рiзниця не головне: наприклад, останнiй лист iз планом квартири написано олiвцем, i все ж вiн мене ощасливив; головне, мiй страх – i, зрозумiй: твоя молодiсть, твоя чистота, твоя мужнiсть; але ж мiй страх усе зростае, бо вiн означае вiдступ перед натиском свiту, а звiдси – посилення цього натиску i знову-таки посилення страху, твоя ж мужнiсть означае наступ, звiдси – ослаблення натиску i зростання мужностi – ущасливити мене можуть тiльки тихi листи; я б так i сидiв бiля iхнiх нiг, щасливий без мiри, це як дощ на розпечену голову. Але коли приходять тi, iншi листи – нехай навiть вони, по сутi, приносять бiльше щастя, нiж першi (тiльки я через слабкiсть свою лише багато днiв по тому усвiдомлюю це щастя), – цi листи, що починаються вигуками (а я ж так далеко!) i закiнчуються вже не знаю якими жахами, – тодi, Мiлено, я справдi починаю тремтiти, нiби чуючи звуки великого дзвону, я не можу це читати i все ж, звичайно, читаю, як п’е воду змучений спрагою звiр, а страх невпинно росте, що робити, я шукаю, пiд який стiл або шафу заповзти, забиваюсь у куток i молюся, весь тремчу i, не тямлячи себе, молюся, щоб ти, бурею увiрвавшись до мене з цим листом, знову полетiла через розкрите вiкно, бо ж не можу я тримати в кiмнатi бурю; менi думаеться, в таких листах у тебе блискуча голова Медузи, змii жаху звиваються навколо неi – а навколо моеi, зрозумiло, ще дикiшi в’ються змii страху.


* * *

Твiй лист вiд середи та четверга. Але дитинко, дитинко (власне, це я так вимовляю «Медуза»). Ти сприймаеш серйозно всi моi дурнi жарти (щодо «zid» i «nechаpu» i «ненавидiти»), але ж я просто хотiв трохи тебе цим посмiшити, через страх ми розумiемо одне одного неправильно, тiльки, будь ласка, не змушуй мене писати чеською, тут i тiнi докору не було, скорiше я б мiг закинути тобi, що ти занадто доброi думки про евреiв, якi тобi знайомi (зокрема про мене), – е й iншi! – часом менi хочеться iх усiх (зокрема i себе самого) саме як евреiв заштовхати в шухляду комода, почекати трохи, потiм трiшки висунути шухляду i подивитися, чи встигли вони всi задихнутися чи нi, i якщо нi, знову засунути шухляду i ось так продовжувати до кiнця…

Те, що я сказав про твою «промову», було, до речi, серйозно (знову i знову прокрадаеться в лист це «всерйоз». Напевно, я поводжуся з ним – не можу замислюватися про це – вкрай негарно, але маю майже таке ж сильне вiдчуття, що пов’язаний з ним тепер, i зв’язок цей дедалi мiцнiший i мiцнiший, так i хочеться сказати: не на життя, а на смерть. Якщо б я мiг з ним поговорити! Але я боюся його, вiн набагато мене перевершуе. Знаеш, Мiлено, коли ти пiшла до нього, ти зробила великий крок униз iз твого рiвня, але якщо ти прийдеш до мене, то стрибнеш у прiрву. Ти знаеш це? Нi, в тому листi була не моя «висота», а твоя) – я говорив про «промову», ти ж у нiй теж була абсолютно серйозна, в цьому я не можу помилятися.

Знову чую про твою хворобу. Мiлено, тобi б треба лягти в лiжко. І напевно, варто було б це зробити. А, можливо, ти i лежиш, коли я це пишу. Хiба мiсяць тому я не був кращим? Дбав про тебе (щоправда, лише подумки), знав про твою хворобу, а тепер нiчого такого, тепер я думаю тiльки про мою хворобу i мое здоров’я, а мiж iншим, те й iнше – це ти.

Ф.



Сьогоднi зробив невелику прогулянку, щоб разом з тим улюбленим iнженером вирватися з цiеi безсонноi атмосфери. Там я теж написав тобi листiвку, але не змiг ii пiдписати i вiдiслати, я бiльше не можу писати тобi як чужий.

Лист од п’ятницi прийшов лише в середу, швидкi i рекомендованi листи йдуть повiльнiше за звичайнi.


(Меран, 14 червня 1920 р.) Понедiлок

Сьогоднi вранцi, перш нiж прокинутися, а тодi хутко заснути, я бачив огидний, щоб не сказати жахливий (на щастя, враження вiд сну швидко випаровуеться), словом, просто огидний сон. До речi, завдяки йому я трохи поспав, вiд такого сну прокидаешся, тiльки коли вiн закiнчуеться, ранiше вирватися неможливо, вiн тримае тебе за язик.

Було це у Вiднi, приблизно так, як я уявляю собi в мрiях уявки свою туди поiздку (у цих мрiях Вiдень складаеться з единоi тихоi маленькоi площi, одну ii сторону утворюе твiй будинок, навпроти – готель, де я житиму, лiворуч – Захiдний вокзал, на який я приiжджаю, по лiву руку вiд нього – вокзал Франца Йосифа, з якого поiду, ну, а в нижньому поверсi мого будинку приемним чином розташована вегетарiанська iдальня, де я харчуюся, не заради харчування, а щоб привезти до Праги щось на кшталт ваги. Нащо я це розповiдаю? Власне, до сну це прямо не стосуеться, очевидно, я досi його боюся). Коротше кажучи, не те, щоб воно було так точно, мiсто було насправдi велике – а вечорiло, – мокре, темне, на вулицях невпiзнанно сильний рух: довгий прямокутний сквер вiддiляв будинок, де жив я, вiд твого будинку. Я приiхав до Вiдня раптово, обiгнавши власнi листи, якi ще прямували дорогою до тебе (пiзнiше це завдавало менi особливого болю). Так чи iнакше, тебе попередили, i я мав iз тобою зустрiтися. На щастя (утiм, у мене водночас було i вiдчуття якоiсь незручностi), я був не один, маленька компанiя, зокрема, по-моему, й одна дiвчина, була разом зi мною, але точно я про них нiчого не пам’ятаю, вони здавалися менi чимось на зразок секундантiв. Були б вони спокiйнiшi, але, як на те, лепетали одне одному, як той пустий млин, ймовiрно про моi справи, я чув тiльки нервове бурмотiння, але не розумiв нi слова, та й не хотiв розумiти. Я стояв на краю тротуару праворуч вiд мого будинку i спостерiгав за твоiм. Низька вiлла з красивою простою кам’яною лоджiею по фасаду, пiд округлим склепiнням, на висотi нижнього поверху.

Раптом виявилося, що час снiдати, в лоджii був накритий стiл, здалеку я бачив, як прийшов твiй чоловiк, сiв у плетене крiсло праворуч, ще заспаний, потягнувся, розкинувши руки. Потiм прийшла ти i сiла за стiл, причому так, що тебе було видно цiлком. Щоправда, не надто чiтко, вiдстань занадто велика, твого чоловiка око вловлювало куди виразнiше, не знаю чому, а ти залишалася всього лише чимось блакитно-бiлим, текучим, примарним. Ти теж розкинула руки, але не для того, щоб потягнутися, у тебе це була урочиста поза.

Трохи згодом – знову ж таки, втiм, схилялося над вечiр – ти опинилася на вулицi, поруч зi мною, ти стояла на тротуарi, а я однiею ногою на переiздку, я тримав твою руку, i тут дiйшло до шалено швидкоi короткофразноi розмови: клац-клац, i так до кiнця сну, майже без зупинки.

Переказати його я не можу, пам’ятаю, по сутi, тiльки два перших i два останнiх речення, а в промiжку – суцiльна непередавана мука.

Замiсть привiтання я швидко сказав (щось у твоему обличчi змусило мене до цього): «Ти мене уявляла iнакше»; ти вiдповiдаеш: «Вiдверто кажучи, я думала, ти зграбнiший» (узагалi-то ти використовувала ще бiльш вiденський вислiв, але я його забув).

Ось такими були два перших речення (у зв’язку з цим менi раптом спало на думку: чи знаеш ти, що я цiлком – причому такоi довершеностi я нiколи не зустрiчав – немузикальний?), i в принципi тим самим усе вирiшилося, що ще потрiбно? А проте наразi почалися перемовини про нове побачення, хай там якi непевнi реплiки з твого боку, i безперервнi наполегливi запитання – з мого.

Тут втрутилися моi супутники, виникло враження, що я приiхав до Вiдня ще й для того, щоб вiдвiдати якесь сiльськогосподарське училище неподалiк вiд Вiдня, ба бiльше, тепер навiть здавалося, нiби у мене i час для цього знайдеться, як видно, з жалю хотiли прибрати мене подалi. Я розiбрав це, але пiшов-таки з ними на вокзал, напевно, сподiвався, що такi серйознi намiри з вiд’iздом справлять на тебе враження. Ми всi прийшли на ближнiй вокзал, але тут виявилося, що я забув назву мiсця, де розташоване училище. Ми стояли перед великим розкладом потягiв, раз по раз водили пальцями по назвах станцiй i питали себе: може, ця чи ця, але не було жодноi пiдхожоi.

Тим часом я зумiв трохи розгледiти тебе, до речi, менi було абсолютно байдуже, як ти виглядаеш, важливi були тiльки твоi слова. Ти не надто була схожа на себе, здавалася набагато смаглявiшою, обличчя худiше, при круглих щоках така жорстокiсть була б i неможлива. (Але чи була це жорстокiсть?) Костюм у тебе якимось дивом був iз того ж матерiалу, що i мiй, до того ж вельми чоловiчого крою, i зовсiм менi не сподобався. Однак потiм я згадав одне мiсце з листа (вiршик: «dvoje ?aty mаm a prece slu?ne vypadаm»[34 - Двi я сукнi лише маю, та нiвроку виглядаю (чес.).]), i така велика була влада твого слова надi мною, що з цiеi хвилини я накидав оком твое вбрання.

Але ось i кiнець; моi супутники ще студiювали розклад, а ми стояли вiдсторонь i розмовляли. Останнiй етап бесiди зводився приблизно до наступного: завтра недiля; i тобi було до вiдрази незрозумiло, як я мiг уявити, нiби в недiлю у тебе знайдеться для мене час. Але врештi-решт ти нiби як поступилась i сказала, що хвилин сорок, мабуть, викроiш. (Найжахливiше в цiй розмовi, звичайно, не слова, а пiдтекст, марнiсть усього, ну i ще твiй постiйний безмовний аргумент: «Я не хочу приходити. І що тобi це дасть, коли я таки прийду?») Коли ж саме ти викроiш цi сорок хвилин, я не мiг у тебе з’ясувати. Ти сама не знала; незважаючи на нiбито напруженi роздуми, не могла призначити час. Нарештi я запитав: «Що ж, менi цiлий день чекати?» – «Так», – кинула ти i вiдвернулася до компанii, що стояла поруч, чекаючи на тебе. Сенс вiдповiдi був у тому, що ти зовсiм не прийдеш i що едина поступка, яку ти могла менi зробити, – це дозвiл чекати. «Я не чекатиму», – тихо сказав я, а позаяк думав, що ти не чула, а це, як-не-як, був мiй останнiй козир, я вiдчайдушно вигукнув цi слова тобi навздогiн. Але тобi це було байдуже. І нiтрохи тебе не цiкавило. Я сяк-так поплентав назад у мiсто. А за двi години надiйшли листи i квiти, доброта й розрада.

Твiй Ф.


* * *

Адреси, Мiлено, знову нерозбiрнi, пошта iх переписала i доповнила. Пiсля першого прохання адреса була чудова, зразковий пропис красивих, рiзноманiтних, хоча знову таки не вельми розбiрних лiтер. Якби у службовцiв пошти були моi очi, там би, напевно, могли читати тiльки твоi адреси, i бiльше нiчого. Але пошта е пошта…


(Меран, 15 червня 1920 р.) Вiвторок

Сьогоднi знову бачив тебе увi снi. Ми сидiли поруч, i ти вiдштовхувала мене, не сердито, приязно. Я був вельми нещасний. Не через вiдштовхування, а через себе самого, бо ж поставився до тебе як до першоi-лiпшоi мовчазноi жiнки i пропустив повз вуха голос, який iшов iз тебе i звертався прямо до мене. Або, може, i не пропустив повз вуха, але не мiг вiдповiсти. Так i пiшов, ще нерозваженiший, нiж у першому снi.

Менi згадалося зараз, що одного разу я прочитав у когось: «Моя кохана – вогненний стовп, який ковзае по землi. І вiн тримае мене в полонi. Але веде не полонених, а видющих».

Твiй

(Тепер я вiдкидаю i iм’я теж; воно все вкорочувалось i тепер звучить так: твiй.)


(Меран, 20 червня 1920 р.) Недiля

Пiсля короткоi прогулянки, яку я зробив iз тобою. (Як легко записати це: невелика прогулянка з тобою. Із сорому треба було б покинути писати, бо ж це так легко.) Найжахливiше для мене в цiй iсторii – це переконання, буцiмто евреi повиннi вбивати, як хижi звiрi, зi страхом, бо ж вони – не тварини, а навпаки, особливо-розумнi люди, i тим не менше вони того i дивись чекають нагоди накинутися на вас. Ця тяма в ii повнотi i силi в твоiй головi не вмiщаеться, все iнше в iсторii, можливо, ти розумiеш краще за мене. Я не розумiю, як люди, що ранiше не мали справи з такими явищами, останнього часу доходили думками про ритуальне вбивство (колись це були щонайбiльше загальний страх i ревнощi, але ж тут однозначний вигляд, тут ви можете побачити, як «Гiлснер»[35 - Мова про так зване ритуальне вбивство чеськоi дiвчини Анежки Грузовоi (1879–1899), нiбито вчинене 23-рiчним безробiтним юдеем Леопольдом Гiлснером, який усе життя займався бродяжництвом.] вчиняе злочин крок за кроком; що дiвчина його при цьому обiймае, але що це означае), щоправда, я не розумiю i те, як люди могли повiрити, що еврей вбивае i не прирiзае потiм себе, бо ж вiн робить це, але тут, певна рiч, потрiбно, щоб люди не переймалися.

Я перебiльшую, все це перебiльшення. Це перебiльшення, бо ж шукачi порятунку завжди кидаються на жiнок, дарма чи на християнок, чи на еврейок. І якщо говорити про невиннiсть дiвчат, то це означае не звичайну фiзичну, а невиннiсть iхнього офiрування, яка е не менш фiзичною.

Я багато хотiв би сказати про цей звiт, але я волiю мовчати: по-перше, я знаю лише Гааса (хоча, як не дивно, його привiтання з приводу моiх заручин було найщирiшим з усiх, якi я дiстав), iнших – анi крихти, крiм того, ти, мабуть, можеш сердитися на мене, якщо я втручатимуся у цi речi, що стосуються тебе, своiми мiркуваннями, i нарештi тут нiхто бiльше не може допомогти, i це була б просто гра думками.

(Я весь час боюся, що ти б, якби йшлося про дiвчину, з якою я мав би зустрiтись у Карлсбадi i якiй незабаром по моiй телеграмi пiсля двох незрозумiлих цидулок сказав щиру правду – за ii вiдчуттям, я й досi змушую себе нiчого не сказати iй у похвалу – могла б несправедливо мене засуджувати, я мимоволi тим бiльше боюся цього, анiж коли мене просто засудили б i засудили вельми тяжко, але аж нiяк не в основному сенсi твоеi розповiдi, отже, можливо, ще тяжче, сказала б ти; ну, тодi я вважаю за краще приймати тяжчу кару вiд справедливих, анiж легшу, яка менi не личить. Даруй, що висловлююсь я так неясно. Це ж i е те питання, де я маю домовитися з собою самим, при цьому я хотiв би зiтхати за тобою тiльки на вiдстанi.)

Що ж до Макса[36 - Макс Брод.], то я теж вiрю, що слiд знати його особисто, бодай згрубша, щоб судити про нього цiлком. А отже, треба любити його, захоплюватися ним, пишатися, а також спiвчувати йому. Той, хто ставиться до нього iнакше (якщо мова не про добро), не знае його.

Ф.


(Меран, 21 червня 1920 р.) Понедiлок

Ти маеш слушнiсть, коли я зараз – листи я отримав, на жаль, пiзно ввечерi, а завтра вранцi хочу зробити з iнженером невелику прогулянку в Боцен[37 - Больцано (iт.).] – прочитав докiр з приводу «дiток», я справдi сказав собi: досить, цi листи сьогоднi читати не можна, треба хоч трошки поспати, якщо вранцi ти думаеш здiйснити прогулянку, – i минув певний час, перш нiж я продовжив читання, i зрозумiв, i напруження вiдпустило, i я, якби ти була тут (я маю на увазi не тiльки тiлесну близькiсть), то мiг би з полегшенням устромитися лицем тобi в колiна. Але це ж те саме, що й хвороба, еге ж? Я ж знаю тебе, а ще знаю, що «дитинка» не таке вже й жахливе звернення. Жарти я теж розумiю, але все може виявитися для мене i загрозою. Якщо ти напишеш: «Вчора я порахувала всi “i” в твоему листi, вийшло стiльки; як ти смiеш писати менi “i”, а ще “стiльки”», – то i я, коли ти залишишся серйозною, скорiше за все твердо вирiшу, що тим тебе образив, i буду нещасний. Адже врештi-решт це справдi могло б образити, перевiрити ж важко.

Не забувай i про те, що хоч самi по собi жарт i серйознiсть легко розрiзнити, але у людей, якi для тебе важать так багато, що вiд них залежить твое життя, це знову-таки нелегко, ризик надто вже великий, очi робляться як мiкроскопи, ба – тодi вони вже нiчогiсiнько не розрiзняють. У цьому сенсi я i в сильнi моi часи був не сильний. Наприклад, у першому класi початковоi школи. Наша куховарка, маленька, суха, худа, гостроноса, з позападалими лицями, жовтувата, але мiцна, енергiйна i впевнена, щоранку вiдводила мене в школу. Ми жили в будинку, який вiддiляе малий Ринг вiд великого. І спершу треба було перейти через Ринг, потiм через Тайнгассе, потiм через щось на кшталт пiдворiття вийти на Фляйшмарктгассе i вниз на Фляйшмаркт. І ось, мабуть, цiлий рiк щоранку повторювалося одне i те ж. Виходячи з дому, кухарка казала, що розповiсть учителю, яким неслухом я був удома. Ну, я, напевно, був не так неслухом, як упертюхом, нiкчемним, сумовитим, злим, i, звичайно, для вчителя завжди б знайшлося що-небудь веселеньке. Я це розумiв i тому сприймав кухарчину загрозу цiлком серйозно. Але спочатку я думав, що йти до школи страшенно далеко i дорогою багато чого може статися (ось iз такоi уявноi дитячоi легковажностi мало-помалу, бо ж дороги не такi вже й довжелезнi, виростае ця боязкiсть i мертвоока серйознiсть), i принаймнi на Старомеському Рингу я ще дуже сумнiвався, чи наважиться кухарка, персона важлива, але важлива все ж тiльки вдома, заговорити з учителем, адже вiн – персона всесвiтньо важлива. Ймовiрно, я навiть i говорив щось у цьому дусi, i тодi кухарка, як звичайно коротко, ледь розтуляючи вузькi невблаганнi губи, вiдповiдала, що я можу i не вiрити, але вона скаже. Неподалiк вiд виходу на Фляйшмарктгассе – для мене це донинi мiстечко iсторично знаменне (в якому районi ти жила в дитинствi?) – жах перед загрозою переважував. Школа i без того була для мене кошмаром, а тут ще й кухарка докидала страху. Я починав просити, вона мотала головою, що бiльше я просив, то важливiшим здавалося менi мое прохання i то страшнiшою – небезпека, я зупинявся, перепрошував, вона тягла мене далi, я погрожував iй батькiвською вiдплатою, вона смiялася, тут вона була всесильна, я хапався за дверi крамниць, за будинковi роги, не хотiв iти далi, поки вона мене не пробачить, за спiдницю тягнув ii назад (iй теж доводилося нелегко), але вона тягла мене вперед, запевняючи, що i це розповiсть учителю, ми вже спiзнювалися, годинник на церквi Якова бив восьму, лунав шкiльний дзвоник, iншi дiти припускалися бiгти, а запiзнення я завжди боявся панiчно, ми теж побiгли, а в головi стукало: «Скаже – не скаже…» Загалом, вона нiчого не говорила, нiколи, але можливiсть у неi була завжди, до того ж наче дедалi бiльша (вчора я не сказала, а ось сьогоднi скажу неодмiнно), i вiд цiеi можливостi вона не вiдмовлялася. Інодi – тiльки подумай, Мiлено, – вiд лютi на мене вона тупала ногами по брукiвцi, i, бувало, якась вуглярка все це бачила. Ет, Мiлено, що за дурницi i до якоi ж мiри я належу тобi разом з усiма кухарками, i погрозами, i всiею цiею немислимою курявою, що ii здiйняли 38 рокiв i що осiдае в легенях.

Але я зовсiм не хотiв цього говорити або хотiв, тiльки по-iншому, вже пiзно, доведеться закiнчувати i лягати спати, а спати я не зможу, бо залишив лист до тебе недописаним. Якщо коли-небудь ти захочеш дiзнатися, як я жив ранiше, я пришлю тобi з Праги величезного листа, якого десь пiвроку тому написав батьковi, але так i не вiддав.

А на твiй лист я вiдповiм завтра або, якщо ввечерi вже буде пiзно, пiслязавтра. Я затримаюсь тут ще на кiлька днiв, адже вирiшив не iздити до батькiв у Франценсбад[38 - Франтишковi-Лазне – курортне мiсто у Чехii, в Рудних горах, на територii Карловарського краю.], утiм, те, що я просто залишаюся лежати на балконi, взагалi-то рiшенням не назвеш.

Ще раз дякую тобi за лист.

Ф.


(Меран, 23 червня 1920 р.) Середа

Важко говорити правду, бо хоч вона i одна, але жива, i тому у неi, як у всього живого, мiнливе обличчя («krаsnа vubec nikdy, vаzne ne, snad nekdy hezkа»[39 - Узагалi негарна, аж нiяк, либонь, iнодi приваблива (чес.).]). Якщо б я вiдповiдав тобi в нiч iз понедiлка на вiвторок, це було б жахливо, я лежав у лiжку як пiд тортурами, цiлу нiч я вiдповiдав тобi, скаржився тобi, придумував, як тебе вiдлякати вiд себе, проклинав себе. (Це все ще тому, що твiй лист прийшов пiзно ввечерi, а перш нiж настала нiч, я був особливо збуджений i похопливий.) Рано- вранцi я поiхав у Боцен, звiдти електричкою до Клобенштайна i там, на висотi 1200 м, дихав – правда, так i не прийшовши до тями, – чистим, майже крижаним повiтрям поблизу перших вiдног доломiтових скель, а потiм, поворiтьма, написав тобi таке (зараз я це переписую, але навiть i цi мiркування здаються менi – принаймнi сьогоднi – занадто рiзкими; так змiнюються днi: нарештi я один, повертаюся в Меран, iнженер залишився в Боценi. Я не надто краявся через те, що iнженер i краевиди вмiшалися мiж мною i тобою, бо ж i сам був як не свiй. Учора до о пiв на першу ночi я був з тобою – писав тобi i ще бiльше думав про тебе, – потiм до шостоi ранку крутився в лiжку зi своiм безсонням, потiм здригнувся-таки i витрусив, як витрушуе чужа людина iншу чужу людину з лiжка, i це було добре, тому що, якби залишився я в Меранi, то все одно збув день геть бездарно. Дарма, що цю прогулянку я, власне кажучи, не зовсiм навiть усвiдомив i вона залишиться в моiй пам’ятi лише як не надто виразний сон. А нiч була такою болiсною тому, що ти своiм листом (у тебе пронизливий погляд, це було б ще нiчого, на вулицях повно людей, i вони привернуть очi до себе, але ось безстрашнiсть цього погляду i надто те, що у тебе е сили зазирнути ще далi, нiж вiн, – ось що головне, i ти це знаеш) – своiм листом ти знову пробудила моiх старих знайомих, усiх тих дияволiв, якi одним оком сплять, а iншим визирають доброi нагоди воскреснути; це, звичайно, жахливо, вiдразу пiт проймае через страх (але страх цей, присягаюся тобi, нi перед чим iншим, лише перед ними, перед незбагненними силами), але це i добре, це тiльки здоров’ю на пожиток: приймаеш iхнiй парад i знаеш, що вони е. Але все-таки ти не вельми тлумачиш моi слова: «Їдь iз Вiдня!» Я написав це не легковажно (але пiд враженням цiеi iсторii; власне, думка про подiбнi зв’язки насправдi до того часу не зринала менi в головi, i я був такий здивований, що нагальний вiд’iзд iз Вiдня видавався менi рiччю звичайною, з найкористолюбнiшого мiркування, що те, що через мою вину стосуеться тiльки до твого чоловiка, цiлком стосуеться власне лише мене, сто i тисячу разiв наспiвало мене i розтинало. Тут я нiчим не вiдрiзняюся вiд тебе), i жодних вiдчутних труднощiв я не боявся (хоч заробляю я трохи, але, думаю, на нас двох цiлком би вистачило, – звичайно, якщо не приточувати хворобу), а потiм я абсолютно щирий i в думках своiх, i в iх вираженнi (я i ранiше був таким, але одна ти це змогла побачити, i твiй погляд менi така пiдмога!). Чого я боюся – боюся з розкритими вiд жаху очима, в непритомному безпам’ятствi страху (якщо б я мiг спати так глибоко, як занурююся в страх, я б уже не жив), – чого я боюся, так це таемноi змови проти мене (ти зрозумiеш ii краще, прочитавши мого листа до батька, але все одно не зовсiм зрозумiеш, тому що лист занадто цiлеспрямовано побудовано) – змови, заснованоi приблизно на тому, що я – я на грандiознiй шахiвницi всього лише пiшак пiшаком, i ще менше, – раптом усупереч твердим правилам гри, всю ii плутаючи, збираюся зайняти мiсце королеви, – я, пiшак пiшаком, фiгура, отже, просто неiснуюча, яка не бере участi в грi, – а то, дивись, ще й мiсце самого короля, а то i всю дошку! – i що варто менi насправдi цього захотiти, все мало б вiдбутися зовсiм в iнший, нелюдський спосiб.

Тому те, що я тобi пропоную, важить для мене куди бiльше, нiж для тебе. Цiеi митi безсумнiвне, без жодноi ознаки хворобливостi, – це те, що даруе безумовне щастя.


* * *

Так було вчора, сьогоднi ж я, наприклад, мiг би сказати, що напевно приiду до Вiдня, але, позаяк сьогоднi – це сьогоднi, а завтра – це завтра, я залишаю для себе свободу дiй. Зненацька я тебе у жодному разi не заскочу i вiдразу пiсля четверга теж не з’явлюся. Якщо я поiду до Вiдня, то попереджу тебе пневматичною поштою (нiкого, крiм тебе, я не змiг би бачити, це вже точно) – але десь у вiвторок цього напевно не станеться. Я би приiхав на Пiвденний вокзал – куди iхатиму, ще не знаю, тож у готелi бiля Пiвденного вокзалу зупинюся; шкода, що я не знаю, де ти в тому кварталi даеш уроки, тодi я мiг би чекати там тебе годинi о п’ятiй. (Цю фразу я, мабуть, читав уже в якiйсь казцi – десь поблизу вiд iншоi фрази: «А якщо вони не померли, то живуть iще й досi».) Вивчав сьогоднi план Вiдня, на мить менi здалося незбагненним, навiщо збудували таке величезне мiсто, – адже тобi потрiбна одненька кiмната.

Ф.



Можливо, я написав залишеною поштою кiлька листiв Поллак[40 - Йдеться швидше за все про сестру Кафки – Валлi (Валерi), що 1913 року вийшла замiж за Йозефа Поллака (1882–1942).].


(Меран, 24 червня 1920 р.) Четвер

Коли не виспишся, буваеш куди спритнiший, анiж коли висипаешся, вчора я трошки виспався i вiдразу ж понаписував усiляких дурниць щодо поiздки до Вiдня. Зрештою, ця поiздка не дрiбниця, щоб брати ii на кпини. Я жодним чином не збираюся тебе вражати, на одну думку про це мене бере з-за спини. Я ж зовсiм не з’явлюся до тебе на квартиру. Якщо в четвер ти не отримаеш листа пневматичною поштою, значить, я поiхав до Праги. До речi, як кажуть, я приiхав би таки на Захiдний вокзал, – учора я, здаеться, написав про Пiвденний, – ну, та це все одно. І я не надто вже сильно переступаю середню межу непрактичностi, нетранспортабельностi, недбалостi (за умови, що трохи посплю), можеш iз цього приводу не турбуватися, якщо я сяду в вагон, який iде до Вiдня, то i вийду скорiше за все у Вiднi, найбiльшi клопоти пов’язанi з посадкою. Отже, до побачення (не конче у Вiднi, можна i в листах).

Ф.



«Ropucha»[41 - Мiлена Єсенська посилала Кафцi свiй переклад новели Густава Майрiнка «Прокляття жаби».] чудова – чудова, але водночас не те щоб чудова – не надто чудова, це iсторiя як стонога; щойно одного разу жартома приштрикнули ii до землi, вона бiльше не може пересуватись i заклякае, неспроможна рушити навспак, будь-яка свобода, рух першоi половини втрачено. А крiм того, читаеться вона, як лист Мiлени Є., якщо це лист, то я йому вiдповiм.

Що ж до «Мiлени», то германство i еврейство не мае з цим нiчого спiльного. Краще за всiх чеську розумiють (не кажучи, звичайно, про чеських евреiв) панове з «Na?erec», на другому мiсцi – читачi цього журналу, на третьому – передплатники, а я передплатник… І як такий кажу тобi, що в «Мiленi» чеського тiльки i е що зменшувальна форма: «Мiленко». Подобаеться тобi це чи нi, але так стверджуе фiлологiя.


(Меран, 25 червня 1920 р.)

Так, ми починаемо неправильно розумiти одне одного, Мiлено. Ти думаеш, я хотiв допомогти тобi, але ж я хотiв допомогти собi. Нi слова бiльше про це. І про снодiйне я тебе не запитував, скiльки я знаю.

Я ледве знав Отто Гросса[42 - Син професора права Ганса Гросса, студент-психоаналiтик, 1921 року заморив себе голодом.]; але я помiтив, що тут щось важливе простягало принаймнi руку зi «смiшного». Безпорадний настрiй його друзiв i родичiв (дружина, швагро, ба – загадково мовчазне немовля серед дорожнiх сумок – щоб вiн, бува, не випадав iз лiжка, коли лишався сам – пив чорну каву, iв садовину, iв усе, що хотiв) дещо нагадував настрiй послiдовникiв Христа, коли тi стояли попiд розiпнутим. Я тодi саме приiхав з Будапешта, куди супроводив мою наречену i потiм, як викручена ганчiрка, iхав до Праги попри крововилив. Гросс, дружина i швагро iхали з тiеi ж нiчноi поiздки. Корова рад-не-рад, як завжди спiвала й шумiла пiвночi, жiнка тулилась у кутку в смiттi – мiсця нам дiсталися в коридорi, i ми спали (мiцно, але убезпеченi без видимого успiху Гросса). А Гросс майже цiлу нiч щось менi розказував (хiба що зрiдка ненадовго перериваючись, вочевидь, щоб зробити собi iн’екцiю), прийнамнi так менi здавалося, бо ж, власне, я нiчогiсiнько не тямлю. Вiн пояснював свое вчення на прикладi якогось фрагменту Святого Письма, що його я не знав, але через лякливiсть i втому я не казав про це. Вiн без упину розбирав цей уривок, безперервно подаючи новий матерiал, без упину вимагаючи мого розумiння. Я механiчно кивав, а вiн майже розпливався менi перед очима. До речi, я вважаю, що навiть при доброму розумi я б цього не збагнув, моя думка холодна й повiльна. Так спливла нiч. Були й iншi перерви. Часом вiн зупинявся на кiлька хвилин, узявшись за щось i пiднiсши руки, геть напружений, дорогою тремтiв усiм тiлом i при цьому спав. Згодом у Празi я бачив його лише перебiжно.

Так, звичайно, не те щоб немузикальнiсть була нещастям; по-перше, для мене це не нещастя, а рiч спадкова вiд предкiв (дiд мого батька був м’ясником у селi бiля Страконiце[43 - Мiсто на пiвденному заходi Чехii в Пiвденночеському краi, на рiчцi Отавi (басейн Влтави).], менi не треба було iсти стiльки м’яса, скiльки вiн нарубував i до певноi мiри мене пiдтримував), ба – спорiдненiсть важить для мене багато, а втiм, це-таки людське нещастя, подiбне до того, коли не можеш заплакати чи заснути. І зрозумiти музичних людей означае ж майже немузичнiсть.

Ф.



Якщо приiду до Вiдня, телеграфую або напишу тобi, отже, на поштамт. У вiвторок або в середу. Зрозумiло, всi листи були оплаченi, невже по конверту не видно, що марки зiрвали?


(Меран, 25 червня 1920 р.) П’ятниця, ввечерi

Понаписував сьогоднi вранцi всiляких дурниць, i ось прийшли обидва твоiх листи, такi переповненi, такi милi. Вiдповiм я на них усно: у вiвторок, якщо не трапиться нiчого несподiваного в менi або зовнi, я буду у Вiднi. Було б, звичайно, вельми розумно, якби я (на вiвторок, менi здаеться, припадае свято, i можливо, що пошта, з якою я збираюся тобi в Вiднi телеграфувати або надiслати листа, буде закрита) вже сьогоднi тобi сказав, де я тебе чекатиму, але я б до того часу просто задихнувся, якщо б зараз назвав тобi якесь мiсце i потiм три днi бачив його перед собою – порожне i змушене чекати того моменту, коли у вiвторок я прийду туди такоi-то i такоi-то години. О, Мiлено, чи е взагалi в свiтi стiльки терпiння, скiльки треба на такого, як я? Скажеш менi про це у вiвторок.

Ф.


(Поштова листiвка, поштовий штамп: Wien 29.VI.20) Адресат: M. Jesenskа Wien VIII До запитання Postamt Bennogasse-Josefst?dterstra?e Посилач: Dr. Kafka Hotel Riva Вiвторок, 10 година ранку

До 12-i години цей лист, мабуть, не прийде, напевно навiть не прийде, зараз уже 10.

Тодi все вiдкладаеться на завтра; можливо, це i добре, бо ж хоч я i в Вiднi, сиджу в кафе бiля Пiвденного вокзалу (що тут за какао, що за печиво, i цим ти живеш?), але я ще як би не зовсiм тут, двi ночi поспiль не спав, утiм, невiдомо, чи засну i третьоi, в цьому готелi «Рiва» бiля Пiвденного вокзалу, поруч з гаражем. Загалом, нiчого кращого не можу придумати, крiм ось цього: чекаю на тебе в середу перед готелем, починаючи з десятоi ранку. Прошу тебе, Мiлено, не лякай мене – не з’являйся несподiвано збоку або ззаду, i я теж не буду.

Сьогоднi, можливо, займуся оглядом визначних пам’яток: Лерхенфельдерштрассе, пошта, по окружному поясу вiд Пiвденного вокзалу до Лерхенфельдерштрассе, крамниця вуглярки та iн., – постараюся бродити якнайнепомiтнiше.

Твiй


[Прага, 4 липня 1920 р.] Недiля

Сьогоднi, Мiлено, Мiлено, Мiлено – нiчого iншого писати сьогоднi не можу! Одначе. Отже, сьогоднi, Мiлено, пишу лише в поспiху, втомi i неприявностi (останне, втiм, напевно збережеться i завтра). Та й як не бути втомленим? Хворому пообiцяли вiдпустку на цiлих три мiсяцi, а дали чотири днi, причому вiд вiвторка до недiлi лише уривками, та до того ж вiдрiзали вiд кожного дня вечiр i ранок. Хiба правда не за мною, що я не зовсiм видужав? Хiба не за мною правда? Мiлено! (Це тобi на вухо, на лiве, а ти лежиш на бiдному лiжку, спиш глибоким сном доброго походження i повiльно, ще нiчого не усвiдомлюючи, повертаешся з правого боку на лiвий – до моiх губ.)

Як я доiхав? Спочатку все було дуже просто, на перонi не виявилося газет. Зайвий привiд вибiгти на площу, але тебе там уже не було – усе гаразд. Я зайшов у купе, потяг рушив, я розкрив газету, почав читати – усе було ще гаразд; за кiлька хвилин я вiдклав газету – i раптом зрозумiв, що тебе вже немае зi мною, вiрнiше, ти була зi мною, я це вiдчував усiм своiм еством, але тепер це твое буття зi мною було зовсiм iншим, нiж у минулi чотири днi, i я мав ще до цього звикнути. Почав знову читати, але щоденник Бара[44 - Кафка говорить про «Щоденник» (1909) австрiйського письменника, публiциста i критика Германа Бара (1863–1934). Окремi тексти його друкувалися спершу на сторiнках декiлькох видань.], що починався описом курорту Кройц у Грайнi на Дунаi. Тодi я вiдклав газету, але, коли виглянув у вiкно, повз якраз проiжджав потяг, i на вагонi був напис: «Грайн». Я вiдвiв погляд i почав роздивлятися по купе. Пан навпроти читав «Nаrodn? Listy» вiд минулоi недiлi, там я побачив фейлетон Ружени Єсенськоi[45 - Тiтка Мiлени (1863–1940), регулярна дописувачка газети «Nаrodn? Listy».], попросив почитати; починаю читати – без ладу, знову кидаю – i ось сиджу, а просто передi мною твое обличчя, яким воно було при прощаннi на перонi. Те було явище природи, якого я ще зроду не бачив: сонячне свiтло, що тьмариться не через хмари, а зсередини.

Ну що менi ще сказати? Горло вiдмовляе, руки не слухаються.

Твiй



Завтра продовжу опис цiеi дивноi мандрiвки.


(Прага, 4 липня 1920 р.) Недiля, трохи перегодом

Послугач передасть тобi вкладений лист (будь ласка, порви його i лист Макса теж), на нього треба було вiдповiсти негайно, я написав, що буду в неi о 9-й ранку. Що я повинен сказати, абсолютно ясно, як я це скажу – не знаю. Боже правий, уявляю собi: я одружений, повертаюся додому i натрапляю не на послугача, а на лiжко, щоб у нього заритися, наглухо сховатися вiд усiх – без будь-якого пiдземного ходу до Вiдня! Я це говорю собi, щоб усвiдомити самому, яка легка i тяжка мiсiя, що менi належить.

Твiй



Я посилаю тобi ii лист, нiби сподiваючись добитися, щоб ти була геть поруч зi мною, коли я снуватимуся вперед i назад перед ii будинком.


(Прага, 4–5 липня 1920 р.) Недiля 11.30

3) нумерую принаймнi цi листи, щоб жоден не пройшов повз тебе, так само як я не повинен пройти повз тебе в маленькому парку.

Результату жодного, хоча адже все ясно, i так само ясно мною було все сказано. Подробицi не переказуватиму – хiба тiльки те, що вона не сказала нi про тебе, нi про мене жодного хоч скiльки поганого слова. Через суцiльну яснiсть я навiть не вiдчув жодного спiвчуття. Я мiг лише сказати – i це цiлковита iстина, – що в наших з нею стосунках нiчого не змiнилось i навряд чи коли-небудь змiниться, ось тiльки – нi, не можу бiльше, це огидно, це ремесло ката, не мое ремесло. Лише одне, Мiлено: якщо вона важко захворiе (вона мов з хреста знята, вiдчай ii незмiрний, завтра пiсля обiду я до неi знову пiду) – отож, якщо вона захворiе або ще щось iз нею трапиться, я вже не матиму право над цим, я ж можу тiльки знову i знову говорити правду, а ця правда не просто правда, а щось бiльше, я весь розчинився у тобi, коли йду з нею поруч, – якщо, отже, щось трапиться, то приiзди, Мiлено!

Ф.



Я написав дурницю, не можеш ти приiхати – з тiеi ж таки причини.

Завтра пошлю тобi на хатню адресу свого листа до батька, будь ласка, збережи його – раптом я його одного разу все-таки вiддам йому. Постарайся, щоб вiн нiкому не упав у вiчi. А коли сама читатимеш його, постарайся зрозумiти всi адвокатськi зачiпки – це ж адвокатський лист. І не забувай при цьому про твое таке вагоме «i все-таки!».


Понедiлок, вранцi

Посилаю тобi сьогоднi «Бiдного Шпiльмана»[46 - Новела Франца Грiльпарцера, що ii любив Кафка.], не тому, що вiн неабияк важить для мене, так вiн важив одного разу, багато рокiв тому. Я посилаю його тому, що його автор такий вiденський i такий немузичний, просто хоч плач, – i ще тому, що вiн дивився на нас згори в Народному саду (на нас! Ти йшла поруч зi мною, Мiлено, подумай, ти йшла поруч зi мною!), i тому, що вiн такий бюрократичний, i тому, що вiн кохав дiловиту дiвчину.


(Прага, 5 липня 1920 р.) 4) Понедiлок, уранцi

Сьогоднi прийшов твiй лист, написаний у п’ятницю, а згодом – нiчний лист того ж дня. Перший такий сумний, iз сумними пероновими рисами, сумний не через свiй змiст, а тому що вiн застарiв, адже все вже в минулому: наш спiльний лiс, нашi спiльнi передмiстя, наша спiльна дорога. А вона ж не закiнчуеться, не йде в небуття, ця пряма, мов стрiла, спiльна дорога, вгору по кам’янистому провулку, назад по алеi до вечiрнього сонця, вона не скiнчиться, i все ж це дурний жарт – казати, що вона не скiнчиться. Навколо тут, куди не глянь, якесь шпаргалля, кiлька листiв, я iх щойно прочитав, привiтання в директора (я не звiльнений) i ще в двох-трьох кiмнатах, i до всього цього у вухах дзвенить маленький дзвiночок: «Вона вже не з тобою»; правда, е ще десь у небесах велетенський дзвiн, i вiн дзвонить: «Вона не залишить тебе» – та маленький дзвiночок геть близенько, у вухах! А потiм цей нiчний лист – незбагненно, як його можна читати, незбагненно, як можуть достатньою мiрою розширюватись i стискатися груди, дихаючи цим повiтрям, незбагненно, як можна бути далеко вiд тебе.

І проте я не скаржуся, це все не скарга, i ти менi дала слово.


* * *

Тепер iсторiя поiздки, i спробуй тiльки потiм сказати, що ти не янгол: я вiддавна знав, що моя австрiйська вiза, власне (i не власне) кажучи, два мiсяцi як задавнена, але в Меранi мене запевнили, що для транзиту вона зовсiм не потрiбна, i справдi, при теперiшньому в’iздi в Австрiю менi нiхто не ставив це на карб. Ось чому я i в Вiднi геть забув про цей недогляд. Однак пiд час паспортного контролю в Гмюндi чиновник – молодий, суворий чоловiк – негайно цю помилку виявив. Паспорт вiдклали вбiк, усiх пропустили далi на митний контроль, а мене – нi, вже одне це було досить кепсько (менi весь час чинять перешкоди, бо лише перший день, я ще не зобов’язаний вислуховувати казенне патякання, а постiйно хто-небудь силкуеться прогнати мене вiд тебе, чи то пак тебе вiд мене, але це iм не вдасться, Мiлено, правда? – нiкому i нiколи). Ось як, значить, усе було, але тут уже взялася за справу ти. Приходить прикордонник – привiтний, вiдкритий, австрiйський, спiвчутливий, щирий – i по сходах i коридорах веде мене в прикордонну iнспекцiю. Там, зi схожою помилкою в паспортi, вже стоiть румунська еврейка, дивним чином теж твоя дружня посланниця, еврейський ти янголе.

Утiм, ворожi сили поки набагато могутнiшi. Височенний iнспектор i його коротун помiчник, обидва жовтi, щуплi, затятi, принаймнi зараз, забирають паспорт у своi руки. Інспектор одразу безапеляцiйно оголошуе: «Повертайтеся до Вiдня й отримайте в полiцii належну вiзу!» Я тiльки i можу, що кiлька разiв повторити: «Для мене це жахливо». Інспектор вiдповiдае, теж кiлька разiв, iронiчно i злiсно: «Вам тiльки так здаеться». – «А чи не можна отримати цю вiзу телеграфом?» – «Нi». – «А якщо сплатити всi витрати?». – «Нi». – «Чи е у вас тут вищий орган?» – «Нi». Жiнка, яка бачить моi муки i зберiгае неймовiрний спокiй, просить iнспектора пропустити бодай мене одного. Занадто слабкi засоби, Мiлено! Так тобi з ними не впоратися. Рад не рад, а треба пройти довгий зворотний шлях до паспортного контролю i забрати багаж, тож виiхати сьогоднi нема абсолютно жодноi надii. І ось ми сидимо в кiмнатi прикордонноi iнспекцii, полiцейському теж нiчим нас особливо втiшити, хiба тiльки тим, що можна продовжити квитки тощо, iнспектор сказав свое останне слово i пiшов у кабiнет, лише коротун помiчник ще тут. Я пiдраховую: наступний потяг до Вiдня вiдходить о 10-й вечора, прибувае до Вiдня о пiв на третю ночi. У мене ще не пройшли укуси «рiвських» клопiв, який буде мiй номер бiля вокзалу Франца Йозефа? Але я ж взагалi номер не отримаю i тодi поiду прямо на Лерхенфельдерштрассе (так, о пiв на третю!). І попрошу притулку там (авжеж, о 5-й ранку). Але хай там як, а вранцi в понедiлок я неодмiнно повинен отримати вiзу у паспортi (але чи отримаю я ii вiдразу, а не у вiвторок?), а тодi вирушити до тебе, влаштувати тобi сюрприз у дверях, якi ти вiдкриеш. Божечку небесний. Тут думки роблять перерву, потiм бiжать далi: але в якому ж станi я буду пiсля цiеi ночi i iзди, а ввечерi менi знову iхати шiстнадцятигодинним потягом, в якому виглядi я доберуся до Праги i що скажу директору, якого знову доведеться телеграфом просити про продовження вiдпустки? Все це тобi, зрозумiло, нi до чого, але що ж робити? Іншого виходу немае. Єдиним невеликим полегшенням було б, набiгае менi раптом на думку, переночувати в Гмюндi i виiхати до Вiдня вранцi, i я, вже зовсiм втомлено, питаю коротуна помiчника щодо ранкового потяга до Вiдня, що вiдходить о пiв на шосту i прибувае об 11-й ранку. Гаразд, отже, я поiду на ньому, i румунка – теж. І тут розмова раптово звертае геть в iнший бiк, не знаю, яким чином, – несподiвано з’ясовуеться, що коротун помiчник хоче нам пiдсобити. Якщо ми переночуемо в Гмюндi, то рано-вранцi, коли в конторi нiкого, крiм нього, немае, вiн потайки пропустить нас до Праги пасажирським потягом, тодi ми вже о 4 годинi дня будемо в Празi. Інспектору ми повиннi сказати, що ми поiдемо до Вiдня ранковим потягом. Чудесно! Втiм, чудесно лише вiдносно, бо ж телеграфувати в Прагу все одно доведеться. Нема ради. Приходить iнспектор, ми розiгруемо маленьку комедiю з ранковим вiденським потягом, потiм помiчник вiдсилае нас геть, увечерi ми тишком-нишком зустрiнемося з ним для обговорення подальшого. У слiпотi своiй я думаю, що це все виходить од тебе, тодi як насправдi це лише останнiй удар ворожих сил. Отже, ми, та жiнка i я, поволi виходимо з вокзалу (поспiшний потяг, який мав вiдвезти нас звiдси, досi стоiть бiля платформи, перевiрка багажу тягнеться довго). Чи далеко до мiста? Година. Нова невдача. Але виявляеться, що i бiля вокзалу е два готелi, в один iз них ми i подамося. Перед готелями проходить колiя, треба перейти через рейки, але по гiлцi саме наближаеться товарняк; я переходжу – напевно встигну, але супутниця мене затримуе, а товарний потяг просто перед нами зупиняеться, i доводиться чекати. Невеликий доважок до наших знегод, думаемо ми. Але саме це очiкування, при тому, що в Прагу я в недiлю вже не потраплю, виявляеться заворотним пунктом. Наче ти, як немов оббiгала всi готелi бiля Захiдного вокзалу, тепер оббiгала всi небеснi ворота, щоб просити за мене, – вiд вокзалу, а це далеченько, до нас, захекавшись, поспiшае твiй полiцейський i кричить: «Ідiть мерщiй назад, iнспектор вас пропускае!» Та невже? Такоi хвилини просто стискае горло. Разiв десять ми припрошуемо полiцейського, перш нiж вiн бере вiд нас грошi. А тепер швидше назад, забрати в iнспекцii багаж, бiгцем до паспортного контролю, потiм на митницю. Але ти вже все полагодила, у мене немае сил тягти багаж – i поруч одразу негайно виростае носильник, бiля паспортного контролю потрапляю в штовханину – полiцейський розчищае менi дорогу, при перевiрцi багажу, сам того не помiтивши, гублю футляр iз золотими шпоньками – чиновник знаходить його i вiддае менi. Ми сiдаемо в потяг i негайно вiд’iжджаемо, нарештi я можу утерти пiт з чола i грудей. Залишайся завжди зi мною!

Ф.


(Прага, 5 липня 1920 р.) 5) Здаеться, понедiлок

Звичайно, треба б лягти спати, вже перша ночi, я б давно написав тобi ще ввечерi, але тут був Макс, якому я-таки дуже зрадiв i вiдвiдати якого менi досi заважали дiвчина i тривога за неi. До 8.30 я був iз дiвчиною, о 9-й прийшов Макс, i до 12.30 ми з ним гуляли. Уяви собi, я думав, що в листах сказав йому, як менi здаеться, з граничною яснiстю, що ти […тити – писання знову кiлька разiв перериваеться] – що саме ти i е та, про кого я говорю, – а вiн нiчого не зрозумiв i тiльки тепер дiзнався iм’я (я, до речi, писав не грубо навпрямки, бо ж, як-не-як, листи могла прочитати i дружина). І ось знову, Мiлено, одна з моеi брехень, друга: колись ти, злякана, цiкавилася, чи лист Макса мав на увазi iсторiю Райнера (я хотiв написати «Макс», написав «Мiлена», iм’я викреслив, не засуджуй мене, менi справдi до слiз прикро) як попередження. Я навiть думав, що це не попередження, але щось на кшталт музики до тексту, втiм, усупереч тобi, коли я тебе так лякаю



на правих берегах першоi сторiнки листа (напис на стор. 90, рядок 30, гай-гай!)). І, попри все, часом я вiрю, що якщо пощастить померти, то це мае статися зi мною. І якщо хтось, кому судилося померти, може, дякуючи щастю, зостатися живим, то я житиму.



бачиш, я вiдкинув [я мав встати, одна зi страшних мишей гризе деiнде], свiдомо брешучи, будь-якi вiдносини. Тепер виявляеться, що насправдi не було жодних стосункiв, але я не знав цього, i тому я збрехав.

Про дiвчину: сьогоднi було краще, але дорогою цiною – я дозволив iй написати тобi. І дуже про це шкодую. Знак мого страху за тебе – телеграма, яку я нинi послав тобi на поштамт до запитання («Дiвчина пише тобi вiдповiдай приязно i… – тут я взагалi-то хотiв вставити «дуже», – гостро i не залишай мене»). В цiлому сьогоднi все пройшло спокiйнiше, я запанував над собою i розповiдав про Меран мирно, настрiй став менш загрозливим. Але щойно мова знову зайшла про головне – довгi хвилини дiвчина поруч зi мною на Карлсплац тремтiла всiм тiлом, – я тiльки й мiг сказати, що поруч iз тобою все iнше, навiть залишаючись саме по собi незмiнним, зникае i зводиться нiнащо.

Вона поставила свое останне запитання, перед яким я завжди був беззахисний, а саме: «Я не можу пiти, але якщо ти мене вiдiшлеш, то я пiду. Ти мене вiдсилаеш?» (Якщо не брати до уваги зарозумiлiсть, у тому, що я це розповiдаю, е щось глибоко огидне, але розповiдаю я це зi страху за тебе. Чого б я тiльки не зробив зi страху за тебе. Бачиш, що за дивовижний новий страх.) Я вiдповiв: «Так». На це вона: «Але я не можу пiти». І тут вона, понад своi сили балакуча, миле добре створiння, почала розповiдати, що все це iй незрозумiло, що ти кохаеш свого чоловiка, а потайки говориш зi мною тощо. Правду кажучи, тут прослизнули i недобрi слова про тебе, за якi я хотiв i мав ii побити, але хiба ж я не мусив дати iй переплакати, принаймнi це? Вона згадала, що хоче написати тобi, i я в тривозi про неi i в нескiнченнiй довiрi до тебе дозволив iй це зробити, хоча i знав, що менi це коштуватиме кiлька ночей. Якраз те, що дозвiл заспокоiв ii, турбуе мене. Будь доброзичливою i суворою, але бiльше суворою, нiж доброзичливою, але що я кажу, хiба ж я не знаю, що ти напишеш все правильно, як слiд. І хiба мiй страх, що вона у своiй бiдi напише що-небудь пiдступне i в такий спосiб вiдновить тебе проти мене, не е для тебе глибоко принизливим? Вiн принизливий, але що менi робити, якщо замiсть серця в грудях б’еться цей страх? Усе-таки даремно я дав iй дозвiл. Ну що ж, завтра я знову побачуся з нею, завтра свято (Гус[47 - Запроваджене за часiв ЧССР свято Яна Гуса, що вiдзначалося 6 липня (цього дня Яна Гуса 1415 року спалили у нiмецькому мiстечку Констанцi).]), вона дуже просила мене про пiсляобiдню прогулянку, пiсля, до кiнця тижня, сказала вона, менi приходити не потрiбно. Можливо, я ще зумiю збити ii писати лист, якщо вона вже його не написала. Але,



На лiвому березi останньоi сторiнки листа: ще одна причина, чому я дозволив iй писати. Вона хотiла побачити листи вiд вас до мене. Я не можу iх показати.



хоча, сказав я собi потiм, можливо, вона i справдi бажае тiльки пояснення, можливо, твое слово якраз i заспокоiть ii своею доброзичливою строгiстю, а можливо, – так бiжать тепер усi моi думки – вона впаде перед твоiм листом на колiна.

Франц


(Прага, 6 липня 1920 р.) 6) Вiвторок, уранцi

Невеликий удар для мене: телеграма з Парижа, з повiдомленням, що завтра ввечерi приiжджае старий дядечко[48 - Альфред Льовi (1852–1923) – брат матерi Кафки, який посiдав пост директора залiзниць у Мадридi.], якого я, до речi сказати, взагалi дуже люблю, а живе вiн в Мадридi i вже багато рокiв тут не бував. Удар тому, що це вiдбере у мене час, менi ж весь час i навiть в тисячу разiв бiльше, нiж увесь час, а ще краще – весь, весь час, який тiльки е, потрiбен для тебе, для роздумiв про тебе, для дихання в тобi. І тутешня квартира стане неспокiйна, i вечори неспокiйнi, я б хотiв бути де-iнде. Багато що хотiлося б зробити по-iншому, i бюро менi зовсiм нi до чого, але потiм я знову вирiшив, що цiлком заслуговую ударiв по обличчю, коли висловлюю бажання, що перевершують цю реальнiсть, цю належну тобi реальнiсть.

Чи можу я поiхати до Лорена[49 - Арно Лорен (1889–1945) – головний редактор видання «Tribuna».]? Вiн, примiром, знае Пiка[50 - Отто Пiк (1887–1940) – чеський письменник, поет, драматург, перекладач, театральний критик, видавець. Син дрiбного крамаря.]. Хiба не могло б легко статися так, що виплило мое перебування у Вiднi? Напишiть менi про це.

Макс дуже схвильований тим, про що ви кажете про Пршибрама[51 - Карл Пршибрам (1883–1973) та його брат Евальд були друзями Кафки. Карл був пацiентом санаторiю «Veleslav?n», який згадуватиметься згодом.] з санаторiю, вiн звинувачуе себе в тому, що легковажно порвав те, що вже написав для нього. Вiн також мае такi стосунки з владою, що мiг би без особливих труднощiв доскочити потрiбного. Вiн дуже сильно просить вас пiдсумувати те, що слiд сказати про кривду, завдану Пршибраму. Якщо можете, надсилайте менi цю коротку пiдбiрку час вiд часу. (Росiйською означае: кажи.)


* * *

Чомусь не можу бiльше нiчого тобi написати, крiм того, що стосуеться тiльки нас, нас двох у штовханинi свiту. Все чуже, чуже. Несправедливiсть! Несправедливiсть! Але губи шепочуть iнодi, а обличчя устромилось тобi в колiна.


* * *

По Вiднi залишилася гiркота, можна я це скажу? Там, у лiсi, на другий день, по-моему, ти сказала щось на зразок: «Боротьба з передпокоем довго тривати не може». А в передостанньому Меранському листi пишеш про хвороби. Як менi знайти вихiд мiж двома цими речами? Я кажу це не з ревнощiв, Мiлено, я не ревную. Або свiт такий малий, або ми такi величезнi, в кожному разi ми заповнюемо його цiлком. До кого менi ревнувати?


(Прага, 6 липня 1920 р.) 7) Вiвторок, увечерi

Бачиш, Мiлено, тепер я посилаю тобi навiть цей лист, зовсiм не знаючи, що в ньому написано. Вийшло так: я обiцяв iй сьогоднi о 03.30 бути бiля ii будинку. Збиралися покататися на пароплавi; але вчора я лiг дуже пiзно i майже не спав, тому з ранку пневматичною поштою вiдправив iй записку: пiсля обiду менi необхiдно поспати, тому прийду тiльки о 6-й. У своему занепокоеннi, що за всiх письмових i телеграфних гарантiй аж нiяк не бажало угамовуватися, я докинув: «Лист до Вiдня вiдiшлемо тiльки пiсля того, як ми його обговоримо». Вона ж у напiвнепритомностi написала цього листа ще рано-вранцi – хоча навiть не може сказати, що саме написала, – i вiдразу кинула у скриньку. Отримавши мою пневматичну депешу, бiдолаха, обливаючись холодним потом, бiжить на поштамт, примудряеться десь вишукати лист, з радощiв вiддае службовцю всi своi грошi, причому тiльки заднiм числом лякаеться розмiру суми, i ввечерi приносить лист менi. Що менi тепер робити? Моя-бо надiя на швидке, остаточне, успiшне вирiшення заснована на цьому листi i на впливi твоеi вiдповiдi, i зiзнатися, це надiя безглузда, але iншоi в мене немае. Коли я вiдкрию лист i заздалегiдь прочитаю, я, по-перше, ображу ii, а по-друге, напевно, не зможу його тодi вiдiслати. Ось i шлю його тобi заклееного, вiддаю в твоi руки цiлком i повнiстю, як уже вiддав у цi руки себе.

У Празi трохи похмуро, листiв поки немае, на серцi важкувато, i хоча зовсiм неможливо, щоб уже прийшов який-небудь лист, серцю цього не поясниш.

Ф.



Їi адреса: Julie Wohryzek

Na Sme?kаch 6


(Прага, 6 липня 1920 р.) 8) Вiвторок, ще пiзнiше

Ледве кинув цей лист у поштову скриньку – i вiдразу подумав: як же я мiг вимагати вiд тебе таке. Не кажучи про те, що прийняти тут правильне i необхiдне рiшення – все ж тiльки мiй клопiт, для тебе насправдi абсолютно неможливо довiритися чужiй людинi i написати iй у вiдповiдь такий лист. Ну що ж, Мiлено, даруй менi цi листи i телеграми, добачай причину в моему розумi, ослабленому прощанням з тобою; нiчого страшного, якщо ти iй не вiдповiси, адже неодмiнно знайдеться яке-небудь iнше рiшення. Не переймайся цим. Я просто донезмоги втомився вiд цих прогулянок, сьогоднi на Вишеград, ось у чому рiч. До того ж завтра приiжджае дядько, i я рiдко буду сам.

Поговоримо про приемнiше: чи знаеш ти, коли ти в Вiднi була одягнена найгарнiше, ну просто до незмоги гарно? Тут навiть i сперечатися нема чого – в недiлю.


(Прага, 7 липня 1920 р.) 9) Середа, вечiр

Пишу похапцем, лише кiлька слiв на честь мого новосiлля, – похапцем, бо о 10-й годинi прибувають батьки з Франценсбада, о 12-й годинi – дядько з Парижа, i всi хочуть, щоб я iх зустрiв; новосiлля – бо ж я, звiльняючи дядьковi мiсце, переiхав у порожню квартиру сестри, яка зараз в Марiенбадi. Порожня велика квартира, це прекрасно; щоправда, вулиця бiльш галаслива, але в цiлому обмiн аж нiяк не поганий. А написати я тобi мав неодмiнно, тому що з моiх останнiх жалобних листiв (найжахливiший я сьогоднi вранцi вiд сорому порвав; подумай: у мене ще немае жодних звiсток вiд тебе, але скаржитися поштою нерозумно, що менi пошта) ти могла зробити висновок, що я в тобi не впевнений, що боюся тебе втратити; немае, нiчого подiбного. Хiба змогла б ти стати для мене тим, що ти е, якщо був би в тобi не впевнений? Таке враження складаеться тому, що менi дано було пережити коротку тiлесну близькiсть i потiм раптову тiлесну розлуку (Чому саме в недiлю? Чому саме о 7-й ранку? Чому взагалi?), – вiд усього цього, звичайно, голова може пiти обертом. Вибач! А тепер, на добранiч, прийми единим потоком всього мене i все мое – все, що радо мае спочивати в тобi.

Ф.


10) Четвер, ранок

Вулиця галаслива, до того ж навскоси щось будують, перед вiкном не росiйська церква, а житла, набитi людьми, – i все-таки: бути самому в кiмнатi – це, напевно, умова життя, бути самому в квартирi – умова (якщо говорити геть точно: тимчасова) щастя (i – одна з умов, бо який сенс був би у квартирi, якби я не жив, якби в мене не було батькiвщини, що даруе менi заспокоення, – наприклад, пари ясних i синiх, незбагненною ласкою запалених очей); отже, квартира ця – одна зi складових щастя, все так тихо, душова, кухня, передпокiй, три iншi кiмнати, не те що цi загальнi квартири з iхнiм гамором, з iхнiм содомом, з нестримним кровозмiшенням давно вже некерованих, розгнузданих думок, бажань i тiл, коли у всiх закутках, мiж усiма лiжками i шафами плодяться недозволенi зв’язки, невiдповiднi, випадковi речi, дiти з перелюбу, – де незмiнно все вiдбуваеться не як у трьох тихих пустельних передмiстях у недiльний день, а як в оглушливо метушливих багатолюдних передмiстях у безперервний суботнiй вечiр.

Прийшла сестра – йшла довго, щоб принести менi снiданок (це було нi до чого, я сам збирався додому), та ще й кiлька хвилин дзвонила в дверi, поки я не прокинувся вiд цього листа i вiд свого забуття.

Ф.



Але квартира менi не належить, сестрин чоловiк теж мае намiр часто наiжджати сюди влiтку.


(Прага, 8 липня 1920 р.) 11) Четвер, ранок

Нарештi твiй лист. Зараз тiльки швидко кiлька слiв про найголовнiше, нехай навiть поспiх внесе помилки, про якi я згодом шкодуватиму: цей випадок – безпрецедентний у взаеминах нас трьох, тому i не варто потьмарювати його досвiдом iнших випадкiв (трупи – муки втрьох, удвох – якимось чином зникають). Я – йому не друг i друга не зраджував, але я i не просто його знайомий, а дуже пов’язаний з ним, i де в чому, напевно, бiльше нiж друг. Ти його теж не зраджувала, бо ж кохаеш його, що б ти не говорила, i якщо ми з’еднаемося (спасибi вам, плечi!), то на iншому рiвнi, не в його царинi. Результат – це справдi не лише наша з тобою справа, що ii належить таiти, i не тiльки мука, страх, бiль, турбота – твiй лист рiзко злякав мiй вiдносний спокiй, який iшов вiд нашого спiлкування i тепер, напевно, знову потрапить у Меранський вихор, хоча на шляху повернення до Меранських умов iснують потужнi перешкоди, – а вiдкрита, ясна в своiй вiдкритостi справа трьох, навiть якщо ти ще деякий час мовчатимеш. Я теж дуже проти обмiрковування можливостей, проти, бо ж у мене е ти, коли б я був один, нiщо не стримало б мене вiд обдумування… вже в цьому робиш себе ареною прийдешнiх битв, i як же тодi розрита земля витримае будинок майбутнього?

Я тепер зовсiм нiчого не розумiю, третiй день сиджу в бюро i ще жодного рядка не написав, можливо, тепер вийде. До речi, поки я писав цей лист, сюди заходив Макс, вiн, зрозумiло, мовчатиме; для всiх, крiм сестри, батькiв, дiвчини i нього, я приiхав через Лiнц.

Ф.



Можна послати тобi грошi? Наприклад, через Лорена, я скажу йому, що ти в Вiднi позичила менi грошi, i вiн вишле iх тобi разом з твоiм редакцiйним гонораром?

Я трохи переляканий i через те, що ти повiдомляеш через страх писати.


(Прага, 9 липня 1920 р.) 12) П’ятниця

Будь-яка писанина, як на мене, хунта клакiв не варта, та вона така i е. Найкраще було б поiхати до Вiдня i забрати тебе з собою; можливо, я так i зроблю, хоча ти цього не хочеш. Справдi, е лише двi можливостi, одна краща за iншу, – або ти приiдеш до Праги, або в Лiбешiце. З давньою, типово еврейською пiдозрiлiстю я вчора пiдкрався до Й., зловив його перед самим вiд’iздом в Лiбешiце, у нього був твiй лист до Сташi. Чудова людина, весела, вiдкрита, розумна, бере тебе пiд руку i вiдразу засипае як горохом у бочку, готовий до всього, розумiе все i навiть бiльше. Вiн iз дружиною мав намiр поiхати пiд Брюнн до Флорiана, а звiдти – до тебе до Вiдня. Нинi в другiй половинi дня вiн повертаеться до Праги, привезе вiдповiдь од Сташi, я зустрiнуся з ним о 3-й, потiм телеграфую тобi. Даруй балакучiсть цих одинадцяти листiв, вiдкинь iх у бiк, прийшов час реальностi, вона бiльша й краща. Остерiгатися зараз, по-моему, потрiбно тiльки одного – твого кохання до чоловiка. Що ж до нового завдання, про яке ти пишеш, то воно, звичайно, важке, але не варто недооцiнювати сили, якi надае менi твоя близькiсть. Я, щоправда, поки не сплю, але тримаюся куди спокiйнiше, нiж думав учора, через два твоi листи (випадково свiдком того опинився Макс, що було не цiлком добре, адже це як-не-як суто моя справа, ах, ось уже i починаються ревнощi неревнивих, бiдна Мiлено). Твоя сьогоднiшня телеграма теж трохи заспокоюе. Тривога про твого чоловiка зараз, принаймнi зараз, не дуже велика, цiлком терпима. Вiн узяв на себе неймовiрно важке завдання i, по сутi справи, почасти, а можливо, i цiлком iз честю його виконав; нести його далi вiн, по-моему, не годен, i не тому, що у нього не вистачить на це сил (що таке моi сили порiвняно з його?), а тому, що вiн надто пригнiчений тим, що сталося досi, надто пригнiчений, позбавлений зосередженостi, необхiдноi для цього. Можливо, поруч з iншим йому все ж буде легше. Чому менi не написати йому?

Ф.


(Прага, 9 липня 1920 р.) П’ятниця

Тiльки кiлька слiв з приводу Сташиного листа – дядько, чоловiк дуже милий, тепер трошки заважае, чекае мене. Так ось, Сташин лист вельми доброзичливий i душевний, але е у нього один недолiк, маленький, можливо, суто формальний, недолiк (притому я зовсiм не стверджую, що листи без цього недолiку бiльш душевнi, радше навiть навпаки), так чи iнакше, йому чи то чого бракуе, чи то, навпаки, чогось там подостатком, можливо, розважливостi, яка, до речi, йде нiбито вiд чоловiка, адже саме так вiн учора говорив зi мною i сьогоднi, з iншого боку, коли я вчора попросив у нього вибачення через мою недовiру (z Kafky to vytаh[52 - Вiд Кафки вiн це довiдався (чес.).]) i хотiв трохи побiдкатися, вiн у всiй щиростi зi Сташиним листом i натяком на побачення, яке призначила менi Сташа на понедiлок, мало не вигнав. Яким тоном я говорю про цих воiстину добрих людей? Ревнощi, це справдi ревнощi, але я обiцяю тобi, Мiлено, нiколи тебе ними не переймати, тiльки собою, тiльки собою. Хоча одне непорозумiння в цьому листi, як на мене, все ж таки присутне, ти ж справдi не хотiла вiд Сташi нi ради, нi розмови з твоiм чоловiком. Ти просто хотiла того, що нiчим не замiниш, – ii присутностi. Так менi здалося. І грошове питання не мае анi найменшого значення, це я сказав чоловiковi ще вчора. Що ж, я поговорю зi Сташею у понедiлок (крiм того, Їловський сьогоднi дуже вибачався, у нього аж по горло роботи, Пiттерманн i Ференц Футуриста[53 - Пiттерманн, Емiль Артур (наспр. Емiль Артур Лонгрен, 1885–1936), чеський сценарист, драматург-режисер, художник, режисер, драматург i театральний актор; Ференц Футуриста (наспр. Франтiшек Фiала, 1891–1947), актор.] зустрiлися за одним столом i нетерпляче чекали на початок конференцii через виступ нового кабаре). Справдi, якби дядько не чекав, я б розiрвав цей лист i написав новий, надто тому, що в Сташиному листi, який освячуе все, стоiть чорним по бiлому для мене – s Kafkou zit[54 - Жити з Кафкою (чес.).]. Сподiваюся ще сьогоднi отримати вiд тебе звiстку. Мiж iншим, я – прямо таки капiталiст, який нiчого не вiдае, що у нього е. Нинi пiсля обiду, коли я в бюро марно питав про вiстi, менi принесли твiй лист, який прийшов незабаром пiсля мого вiд’iзду в Меран, читати було так дивно.

Твiй


(Прага, 10 липня 1920 р.) 14) Субота

Справа кепська, позавчора прийшли тi два нещасних листи, вчора тiльки телеграма (заспокiйлива, звичайно, але все ж, як на мене, i трохи уривкова, як будь-яка телеграма), сьогоднi ж – нiчогiсiнько. А тi листи були для мене не надто втiшнi, з кожного погляду, i там говорилося, що ти вiдразу напишеш знову, а ти не написала. Позавчора ввечерi я послав тобi термiнову телеграму з проханням термiново вiдповiсти, i вiдповiдь мала б давно прийти. Повторюю текст: «Це було едино правильно, будь спокiйна, тут ти вдома, Й. з дружиною приiде до Вiдня, ймовiрно, днiв за вiсiм. Як переправити тобi грошi?» Вiдповiдi я, отже, не отримав. «Їдь до Вiдня, – кажу я собi. – Але ж Мiлена цього не хоче, рiшуче не хоче. Ти був би рiшенням, i вона тебе не хоче, вона в тривозi i сумнiвах, тому iй потрiбна Сташа». А втiм, менi слiд було б поiхати, та я нездужаю. Щоправда, я спокiйний, порiвняно спокiйний, хоча в останнi роки навiть не сподiвався на таке, але вдень дуже кашляю, та й вночi по чверть години. Ймовiрно, це просто звикання до Праги i наслiдок шаленого Меранського часу, перш нiж я упiзнав тебе i заглянув у твоi очi.

Яким темним став Вiдень, а чотири днi поспiль був же таким свiтлим. Що там готуеться для мене, поки я сиджу тут, вiдкладаю перо i закриваю обличчя рукою.

Ф.



Потiм я зi свого фотеля подивився у вiдкрите вiкно на дощ, i менi спали на думку рiзнi можливостi: що ти, напевно, хвора, втомилася, лежиш у лiжку, що панi Колер[55 - Подруга Мiлени панi Колер тримала у Вiднi невеликий пансiон, де часто зупинялися друзi в Поллакiв iз Праги.] могла б посприяти i тодi – дивним чином ця можливiсть найприроднiша, найнатуральнiша – вiдчиняться дверi, i на порозi з’явишся ти.


(Прага, 12 липня 1920 р.) 15) Понедiлок

Щонайменше два жахливих днi. Але тепер я бачу, ти зовсiм не винна, якийсь злосливий гаспидяка затримав усi твоi листи вiд четверга. У п’ятницю я отримав тiльки твою телеграму, в суботу нiчого, в недiлю нiчого, сьогоднi чотири листи, вiд четверга, п’ятницi, суботи. Я дуже втомився, щоб по-справжньому взятися за перо, дуже втомився, щоб iз цих чотирьох листiв, з цiеi гори вiдчаю, муки, любовi, любовi у вiдповiдь, одразу ж усвiдомити, що залишаеться для мене, таким егоiстом стаеш, коли втомився i двi доби мордував себе найжахливiшими уявленнями. Але тим не менше – знову-таки завдяки твоiй життедатнiй силi, мати Мiлено, – проте загалом я, напевно, засмучений менше, нiж за всi сiм останнiх рокiв, за винятком року в селi.

Чому досi немае вiдповiдi на мою термiнову телеграму, надiслану ввечерi в четвер, я, втiм, як i ранiше, не розумiю. Згодом я телеграфував панi К., вiдповiдi теж немае. Не бiйся, твоему чоловiковi я не писатиму, не надто менi цього i хочеться. Хочеться менi тiльки поiхати до Вiдня, але я i цього не зроблю, навiть якби не було таких перешкод, як твое негативне ставлення до мого приiзду, складнощi з паспортом, бюро, кашель, втома, весiлля моеi сестри (у четвер). І все-таки краще б поiхати, нiж сидiти вечорами ось так, як було в суботу або в недiлю. В суботу: я гуляв по мiсту, трошки з дядьком, трошки з Максом, i раз на двi години заходив у бюро, довiдатися за пошту. Увечерi було краще, я пiшов до Лорена, жодних поганих звiсток про тебе вiн не мав, згадав твiй лист, який мене ущасливив, зв’язався по телефону з Кiшем[56 - Шкiльний приятель Кафки Пауль Кiш (1883–1944).] з «Neuen Freien Presse», той теж нiчого не знав, проте розпитати твого чоловiка про тебе i сьогоднi ввечерi перетелефонувати вiдмовився. Так я сидiв у Лорена, раз у раз чув твое iм’я i був йому вдячний. Розмовляти з ним, щоправда, нелегко i неприемно. Адже вiн як дитина, не надто тямка дитина, точно так само хвалиться, бреше, ламае комедiю, i, коли отак спокiйно сидиш там i слухаеш його, сам собi здаешся хитрющим i мерзенним комедiантом. Особливо тому, що вiн не тiльки дитина, але якщо брати до уваги доброту, iнтерес, готовнiсть допомогти – великий i дуже серйозний дорослий. Вибратися з цiеi подвiйностi неможливо, i якби я не казав собi весь час: «Ще раз, ще тiльки раз я хочу почути твое iм’я», то давно пiшов би. Вiн i про свое весiлля (вiвторок) розповiдав точно так само.

У недiлю було гiрше. Взагалi я збирався пiти на цвинтар, i це правильно, та весь ранок пролежав у лiжку, а по обiдi менi треба було навiдати свекра i свекруху моеi сестри, у яких я ще не бував. А там уже i шосту вибило. Назад у бюро, запитати про телеграму. Нiчого. Що тепер? Переглянути театральну афiшу, тому що Їловський поспiхом побiжно згадав, що в понедiлок Сташа йде в оперу слухати Вагнера. І ось я читаю, що спектакль починаеться о 6-й годинi, а на 6-ту в нас призначена зустрiч. Погано. Що тепер? Пiти на Обстгассе, поглянути на будинок. Там тихо, нiхто не входить i не виходить, якийсь час чекаю бiля входу, потiм на протилежному боцi, нiчого, такi будинки набагато мудрiшi за людей, якi на них дивляться. А зараз? У Люцернський пасаж, де колись була вiтрина «Dobre dilo». Зараз вже немае. Тодi, можливо, до Сташi, що зробити дуже легко, бо ж ii тепер напевно немае вдома. Тихий гарний будинок з маленьким садком позаду. На дверях помешкання висний замок, – отже, можна безкарно зателефонувати. Внизу коротка розмова з конс’ержкою, тiльки потiм, щоб вимовити «Лiбешiц» i «Їловський», для «Мiлени», на жаль, можливостi не виявилося. А зараз?

Тепер найдурнiше. Іду в кафе «Арко»[57 - Найвiдомiший лiтературний заклад у Празi, куди, м. iн., заходили Верфель, Поллак та iн.], де не з’являвся вже багато рокiв, шукаю кого-небудь, хто знае тебе. На щастя, там нiкого не було, i я мiг вiдразу пiти. Таких би недiль менше, Мiлено!

Ф.


(Прага, 13 липня 1920 р.) 17) Вiвторок, дещо пiзнiше

Яка ти втомлена в суботньому листi! Багато чого я мiг би сказати на цей лист, але втомленiй нiчого сьогоднi не говоритиму, я i сам втомився – мабуть, уперше пiсля повернення з Вiдня, – геть не виспався, голова трiщить. Нiчого тобi не скажу, просто посаджу тебе у фотель (ти кажеш, що була до мене не досить добра, але хiба це не вища доброта, i любов, i честь – дозволити менi сiсти там у тебе i самiй сiсти навпроти i бути зi мною), – отже, я посадив тебе у фотель – i гублюся, i не знаю, як висловити словами, очима, руками, бiдолашним серцем це щастя – щастя вiд того, що ти зi мною, що ти все-таки i моя теж. І адже люблю я при цьому зовсiм не тебе, а щось бiльше – мое дароване тобою буття.

Про Л. сьогоднi нiчого не розповiдатиму i про дiвчину теж, усе це сяк-так iтиме своiм шляхом; i як це далеко.

Ф.



Усе, що ти говориш про «Бiдного Шпiльманна», абсолютно правильно. Якщо я сказав, що для мене вiн нiчого не важить, то просто з обережностi, бо ж не знав, як ти з ним упораешся, а ще тому, що соромлюся цього оповiдання, нiби сам його написав; воно справдi починаеться фальшиво i вирiзняеться силою-силенною похибок, смiховинних дрiбниць, дилетантизмом, смертельною манiрнiстю (надто це помiтно, коли читаеш уголос, я мiг би показати тобi такi мiсця); i особливо сама манера музичного виконання – винахiд воiстину жалюгiдний i смiшний, тiльки на те i годиться, щоб спонукати дiвчину жбурляти у слiд цього оповiдання все, що у неi е, в найбiльшому гнiвi, який з нею роздiлить увесь свiт, i перш за все я, доки оповiдання, що не заслуговуе нiчого кращого, не загине у власних уламках. Справдi, для розповiдi немае долi кращоi, як зникнути, i таким ось чином. Оповiдач, цей кумедний психолог, цiлком з цим погодиться, адже вiн, ймовiрно, i е той самий «бiдний шпiльман», який виконуе – вкрай немузикально виконуе – цю iсторiю, надто щедро винагороджений сльозами з твоiх очей.


(Прага, 13 липня 1920 р.) Вiвторок

Ось двi твоi телеграми; я розумiю, що поки були листи вiд Ярмiли, ти не просила про пошту вiд Крамера[58 - Крамер – псевдонiм, яким користувався Кафка у листах до Мiлени у листах «до запитання».], все гаразд, тобi в першу чергу не треба боятися, що я зроблю щось сам, без твоеi на те згоди. А головне, пiсля майже безсонноi ночi я нарештi сиджу над цим листом, який здаеться менi нескiнченно важливим. Усi листи, якi я написав тобi з Праги, взагалi б писати не варто, тим бiльше останнi, одне тiльки це мае право iснувати; або, загалом, нехай вони теж будуть, чи не все одно, але цей лист мае бути геть нагорi. На жаль, я не зумiю сказати i найменшу частку того, що говорив тобi вчора ввечерi або розповiдав сьогоднi вночi або вранцi. Так чи iнакше головне: що б не говорили про тебе iншi в широкому колi навколо тебе чи через пiднесену розважливiсть, чи через тваринну (але тварини iнакшi) тупiсть, чи через диявольську доброту, чи через людиновбивчу любов, – я, я, Мiлено, абсолютно точно знаю, що, хоч як ти вчинила, це буде правильно, – чи залишишся ти у Вiднi, або приiдеш сюди, або, як i ранiше, ширятимеш мiж Вiднем i Прагою, або робитимеш то так то сяк. Як же я мiг би спiлкуватися з тобою, якби не знав цього. Як у глибинах моря немае такого мiстечка, що не перебувало б пiд сильним тиском, так i у тебе, але будь-яке iнше життя ганебне, i менi вiд нього погано; досi я думав, що не винесу цього життя, не винесу людей, i дуже цього соромився, але ти тепер пiдтверджуеш менi, що нестерпним здавалося менi не життя.

Сташа жахлива, даруй. Учора я написав тобi про неi листа, але не наважився вiдiслати. Вона, як ти кажеш, щира, доброзичлива, красива, вродлива, струнка, але жахлива. Вона була твоею подругою i, далебi, була чимось на кшталт небесного свiтла у собi, але воно погасло в страшнiй повнотi. Стоiш перед нею з жахом, наче вона якийсь провинний янгол. Я не знаю, що з нею сталося, ймовiрно, ii розтер на порох чоловiк. Вона втомлена i мертва i цього не знае. Якщо я хочу уявити собi пекло, я думаю про неi та ii чоловiка i повторюю, клацаючи зубами, речення: «тодi ми бiжимо до лiсу». Вибач, Мiлено, дорога Мiлено, вибач менi, але це так.

Одначе з нею я був лише 3/4 години, в ii помешканнi, а потiм дорогою до нiмецького театру. Я був надзвичайно дружнiй, лепетливий на язик, занадто довiрливий, а втiм, трапилася нагода нарештi поговорити, зрештою, тiльки про тебе, i ти довго ховаеш свое справжне обличчя вiд мене. Що за кам’яний лоб у неi, i на ньому золотими лiтерами написано: «Я мертва, а хто не мертвий, того я зневажаю». Але, звiсно, трималася вона приязно, i ми обговорювали все можливе, що стосувалося поiздки до Вiдня, втiм, я не можу переконати себе, що це може прислужитися вам, якщо вона приiде, можливо, iй.

Тодi увечерi я був у Лорена, в редакцii[59 - Редакцiя видавництва «Orbis» на Виноградськiй, в якому мiстилася редакцiя газети «Tribuna».] його не виявилось, – я запiзнився, – якусь хвилю я просидiв iз чоловiком, якого я знаю з минулого[60 - Мова про Мiхала (Йозефа) Мареша (1893–1971), поета i сценариста, а також редактора газети «Tribuna». Вiн знав, що Ярмiла i Вiллi Гаас спонукали його друга Йозефа Райнера, молодого редактора, накласти на себе руки.], на канапi, що ii Райнер поставив-таки кiлька мiсяцiв тому. Чоловiк був з ним увесь останнiй вечiр i дещо менi розповiв.

Так що день був для мене надто бурхливим, i я не мiг заснути, ще й з Марiенбада через дядька-iспанця приiхала моя сестра з чоловiком i дитиною, i прекрасна квартира вже не порожнювала. Але бачите, як добре до мене ставляться (я кажу це тiльки так, наводжу це тобi, щоб iх винагородити за iхню чуйнiсть), вони залишали менi спальню, вийняли одне лiжко, розiйшлися по iнших неприбраних кiмнатах, залишали менi лазничку, милися на кухнi i так далi. Так, зi мною все гаразд.

Твiй



Якось я не згоден з листом, це лише залишки найрiзкiшоi таемноi розмови



на лiвих берегах другоi сторiнки листа (напис «тупiсть до»): Я дуже за те, щоб пiдтримати план з Чикаго[61 - Чоловiк Мiллни, Ернст Поллак, незадоволений своею роботою у банку, носився з iдеею виiхати до Чикаго.], за умови, що будуть потрiбнi i побiгачi, якi не вмiють бiгати.


(Прага, 14 липня 1920 р.) Середа

Ти пишеш: «Ano mа? pravdu, mаm ho rаda. Ale F., i tebe mаm rаda»[62 - «Так, правда твоя, я його кохаю. Але Ф., i тебе я теж кохаю» (чес.).]. Я читаю цю фразу дуже уважно, слово за словом, особливо на «i» затримуюся, все правильно, ти не була б Мiленою, якби було неправильно (а чим був би я, якби не було тебе?), – i краще навiть, що ти пишеш це у Вiднi, нiж якби ти сказала це в Празi, я все прекрасно розумiю, навiть, може бути, краще за тебе; а проте через якусь слабкiсть я не можу впоратися з цiею фразою, читання затягуеться до нескiнченностi, i врештi-решт я ще раз переписав ii, щоб ти теж ii побачила i ми читали ii разом, скроня до скронi. (Твое волосся бiля моеi скронi.)


* * *

Це було написано до того, як прийшли два твоiх листи олiвцем. Невже ти думаеш, що я не знав, що вони прийдуть? Але я це знав тiльки в глибинi, а там людина не живе постiйно, вона, на жаль, волiе жити в найжалюгiднiшому образi на землi. Не знаю, чому ти весь час боiшся, що я зроблю щось iз власного почину. Хiба я не досить ясно про це написав? А телеграму панi Колер я послав тiльки тому, що цiлих три днi – i жахливих днi – не мав вiд тебе жодних звiсток, анi навiть телеграм, i мало не подумав, що ти захворiла.


* * *

Вчора був у свого лiкаря, вiн з’ясував, що мiй стан майже такий самий, як i до Мерана, три мiсяцi пройшли для легень майже безрезультатно, в лiвiй легенi хвороба сидить так само здоровенька, як i ранiше. Вiн вважае подiбний успiх зовсiм невтiшним, я – цiлком стерпним: адже який би вигляд я мав, якби той самий час перебув у Празi? Вiн вважае також, що я анiтрохи не набрав ваги, але, за моiми розрахунками, все-таки кiлограми на три погладшав. Восени вiн хоче спробувати впорскування, але я не думаю, що це стерплю.

Коли я порiвнюю цi результати з тим, як ти завзято гайнуеш свое здоров’я (з найнагальнiшоi потреби, зрозумiло; я вважаю, тут менi i докинути нiчого), менi здаеться iнодi, що ми, замiсть жити разом, просто тихо мирно вляжемся разом, щоб померти. Але що б не трапилось – однаково буду поруч iз тобою.

Мiж iншим, усупереч лiкарю, я знаю, що, щоб сяк-так одужати, менi потрiбен тiльки спокiй, причому абсолютно особливий спокiй або, якщо поглянути iнакше, особлива вiдмiна занепокоення.


* * *

Те, що ти пишеш про лист Сташi, мене вельми тiшить, але це i було само по собi зрозумiло. Вона лише бере твiй нинiшнiй стан за капiтуляцiю, згадуе навiть твого батька, – згадка, яку iй досить було навести, щоб я його зненавидiв, хоча властиво його люблю, – одне слово, вона бовкнула, певно, найдурнiше, що, доклавши чималих зусиль – вони ж спливають з прекрасних уст, – можна вигадати, що це випадково. І це, звiсно (годi забувати), геть повнiстю кохання, воно просто витягуе зi своеi могили руки до тебе.


* * *

Сьогоднi нацiональне свято Францii, пiд вiкнами вiйська крокують додому по параду. Є в цьому – я вiдчуваю з дихання твоiх листiв – щось грандiозне. Не пишнота, не музика, не парадний крок; не старосвiтський француз у червоних штанях та синьому жупанi, що втiк з (нiмецького) паноптикуму i крокуе перед частиною, а якась манiфестацiя сил, якi виголошують з глибини: «Попри все, о, ви, безсловеснi, рухомi, маршувальнi, до здичавiння довiрливi люди, попри все, ми вас не залишимо, навiть у ваших найбiльших дурницях не залишимо, i особливо в них». Дивишся з заплющеними очима в цi глибини i майже тонеш у тобi.


* * *

Нарештi менi принесли купу документiв, яку зiбрали для мене, подумай, вiдколи я служу в бюро, я написав рiвно шiсть офiцiйних листiв, i це терплять. Чимало роботи, яка на мене чекае, я не мiг досi отримати через ледачкуватiсть того вiддiлу, який зберiгае ii для мене, на превелику менi втiху. Але тепер папери тут. І тим не менше – нiчого страшного, якщо я хоч трохи висплюся. Сьогоднi, щоправда, з цим справа стоiть досить-таки кепсько.

Ф.


(Прага, 15 липня 1920 р.) Четвер

Пишу спохвату, перш нiж iти в бюро, хотiв мовчати, три дня давлюся цим, хоча б зараз, поки ти ведеш там свою жахливу боротьбу, я хотiв мовчати, але це неможливо, нiкуди не дiнешся, це ж моя боротьба. Ти, напевно, помiтила, що я вже яку нiч оком не стинаю. Просто через «страх». Справдi, вiн позбавляе мене волi, жбурляе, куди йому заманеться, я до ладу не знаю, на якому я свiтi… до того ж у твоi останнi листи затесалися два-три зауваження, якi зробили мене щасливим, але тiльки вiдчайдушно щасливим, адже те, що ти кажеш, переконуе вiдразу i розум, i серце, i тiло, але тут е ще глибша переконанiсть, не знаю, де вона мiститься, а ii явно нiчим переконати неможливо. І нарештi те, що дуже допомогло послабити мене, дивний заспокiйливо-неспокiйний вплив твоеi фiзичноi близькостi з кожною дниною випаровуеться. Якби ти була вже тут! А то у мене немае тут нiкого, абсолютно нiкого, крiм страху, учепившись одне в одного, кидаемося ми крiзь ночi. З цього погляду страх мае щось вельми серйозне (дивним чином вiн завжди був спрямований лише проти майбутнього, нi, це неправильно), i в певному сенсi його можна зрозумiти завдяки тому, що вiн постiйно нагадуе менi про необхiднiсть великого визнання: Мiлена – теж усього лише людина. Усе, що ти про це говориш, абсолютно чудово, одного разу почувши, тiльки це i хочеться слухати, але що йдеться тут не про найголовнiше, це ще дуже i дуже велике питання, бо ж страх цей аж нiяк не мiй приватний страх – хоча, звичайно, i приватний теж, причому моторошний, – але споконвiку це ще й страх будь-якоi вiри взагалi.

Написав тобi це, i голова вiдразу охолола.

Твiй


(Прага; 15 липня 1920 р.) Четвер, згодом

Прийшов нiчний лист iз «Бiлого пiвня»[63 - Ресторан поблизу будинку Єсенськоi.] i лист вiд понедiлка, перший, очевидно, бiльш пiзнiй, але не напевно. Я тiльки раз швидко iх переглянув i мусив тобi вiдразу вiдповiсти, просити тебе не думати про мене погано… І жодних ревнощiв тут немае, просто така гра навколо тебе; бо ж я хочу зачепити тебе з усiх бокiв, зокрема i з боку ревнощiв, але це нерозумно i бiльше не повториться, це всього лише нездоровi марення самотностi. Про Макса у тебе теж складаеться хибне уявлення, вчора я нарештi передав йому твоi привiти, з озлiстю (див. вище!), бо ж привiти йому передаються постiйно. Що ж у нього для всього i завжди е пояснення, то вiн сказав, що ти часто передаеш йому вiтання, напевно, тiльки тому, що я ще жодного разу не передав тобi його щирi вiтання, я, мовляв, повинен нарештi це зробити, i тодi, напевно, все це, менi на заспокоення, припиниться. Можливо, ось я i намагаюся.

А взагалi ти, Мiлено, мною не клопочися, не ставало тiльки, щоб ти мною клопоталась. Якби не «страх», який посiдае мене вже кiлька днiв i на який я скаржився тобi сьогоднi вранцi, я був би майже зовсiм здоровий. До речi, як вийшло, що ти тодi в лiсi сказала, що саме так i думала? Нагорi, в лiсi, другого дня. Я точно розрiзняю цi днi, перший був невпевнений, другий – надто впевнений, третiй – покаянний, четвертий – добрий.

Я зараз же надсилаю панi Колер, щойно матиму, 100 чеських крон купюрами по 50 крон i 100 австрiйських крон. Як би ти наступного разу довiдалася про iнший вид переказу, нiж рекомендований лист, було б краще. Наприклад, можеш переказувати грошi за допомогою телеграми, але не пiд якимсь умовним iменем, це мае бути пiд справжнiм iм’ям. А що стосуеться до мiсяця в селi, чому грошi твого батька або Лорена кращi за моi? Мiж iншим, це однаково, просто нiколи не кажи, що просиш багато. А Ярмiла? Чи вона приходить?

А тепер менi час iти на весiлля сестри. – Ну чому, чому я людина, з усiма муками цього незрозумiлого й жахливо вiдповiдального стану. Чому я, примiром, не щаслива шафа в твоiй кiмнатi, яка прямо дивиться на тебе, коли ти сидиш у фотелi або за письмовим столом, або лежиш на диванi, або спиш (хай святиться твiй сон!). Чому я не шафа? Та тому що я б зламався вiд страждання, якби бачив тебе в знегодах останнiх днiв або якщо б тобi довелося виiхати з Вiдня.

Ф.



Знати, що ти невдовзi отримаеш паспорт, вельми приемно.

Адреса Макса – Прага V, Уфергассе 8, але через жiнку може бути недобре, якщо ти туди напишеш. Коли ж нi, в нього е ще двi адреси, тiльки через жiнку або, якщо хочеш, через нього: адреса д-ра Фелiкса Вельша, Прага, унiверситетська бiблiотека або просто моя.


(Прага, 15 липня 1920 р.) Четвер

По обiдi, з миртом у петлицi, бiльш-менш при розумi, попри змучену голову (розставання, розставання!), висидiв весiльний обiд мiж двома милими сестрами нашого зятя. Але тепер для мене клямка запала.

От же дурiсть невиспаного! Рекомендований лист до панi Колер, як я дiзнався у поштовому вiддiленнi, довелося б вiдкрити, штука не вельми приемна, бо ж мова про грошi, тодi ж я мiг би, мабуть, надiслати iх iнакше, або якщо так, простим листом, то принаймнi тобi, просто до зажадання. Але зараз я опинився з конвертом перед поштовою скринькою i просто вiдправив його навмання панi Колер. Сподiваюся, вiн дiйде.

Яке легке буде життя, коли ми будемо разом, – як я, дурень, пишу про це! – питання i вiдповiдь, очi в очi. А тепер доведеться щонайменше до понедiлка чекати вiдповiдi на мiй ранковий лист. Зрозумiй мене правильно i залишайся до мене добра.

Ф.


(Прага, 16 липня 1920 р.) П’ятниця

Я хотiв перед тобою пописатися, показати силу волi, почекати з листом до тебе, закiнчити спочатку один документ, але кiмната вже порожня, нiкому я не потрiбен, – нiби хтось сказав: «Залиште менi його, хiба ви не бачите, як вiн поглинутий своiми клопотами, у нього наче кулак у ротi». Тож я здолав написати тiльки пiвсторiнки i знову повернувся до тебе, лежу над цим листом, як лежав поруч iз тобою тодi в лiсi.

Листа сьогоднi не було, але я не боюся, будь ласка, зрозумiй мене правильно, Мiлено, я нiколи за тебе не боюся; якщо часом i складаеться таке враження – а воно часто складаеться, – то це лише слабкiсть, це примха серця, яке тим не менш твердо знае, в iм’я чого воно б’еться; у велетнiв теж бувають хвилини слабкостi, навiть у Геракла, по-моему, одного разу опустилися руки. Але зi стиснутими зубами, дивлячись у твоi очi, якi я бачу в найяснiший день, я можу винести все: розлуку, тривогу, турботу, твое листовне мовчання.


* * *

Який я щасливий, яким ти робиш мене щасливим! Приходив тут клiент (подумай тiльки: i у мене е клiенти!), вiдiрвав мене вiд писання, я розлютився, але у нього було кругле, рожеве, добродушне, при цьому iмперсько-нiмецько-коректне лице, i вiн був такий люб’язний, що навiть жарти брав за дiловi вiдповiдi; але хай там як вiн менi завадив, я не мiг йому цього подарувати, до того ж менi довелося пiднятися з-за столу, щоб пройти з ним в iншi вiддiли, – i ось це було для тебе, о добра моя, вже занадто, бо саме тiеi митi, коли я встав, увiйшов прислужник i принiс твiй лист, я розпечатав його просто на сходах, i – Боже правий! – там свiтлина, тобто щось зовсiм, зовсiм невичерпне, такi листи приходять раз на рiк, раз на вiчнiсть, i свiтлина така хороша, кращих не бувае, – бiдолашна маленька фотографiя, на неi i дивитися можна хiба що крiзь сльози, з б’ючким серцем, не iнакше.


* * *

І знову передi мною сидить уже якийсь чужинець.


* * *

На додачу до вищесказаного: все я можу винести – з тобою в серцi: i якщо я одного разу написав, що днi без твоiх листiв були жахливi, то це невiрно, вони були лише страшенно важкi – човен був важкий, занурений у хвилi страх як глибоко, по самi вiнця, але плив-таки на твоiх хвилях, у твоему потоцi. Лише одного я не зможу винести без твоеi рiшучоi пiдмоги, Мiлено: того самого «страху», – тут я заслабкий, це громадище жаху я не можу навiть обвести оком, воно мене накривае i несе геть.

Те, що ти говориш про Ярмiлу, якраз i е одна з тих слабкостей серця, на мить твое серце вiдбiгае вiрностi менi, i тодi тобi набiгае на думку таке. Хiба ми в цьому сенсi ще двое людей? І хiба мiй «страх» дуже вiдрiзняеться вiд страху самозневаги?


* * *

Знову мене перервали; я вже не можу писати в бюро.


* * *

Обiцяний довгий лист мiг би знову нагнати на мене страху, якби сьогоднiшнiй лист не був таким втiшним. А що буде в ньому?

Напиши менi вiдразу, чи дiйшли грошi. Якщо вони загубились, я пошлю ще, а якщо i тi загубляться, пошлю знову – i так далi, доки в нас узагалi нiчого не залишиться, i тодi нарештi все буде як слiд.

Ф.



А квiтки я не отримав, – схоже, в останню хвилину ти ii все-таки для мене пошкодувала.


(Прага, 17 липня 1920 р.) Субота

Я так i знав, що буде в цьому листi, все це стояло майже за всiма твоiми листами, було в твоiх очах, – чи могло щось залишитися нерозпiзнаним в iхнiх ясних глибинах? – було в зморшках на твоему лобi, все це я так i знав; так людина, що цiлий день просидiла за закритими вiконницями, чи то запавши у дрiмоту, чи то поринувши в мрiю, то чи в страх, увечерi вiдчиняе вiкно i, ясна рiч, анiтрохи не дивуеться – бо все вже знала, – що зовнi пануе темрява, чудова глибока пiтьма. І я бачу, як ти мучишся, i вертишся як в’юн в ополонцi, i намагаешся вирватись, i – кинемо ж смолоскип у бочку з порохом! – нiколи не вирвешся, я це бачу – i все ж не можу сказати: «Залишайся там, де ти е». Але я не можу сказати i зворотне, я стою перед тобою, дивлюся в твоi милi бiднi очi (все-таки якась жалюгiдна ця картка, що ти менi прислала, сама мука дивитися на неi, мука, на яку я наражаю себе по сто разiв на день, – i водночас, на жаль, вона надбання, яке я готовий захищати проти цiлоi дюжини дужакiв) – i почуваюся справдi сильним, правда твоя, якась сила в менi е: якщо позначити ii коротко i неясно, то це моя немузикальнiсть. Однак вона знову ж таки не така велика, щоб я – принаймнi зараз, у цю хвилину – мiг продовжувати лист. Якийсь потiк любовi i муки пiдхоплюе мене i забирае геть вiд столу.

Ф.


(Прага, 18 липня 1920 р.) Недiля

Ще до вчорашнього: твiй лист спонукав мене подивитися на все з iншого боку, з якого я досi дивитися остерiгався. І тодi вигляд усе мае незвичний.

Я ж не борюся з твоiм чоловiком за тебе – боротьба вiдбуваеться тiльки в тобi; якби рiшення залежало вiд боротьби мiж твоiм чоловiком i мною, усе було б давно вирiшено. При цьому я зовсiм не переоцiнюю твого чоловiка, i дуже навiть можливо, що я не складаю йому справжньоi цiни, але одне я знаю: якщо вiн мене любить, то це любов багатiя до бiдностi (дещо вiд цього е i в твоему ставленнi до мене). В атмосферi твого з ним спiльного життя я насправдi всього лише мишка в «великому домi», якiй щонайбiльше раз на рiк дозволяеться вiдкрито перебiгти килимом.

Так стоiть справа, i це анiтрохи не дивно, мене це не дивуе. Але що мене дивуе – i що, напевно, взагалi годi зрозумiти, – це те, що ти живеш у цьому «великому домi», всiм своiм еством йому належиш, черпаеш у ньому всю силу життя, ти там королева, а проте – це я знаю точно – маеш можливiсть (але саме лише тому, що ти все можеш: jа se prece nezastavi?m ani pred – ani pred – ani pred…[64 - Я ж, хай там як, не зупинюся – нiколи, нiколи, нiколи (чес.).]) не тiльки любити мене, а й бути цiлком моею, перебiгти своiм власним килимом.

Але найдивнiше не в цьому. Воно в тому, що якби тобi схотiлося пiти до мене, то, отже, – якщо судити «по-музичному» – якби ти вирiшила пожертвувати всiм свiтом, аби зiйти до мене, на таке дно, де, якщо дивитися з твоiх висот, не тiльки мало що, але взагалi нiчого не видно, – то тобi для цього (ось що найдивнiше!) довелося б не спуститись, а таким собi надлюдським зусиллям пiднестися над собою, вирватися за свою межу – i так високо, що, напевно, неминуче б розiрвалася, впала, зникнула (для мене, зрозумiло, теж). І все це задля того, щоб потрапити до мене, в те мiсце, куди нiщо не вабить, де я сиджу з порожнiми руками, без найменшого надбання за душею, байдуже чи то щастя чи нещастя, заслуга чи вина, – просто сиджу там, куди мене посадили. У табелi рангiв людських я щось на кшталт дрiбного довоенного бакалiйника в твоiх передмiстях (навiть не катеринщик, куди там!); i якщо б я навiть вiдвоював собi це мiсце в жорстокiй боротьбi – але я його не вiдвоював, – все одно це не було б заслугою.


* * *

Надзвичайно ясно все те, що ти пишеш про корiння, напевно, так воно i е. Мiж iншим, головне завдання в Турнау було – спершу знайти i видалити всi бiчнi коренi, а коли залишався тiльки головний корiнь, робота, вважай, була вже зроблена, рубай тепер заступом цей корiнь i тягни все геть. Менi й досi звучить у вухах цей трiск. Узагалi-то смикати там було добре, бо ж це дерево, як усi знали, i на новому мiсцi чудово ростиме, до того ж це було ще не дерево, а деревце.


* * *

З Ярмiлою я взагалi не люблю спiлкуватися. Тiльки якщо б ти мала певне доручення, на якому тобi, зокрема, залежало, то, звiсно, я пiшов би не гаючись.


* * *

Вчора знову говорив з Лореном. Адже ми повнiстю единi щодо нього. Дещо говорить на його користь, наприклад, те, що вiн, кажучи про тебе, намагаеться себе опанувати, все ж таки осереддя в нього хороше. Що вiн менi розповiв? Ну, я двiчi з ним зустрiчався, i, по сутi, вiн щоразу з купою дрiбних подробиць розповiдав одну i ту ж таки iсторiю. Дiвчина, наречена iншого, приходить до нього, попри його крайне невдоволення, сидить у нього годин вiсiм-десять (одна дiвчина у нього на квартирi вранцi, iнша – вночi в редакцii, так вiн розподiляе освiтлення), оголошуе, що вiн неодмiнно iй потрiбен i що, якщо вiн уперся, то вона вистрибне з вiкна. Лорен справдi норовиться, зате вiдкривае доступ до вiкна. У вiкно дiвчата, щоправда, не вистрибують, але вiдбуваеться щось жахливе, одна верещить нелюдським голосом, друга – забув, що з нею сталося. Ну, хто цi дiвчата? Одна (у квартирi) – то була Ярмiла перед весiллям, iнша – у редакцii – його законна з четверга дружина (про неi, звичайно, вiн говорив трохи м’якiше, але не так багато, бо ж говорить вiн у певному сенсi завжди м’яко). Я, звичайно, не заперечую, що все насправдi було так чи ще гiрше, я тiльки не розумiю, чому це так нудно.

Утiм, в оповiданнях про його наречену одне чарiвне мiсце таки було. Їi батько два роки слабував на меланхолiю, i вона доглядала за ним. Вiкно в кiмнатi хворого потрiбно було весь час тримати вiдкритим, але, коли внизу проiжджав автомобiль, стулки необхiдно було на хвилинку зачинити, бо ж батько не терпiв шуму. Дочка й закривала вiкно. Розповiдаючи про це, Лорен докинув: «Уявляете, мистецтвознавиця!» (Вона й справдi була мистецтвознавицею.)

Вiн менi i свiтлину ii показав. Ймовiрно, гарненьке меланхолiйне еврейське обличчя, вузький нiс, важкi очi, нiжнi довгi руки, дорога сукня.


* * *

Ти питаеш про дiвчину, а я нiчого нового про неi не знаю. Вiдколи вона дала менi тодi лист для тебе, я бiльше ii не бачив. Тодi, щоправда, ми домовилися зустрiтись, але тут якраз прийшли твоi першi листи про розмови з чоловiком, я вiдчув, що не здатен говорити з нею, i пiд слушним приводом скасував зустрiч, але якнайщирiше. Згодом я ще послав iй записку, але, схоже, вона витлумачила ii хибно, бо я отримав вiд неi повчальний материнський лист (де вона, зокрема, просила адресу твого чоловiка); я, зрозумiло, вiдповiв негайно, пневматичною поштою, вже бiльше тижня минуло, i вiдтодi я про неi не чув, а отже, не знаю, що ти iй написала i як це на неi вплинуло.

Я знаю твою вiдповiдь, але хочу побачити ii у писаному виглядi.


* * *

Ти пишеш, що наступного мiсяця, напевно, приiдеш у Прагу. А менi мало не хочеться попросити: не приiзди. Залиш менi надiю, що, якщо коли-небудь я в конечнiй потребi попрошу тебе приiхати, ти приiдеш негайно, але зараз краще не приiзди. Адже тобi доведеться знову виiхати.


* * *

Що до жебрачки, то тут, звичайно ж, не було нi хорошого, нi поганого, я був просто занадто неуважний або занадто зайнятий якоюсь людиною, щоб дiяти iнакше, нiж iз невиразних спогадiв. І одне таке враження, наприклад, говорило: «Не подавай жебраковi забагато, а то згодом пошкодуеш». Зовсiм маленьким хлопчиком я одного разу отримав монетку в шiсть крейцерiв i страшенно хотiв подати ii старiй жебрачцi, яка сидiла мiж великим i малим Рингом. Сума здавалася менi величезною, яку, напевно, жодному жебраковi нiколи не давали, тим-то я соромився перед жебрачкою зробити такий собi нечуваний вчинок. Але вiддати iй грошi було необхiдно, ось чому я розмiняв монетку, подав жебрачцi один крейцер, обiйшов навколо весь комплекс ратушi й аркади на малому Рингу, з’явився з лiвоi руки як абсолютно новий благодiйник, подав жебрачцi ще один крейцер, знову припустив бiгом i щасливо виконав це десять раз. (Може, i менше, по- моему, жебрачка незабаром втратила терпiння i втекла вiд мене.) Хай там як, пiд кiнець я до того змучився, i морально теж, що вiдразу пiшов додому i плакав доти, поки мати не подарувала менi iншу таку ж саму монетку в шiсть крейцерiв.

Сама бачиш, менi з жебраками не щастить, але я все-таки заявляю, що готовий виплатити якiй-небудь жебрачцi бiля Опери все мое нинiшне i майбутне майно найдрiбнiшими вiденськими чеками, за умови, що ти стоятимеш поруч i менi [кiлька слiв написано нечiтко] буде дозволено вiдчувати твою близькiсть.

Франц


(Прага, 19 липня 1920 р.) Понедiлок

Щодо багато чого ти помиляешся, Мiлено.

По-перше, я зовсiм не так серйозно хворий, i варто менi трохи поспати, я почуваюся так добре, як навряд чи коли-небудь вiдчував себе в Меранi. Адже легеневi хвороби здебiльшого найлюб’язнiшi, надто спекотного лiта. Як я впораюся з пiзньою осiнню – над цим питанням i загадаемося згодом. Нинi ж лише деякi дрiбницi змушують мене страждати – наприклад, те, що я нiчогiсiнько не можу робити в своему бюро. Якщо я не пишу до тебе, я лежу у фотелi й виглядаю з вiкна. З нього багато чого видно, бо ж будинок на протилежнiй сторонi – одноповерховий. Не хочу сказати, щоб менi вiд розглядання було вже надто сумно, зовсiм нi, тiльки ось вiдiрватися не можу.

По-друге, я зовсiм не вiдчуваю потреби в грошах, у мене iх багато як трави, а деякi надлишки – наприклад, грошi на твою вiдпустку – мене просто-таки пригнiчують, бо й досi лежать у мене.

По-трете, ти вже зробила – раз i назавжди – вирiшальне для мого одужання i до того ж робиш це знову i знову, щомитi – тим, що добра до мене i думаеш про мене.

По-четверте, все, що ти з легким побоюванням говориш про поiздку до Праги, цiлком вiрно. «Вiрно» – так я написав i в телеграмi, але там це вiдносилося до розмови з твоiм чоловiком, i вже це було едино вiрне. (І взагалi не турбуйся щодо мене: в останнiй день я чекатиму так само, як i в перший.)

Сьогоднi вранцi, наприклад, я раптом чiтко усвiдомив, що боюся – з любов’ю, з тремтiнням у серцi, боюся того, що ти раптово, введена в оману якою-небудь випадковою дрiбницею, з’явишся в Празi. Але чи здатна i справдi яка-небудь дрiбниця вплинути на тебе – на тебе, яка живе воiстину повним життям аж до самих його глибин? І навiть вiденськi нашi днi не повиннi збивати тебе з плигу. Адже навiть там ми, можливо, багато чого завдячували твоiй несвiдомiй надii на те, що ввечерi ти зможеш знову його побачити? Або ось це ще: з твого останнього листа я дiзнався двi новини – про Гайдельберзький план, по-перше, i про паризький план, теж пов’язаний з вiдходом з банку, по-друге, судячи з першого плану, я все-таки якимось чином значуся серед «рятiвникiв», причому гвалтiвникiв. Але я ж водночас i не перебуваю у жодному ряду. А з другого плану менi стало ясно, що i там е майбутне життя, плани, можливостi, сподiванки – i твоi сподiванки теж.

По-п’яте, неабияка частка болiсного твого самокатування (единий бiль, якого ти менi завдаеш) вiдбуваеться тому, що ти пишеш менi щодня. Пиши рiдше, а я i надалi, якщо хочеш, писатиму тобi щодня по листу. І у тебе буде бiльше спокою, щоб займатися роботою, яка дае тобi втiху.


* * *

Дякую за «Donadieu»[65 - Мова про роман французького письменника Шарля-Луi Фiлiппа (1874–1909), повна назва якого – «Марi Донадьйо» (Marie Donadieu, 1904).]. (Чи не можу я як-небудь надiслати тобi книги?) Прочитати ii я зараз навряд чи зможу, чергова маленька невдача: я не можу читати i знову-таки не надто через це краюся, – просто не можу, та й годi. Треба прочитати великий рукопис Макса («Юдаiзм, християнство, язичництво» – велика книга[66 - Max Brod, Paganism, Christianity, Judaism: A Book of Creeds, 2 vols. (Munich, 1921).]), вiн мене мало вже не пiдганяе, а я ледь почав; сьогоднi один молодий поет[67 - Здогадно йдеться про Макса Клауса.] принесе 75 вiршiв, деякi з них на кiлька сторiнок, знову з ним поб’ю горщика, одного разу так уже було, до речi кажучи; тодi ж я прочитав есей про Клоделя[68 - Переклад есею Поля Клоделя «Артюр Рембо», що його зробила Мiлена, був надрукований у «Tribuna» 8 липня 1920 р.], але тiльки раз i занадто швидко, але жага моя стосувалася не Клоделя i не Рембо, я хотiв би написати про це, але лише коли прочитаю його вдруге, досi до цього не дiйшло, але ж менi вже страшенно приемно, що переклала ти саме це – чи до решти? (що таке: pamatikаln?? (помилка в згаданому есеi, recte[69 - Правильно (лат.)]: gramatikаln?, отже, граматично), утiм, так вiн зветься, але якщо пам’ять мене не зраджуе), але в моiй пам’ятi ясно залишилося в першу чергу враження вiд «Ave Maria» якогось набожника. У вiдповiдь лист дiвчини, з якого ти можеш скласти i мiй лист, додаю, щоб ти бачила, як мене вiдкидають, небездовiдно. Я бiльше не вiдповiм.

Учорашнiй вечiр був не набагато кращий, анiж минулоi недiлi. Почалося все дуже навiть добре; коли я вийшов з дому, збираючись на цвинтар, було 36° у тiнi, i трамваi страйкували, але саме це надто мене потiшило, адже я смакував цю пiшу прогулянку майже так само, як тодi в суботу прогулянку в садок бiля Бiржi. Але коли добрався до цвинтаря, не змiг знайти могилу[70 - Мiлена просила Кафку знайти ii брата Єнiчека, який помер, коли Мiленi було три роки.], канцелярiя була на замку, нi служителi, нi жiнки нiчого не знали, я навiть в однiй iз книг довiдувався, але з’ясувалося, що книга не та, кiлька годин блукав там, вiд читання написiв голова пiшла обертом, i в такому станi пiшов я з цвинтаря. [3–4 слова написано нечiтко]

Ф.


(Прага, 20 липня 1920 р.) Вiвторок

У перервi мiж диктуванням, на яке я нинi себе порушив: такi маленькi радiснi або бодай природнi листи, як обидва сьогоднiшнiх, це вже майже (майже майже майже майже) лiс i вiтер у твоiх рукавах i вид на Вiдень. Мiлено, як добре в тебе!

Сьогоднi дiвчина без единого слова, лише з кiлькома позначками олiвцем, переслала менi твiй лист. Вочевидь, вона ним незадоволена; звичайно, вiн, як будь-який лист, в якому е закреслення, не позбавлений недолiкiв, i, дивлячись на нього, я усвiдомлюю, якоi безглуздоi неможливостi я вiд тебе зажадав тим листом, i багаторазово прохаю в тебе прощення. Узагалi-то варто було б перепросити i ii, бо ж як би не було написано, ii це напевно образило. Якщо ти, наприклад, пишеш, вельми делiкатно пишеш: «Ponevadz про Vas nikdy ani nepsal ani nehovoril»[71 - «Бо ж вiн про вас нi писав, нi говорив» (чес.).], ii це напевно образить, точно так само, як образило б i протилежне. Даруй менi ще раз.

Іншим листом, адресованим Сташi, ти, мiж iншим, неабияк менi допомогла. Удень менi вдалося збути цей лист у бюро, але далося це нелегко, я майже поклав на це свою енергiю i не зберiг анi краплi для кабiнетноi роботи.

Лист до Сташi: Їловський був у мене вчора вранцi i згадував, що вiд тебе надiйшов лист, що вiн бачив його на столi, коли рано-вранцi вiн iшов iз дому, але ще не знав, що в ньому написано, ввечерi Сташа менi скаже. Перед лицем його люб’язностi менi було досить незручно, бо ж не про все, чому почасти я е причиною, можна було написати у твоему листi.

Але ввечерi з’ясувалося, що вiн-таки дуже добрий, i обох задовольняе з погляду його дружнього настрою (я його не читав), перш за все, тут була невелике слово подяки чоловiковi, який змiг тiльки звернутися до моiх послань i воiстину ущасливити Сташу, змусивши очi ii свiтитися трохи яскравiше, нiж зазвичай. Вони – коли силкуешся дещо забути i полегшити собi завдання, а шлунок, нервовий шлунок, здатен витримати, – люди добрi, надто коли вони разом або вiн сам (Сташа сама – куди непевнiша), i у Сташi була напрочуд гарна мить, коли вона розглядала твою свiтлину хтозна-чому довго й напружено, тихо й серйозно.

Може, я розповiм тобi дещо про вечiр, я був утомлений, порожнiй, нудний, нiкчемний[72 - В оригiналi – «pr?gelnswert» – вартий прочуханки (нiм.).], байдужий i з самого початку не хотiв нiчого, крiм як лягти у лiжко. (Крiм листа я мав прислати тобi ще й записку, рисунок Сташi – ми говорили про план вашоi кiмнати – з поясненнями Їловського). До речi, живуть вони дуже багато, щороку iм потрiбно 60 iз гаком тисяч крон i кажуть, що не могли б обiйтися меншим.

Звiсно, я цiлком пристаю на твiй переклад[73 - Переклад «Нещастя холостяка», що його зробила Мiлена, був надрукований у лiтературному щотижневику «Kmen» 9 вересня 1920 р.]. Хiба що стосуеться вiн до тексту оригiналу, як «Франк» до «Франца», як твiй альпiнiзм – до мого i т. iн. І якщо чоловiковi стачило б сили на «nutno» i «abych»[74 - «Необхiдно», «щоб я» (чес.).], то все не зайшло б так далеко, i вiн справдi мiг би одружитися, дурний, дурний холостяк. Але в будь-якому разi, будь ласка, залиш так, як тобi буде до вподоби, i потiш мене нагодою зiтхнути з полегкiстю, збувшись себе.

Вчора я порадив тобi не писати менi щодня, я i сьогоднi не змiнив своеi думки, так було б краще для нас обох, i раджу тобi це ще раз, i ще наполегливiше, – тiльки, будь ласка, Мiлено, не слухай мене i пиши-таки щодня, бодай кiлька рядкiв, зовсiм коротенькi листи, два рядки, одне, одне слово, але без цього слова я зможу обiйтися, тiльки болiсно страждаючи.

Ф.


(Прага, 21 липня 1920 р.) Середа

Усе-таки мужнiсть дае своi результати.

Перш за все: Гросс, напевно, багато в чому мае рацiю, якщо я правильно його розумiю; на користь його теорii говорить принаймнi те, що я ще живий, – а втiм, якщо враховувати мiй внутрiшнiй баланс сил, я давно вже не житець на цьому свiтi.

Далi: як воно буде потiм – про це зараз не йдеться, ясно тiльки, що вдалинi вiд тебе я можу жити не iнакше, окрiм як цiлком здавшись на страх, довiряючи йому бiльше, нiж вiн того хоче, i роблю я це без будь-якого зусилля, iз захопленням, я наче виливаюся в нього.

Правда твоя, коли, пам’ятаючи про цей страх, ти закидаеш менi мою поведiнку у Вiднi, але страх цей справдi дивний, внутрiшнiх його законiв я не знаю, знаю тiльки його руку на своему горлi, i це справдi найжахливiше, що його я коли-небудь вiдчував або мiг би вiдчути.

Тодi, напевно, виходить, що кожен iз нас живе в шлюбi: ти у Вiднi, я – зi своiм страхом в Празi, i ми обое – не тiльки ти, але i я – марно чiпляемося за наш шлюб. Адже дивись, Мiлено: [одне слово написано нечiтко] якби тодi у Вiднi я тебе до решти переконав (ти була б згодна зi мною аж до кроку, який тебе не переконав), ти б зараз вже не була, попри все, у Вiднi, точнiше кажучи, вже не iснувало б нiякого «попри», а ти просто була б у Празi, i все, чим ти втiшаеш себе в останньому листi, – воно i е розрадою, та й годi. Ти не згодна?

Адже якби ти вiдразу приiхала до Праги або принаймнi вiдразу б прийняла таке рiшення, це не було б для мене доказом тобi на вигоду – щодо тебе я не потребую жодних доказiв, ти для мене понад усе, ти сама яснiсть i надiйнiсть, – але це було б великим доказом на вигоду менi, а менi нинi його бракуе. Тут страх мiй теж знаходить додатковий поживок. А може, все йде ще гiрше, i саме я, «рятiвник», утримую тебе у Вiднi, як нiхто досi.


* * *

Отож-бо в лiсi нам постiйно загрожувала негода, але все одно було добре. Давай i далi жити пiд ii загрозою, якщо вже не можна iнакше.

Що переклад опублiкований в «Tribuna»[75 - Ймовiрно, переклад Кафки «Нещастя», що вийшов на сторiнках газети 16 липня 1920 року.], Лорен телефонував, але позаяк ти не згадала про це, то я не знав, чи хочеш ти його прочитати, i тому я його ще не читав. Тепер спробую пошукати.

Не розумiю, що ти маеш проти листа цiеi панянки. Свое завдання – виклика5ти у тебе легкi ревнощi – вiн виконав, еге ж? Надалi сам час вiд часу винаходитиму такi листи i власноруч iх писатиму, ще краще, нiж той, i без остаточноi вiдмови.

Будь ласка, бодай кiлька слiв про твою роботу! «Cesta»? «Lipa»? «Kmen»? «Politika»[76 - Мiлена час вiд часу дописувала до всiх цих видань.]?


* * *

Хотiв ще дещо сказати, але тут знову з’явився якийсь молодий поет[77 - Мова, певно, про Густава Яноуха, батько якого працював iз Кафкою в однiй страховiй компанii.] – не знаю, як тiльки хто-небудь приходить, я вiдразу згадую про моi документи i пiд час всього вiзиту нi про що iнше думати не можу, – я втомився, нiчого не знаю i хотiв би лише тицьнутися лицем тобi в колiна, вiдчувати на волоссi твою руку i залишитися так навiки.

Твiй

Так ось що я ще хотiв сказати, у твоему листi (серед iнших правд) е одна велика правда, ze vlastne Ту jsi clovek, kter? nemа tu?en? o tom[78 - «Що ти власне людина, яка не мае жодного поняття про» (чес.).]… Це чиста правда, слово в слово. Все було лише бруд, найжалюгiднiша гидь, занурення в пекло, i тут я справдi стою перед тобою, як дитина, яка накоiла щось дуже погане i тепер стоiть перед матiр’ю, i плаче, i дае обiтницю: я бiльше нiколи не буду. Але з усього цього страх якраз i черпае силу: «Як же, як же! – твердить вiн. – Nemа tu?en?! Поки нiчого не сталося! Значить, його ще можна врятувати!»


* * *

Я здригаюся – телефон! Викликають до директора! Вперше, вiдколи я повернувся в Прагу, мене викликають до начальства у службових справах! Ось зараз i розкриеться все мое дурисвiтство! Вiсiмнадцять днiв тiльки й робив, що писав листи, читав листи, а головне – витрiщався у вiкно: покрутиш лист у руцi, вiдкладеш, вiзьмеш знову; ще розмовляв з вiдвiдувачами – та й годi!

Але варто було менi тiльки спуститися до нього i переступити порiг, як мене зустрiла привiтна усмiшка, щось вiн менi розповiдав дiлове (я нiчого не зрозумiв), потiм заходився прощатися зi мною – вiн iде у вiдпустку; незбагненно добра людина! (Щоправда, я промимрив щось незрозумiле щодо того, що у мене все готово i з завтрашнього дня я вже починаю диктувати.) І ось я поспiшаю коротко доповiсти про це тобi, мiй добрий дух. Як не дивно, мiй вiденський лист ще й досi лежав у нього на столi, а згори ще один вiденський лист, i спочатку я хтозна-чому думав, що в ньому мова про тебе.


(Прага, 22 липня 1920 р.) Четвер

Так, цей лист. Це як глянути у Пекло i гукати до когось унизу, пояснювати свое життя i радити, як йому там улаштуватися. Спочатку вiн обсмажуе в одному казанку, потiм в iншому, а тодi вмощуеться в кутку, щоб трохи випарувалося. Але ж я знаю його не з минулого (тiльки pitomec[79 - Бовдур (чес.).] M.[80 - Йдеться про письменника i журналiста Мiхала Мареша, який виклав обставини смертi Хааса Кафцi.] я знаю давно, навiть Лорен його так називае, я не помiтив), можливо, вiн справдi збаламучений або причинний. Як ii могла не збаламутити така доля, якщо вона й нас баламутить, i я думаю, що був би дуже схвильований, якби опирався такiй долi, бо вже не тiльки людина, але щось iще. І я не можу повiрити, що вона також цього не розумiе i не вiдчувае, своею чергою, твоеi огиди до ii листа. Люди часто говорять речi, чужi природi мови, але нинi доводиться говорити постiйно так, як, мiж iншим, здаеться, Ярмiла Хаас, якщо я правильно розумiю – але це нiякий не лист, це якась хмiльна мука, i я анiтрохи не розумiю, як це бути всiма полишеним. – Мiлено, роботяща ви моя Мiлено, твоя кiмната мiняеться в моему спогадi, письмовий стiл i все умеблювання спочатку, власне, аж нiяк не справляли враження, що там кипить робота, а зараз роботи так багато, я ii вiдчуваю, вона мене переконуе, я чiтко вiдчуваю, як у цiй кiмнатi гаряче, прохолодно й радiсно. Хiба що шафа i ранiше незграбна, та замок iнодi затинаеться – нiчого не вiддае, конвульсивно впираеться, а надто не хоче видавати сукню, яку ти вдягала «в недiлю». Це нiкудишня шафа; якщо тобi доведеться обживатися в новiй квартирi, ми ii викинемо.

Я дуже шкодую про те, що понаписував останнiм часом, не гнiвайтеся на мене. І, будь ласка, не катуйтеся увесь час думкою, що це тiльки ваша або навiть узагалi ваша вина, що ви не можете пiти. Це моя провина, колись я напишу про це.


(Прага, 23 липня 1920 р.) П’ятниця

Нi, отже, насправдi все йде не так вже й погано. А потiм – як душi iнакше звiльнитися вiд тягаря, якщо не краплею злостi? І, крiм того, я сьогоднi вважаю вiрним майже все, що написав. Дещо ти неправильно зрозумiла – наприклад, щодо «единого болю»; бо ж це саме твое самокатування менi його завдае, а не твоi листи, вони щоранку дають менi сили перенести день – i так добре перенести, що я не хотiв би позбутися жодного з них (цих листiв, що само собою зрозумiло, – нi единого з них! – але й цих днiв теж). І листи, що лежать на столику в моему передпокоi, мене аж нiяк не спростовують – вже сама можливiсть написати iх i покласти туди неабияк для мене важила. І я зовсiм не ревную, запевняю тебе; але ось те, що ревнувати взагалi нi до чого, – це менi важко зрозумiти. Не ревнувати – це менi вдаеться завжди; усвiдомити марнiсть ревнощiв – набагато рiдше. Так, iще з приводу «рятiвникiв». Найдивовижнiше в них (i знаеш, так iм i треба, я стою осторонь i радiю – радiю тепер не кожному окремому випадку, а цьому свiтовому закону) – те, що вони, бажаючи щось витягти, лише зi звiрячою завзятiстю забивають це ще глибше.

Тепер менi, отже, е що повiдомити Максу: твою – хоч i вельми коротку – думку про його розлогий опус. Адже вiн увесь час про тебе питае, як тобi ведеться, що нового – все те його турбуе до глибини душi. Але я майже завжди мало що можу йому сказати, – на щастя, вже сам язик не повертаеться. Не можу ж я любiсiнько розповiдати про якусь там Мiлену з Вiдня – мовляв, ось «вона» те чи те говорить, робить, мае на увазi. Ти ж нiяка не «Мiлена» i не «вона», це все чистий абсурд, тому i сказати менi нiчого. Це настiльки очевидно, що менi навiть анiтрохи не шкода.

А ось говорити про тебе з чужими людьми – це я можу, i це навiть геть витончена втiха. Якби я ще дозволяв собi при цьому трохи ламати комедiю – а спокуса велика, – втiха була б iще бiльша. Нещодавно я зустрiв Рудольфа Фукса[81 - Поет i перекладач чеськоi лiтератури, Фукс (1890–1942) належав до того ж таки кола, що й Хаас.]. Я до нього вельми прихиляюся, але сама по собi радiсть зустрiчi, звичайно ж, не була б для мене така велика, i руку йому я не тиснув би з такою мужичою запопадливiстю. При цьому я розумiв, що пуття буде iз мишачу бiдницю, але нехай бодай геть мале, думав я. Розмова вiдразу перейшла на Вiдень i на товариство, в якому вiн там обертався. Я виявив жвавий iнтерес до iмен, вiн почав перераховувати, але нi, я не те мав на увазi, менi жiнок називай. «Ну, там була i ця Мiлена Поллак, Ви ж ii знаете». – «Так, Мiлена», – повторив я i вп’явся очима у Фердiнандштрассе – що вiн на це скаже. Потiм посипались iншi iмена, мене знову охопив напад мого вiчного кашлю, i нитка розмови згубилася. Як ii оживити? «Ви не пам’ятаете, якого року пiд час вiйни я був у Вiднi?» – «Сiмнадцятого». – «А Ернста Поллака тодi ще не було у Вiднi? Я його не бачив. Вiн був ще не одружений?» – «Нi». Кiнець. Я б, звичайно, мiг його примусити ще трохи поговорити про тебе, але сил на це вже менi забракло.


* * *

Як у тебе справи з пiгулками зараз i останнiм часом? Ти вперше знову пишеш про головнi болi.

Що, власне, вiдповiла Ярмiла на твое запрошення?

Можеш сказати кiлька слiв про паризький план?

Куди ти тепер поiдеш? (Мiсце з добрим поштовим зв’язком?) Коли? Чи надовго? На шiсть мiсяцiв?

Повiдомляй менi завжди номери часописiв, де е якi-небудь твоi публiкацii.

Як же ти все-таки влаштувала цей дводенний вiзит до Праги? (Питаю з пустоi цiкавостi.)

Дякую за «хоча», чарiвне слово, яке проходить менi просто в кров.


(Прага, 23 липня 1920 р.) П’ятниця, по обiдi

Знайшов удома ось цей лист. Дiвчину цю я знаю вже давно, ми, напевно, навiть трiшки в родинних стосунках, у кожнiм разi у нас е спiльний родич, той самий кузен, про якого вона згадуе i який лежав у Празi важкохворий, а вона i ii сестра кiлька мiсяцiв за ним доглядали. Фiзично вона менi майже неприемна, надмiру велике кругле червонощоке лице, маленьке кругле тiло, обридливо шепiтка говiрка. Втiм поза цим я чув про неi добре, себто поза очi рiдня ii лаяла.

Два мiсяцi тому моя вiдповiдь на подiбний лист була б дуже проста: нi, нi, нi. Тепер, думаю, я не маю на це права. Не те щоб я вважав, буцiмто можу якось iй допомогти, звичайно, ще Бiсмарк остаточно i безповоротно розправлявся з такими листами, посилаючись на те, що життя – це безглуздий бенкет, де з нетерпiнням чекаеш закуски, а тим часом повз тебе крадькома встигають пронести парадну печеню, ось на це, мовляв, i треба налаштовуватися – ах, до чого ж дурна мудрiсть, страх яка дурна! – не так задля себе, нiж заради неi, я напишу iй, що готовий з нею зустрiтися, завдяки тобi, Мiлено, в руки менi дещо перепало, i, по-моему, менi не годиться тримати це в кулацi!

Дядько завтра iде, я знову ненадовго виберуся на повiтря, в воду, за мiсто, менi це дуже потрiбно.

Вона пише, що лист можна читати тiльки менi, це прохання я виконую, посилаючи його тобi. Порви його. До речi, чарiвне мiсце: zeny nepotrebuji mnoho[82 - Жiнкам потрiбно небагато (чес.).].


(Прага, 24 липня 1920 р.) Субота

Ось уже, напевно, пiвгодини я читаю цi два листи i листiвку (не забути i конверт, дивуюся, що весь вiддiл вхiдноi кореспонденцii не приходить i не перепрошую за тебе) i тiльки тепер помiтив, що весь час смiюся. То чи знайдеться у всесвiтнiй iсторii який-небудь iмператор, якому було б краще, нiж менi? Вiн входить у свою кiмнату, а там лежать три листи, i йому тiльки й лишаеться, що iх вiдкрити, – ах, повiльнi пальцi! – вiдкинутися назад i – не могти повiрити, що це щастя йому присунуло.

Нi, смiявся я не весь час, про перенесення багажу я нiчого не кажу, я просто не можу в це повiрити, а якщо i повiрю, не зможу собi уявити, а якщо i зможу собi уявити, ти, така красива – нi, то була вже не краса, то була омана небес, – як у «недiлю», i я розумiю того «пана» (вiн, певно, дав 20 кр. i отримав 3 кр. решти). Проте повiрити я таки не можу, а якщо це все ж таки сталося, згоден – це було i жахливо, i чудово. Але що ти нiчого не iси i сумуеш (тодi як мене тут без будь-якого голоду наполегливо загодовують), i у тебе кола пiд очима (це ж напевно не ретуш, то вони забирають у мене половину радостi вiд фотографii, хоча залишаеться все ж досить, щоб менi хотiлося цiлувати тобi за неi руку довго-довго, цiле життя, адже тодi в тебе не буде бiльше можливостi нi перекладати, нi носити з вокзалу багаж) – отже, ось цього я тобi подарувати не можу i нiколи не пробачу, i, навiть якщо ми за сто рокiв сидiтимемо бiля нашоi хатини, я все одно картатиму тебе через це. Нi, я не жартую. Що ж це за протирiччя – говориш, що кохаеш мене, себто стоiш на мою руку, а сама наперекiр менi голодуеш, а тут лежать зайвi грошi i там стоiть «Бiлий пiвень».

Те, що ти говориш про лист дiвчини, я як виняток прощаю, бо ти (нарештi!) називаеш мене секретарем (мене звати tajemn?k[83 - «Секретар» (чес.).], бо ж те, чим я займаюся останнi три тижнi, дуже tajemne), та й взагалi правда твоя. Але чи достатньо – мати рацiю? А головне: я не маю рацii, отже, чи не бажаеш i ти трiшки – це неможливо, я знаю, але мова тiльки про бажання – роздiлити мою неправоту, вiдвернувшись вiд байдужостi дiвочого листа i вичитавши з нього мою неправоту, записану там величезними лiтерами? Втiм, я б волiв зовсiм не чути бiльше про це листування, яке безглуздим чином виникло з моеi ж вини. Твiй лист я вiдiслав iй назад з декiлькома привiтними рядками. Вiдтодi нiчого не чув, з’ясувалося, що запропонувати зустрiч над мою силу, сподiваюся, все скiнчиться тихо й мирно. Ти захищаеш лист Сташi, але ж я подякував тобi за нього. Найпевнiш, я обох образив, i, можливо, однiеi красноi днини змушу себе бiльше iх не кривдити.

Ти була в Ной Вальдеггу[84 - Мова, певно, про бароковий палац, розташований нинi у Гернальсi, 17-му окрузi Вiдня.]? Я теж часто туди iжджу, дивно, що ми не зустрiлися. Так, ти берешся в гори i ходиш так швидко, напевно, промайнула повз мене, як у Вiднi. Що ж це були за чотири днi? Богиня вийшла з кiно, i маленька тягоноша стояла на перонi – це i е чотири днi?

Цей лист Макс отримае ще сьогоднi. Бiльше, нiж удалося вичитати потайки, я нiчого не вичитав.

Так, з Ландауером[85 - Йдеться про Густава Ландауера (1870–1919) – нiмецького фiлософа й письменника, анархо-iндивiдуалiста, соцiалiста.] тобi й справдi не щастить. А в нiмецькiй вiн тобi, як i ранiше, подобаеться? Що ти з цього зробила, бiдолашне дитя (не дитинко, крий Боже!), змучене i збентежене вiд моiх листiв. Хiба я не маю слушностi, що листи тобi заважають? Але який зиск у правотi? Коли я отримую листи, мое завжди зверху i все таке, а якщо б не отримував, не мав би нi правоти, нi життя, нi чогось iншого.

Ех, поiхати б до Вiдня!

Переклад, будь ласка, пришли – я ще обмаль тримав у руках од тебе.

Тут е один затятий фiлателiст, вiн виривае в мене марки просто з руки. Тепер вiн назбирав уже досить цих марок за 1 кр., але стверджуе, буцiмто е iншi, ширшi, чорно-коричневi марки за 1 кр. Я розважаю: якщо я отримую листи, то чи не спробувати дати йому якiсь марки? Коли ти, отже, могла б клеiти цi iншi марки за крону або й першi-лiпшi марки за 2 кр.


(Прага, 26 липня 1920 р.) Понедiлок

Телеграма не була вiдповiддю, а ось лист, надiсланий в четвер увечерi, – це вiдповiдь. Недаремно ж я мучився безсонням, недарма сьогоднi з ранку мене давила ця жахлива туга – все вiрно. А чоловiк твiй знае про кашляння кров’ю? Я розумiю, що не варто все це перебiльшувати, може, тут i немае нiчого особливого, бувае, часом пiде кров, але все-таки це кров, i забути про це неможливо. А ось ти живеш собi, не замислюючись, живеш своiм героiчно-веселим життям, живеш так, нiби вмовляеш кров: «Ну, йди вже, йди». І вона йде. А що тут буде зi мною – це тебе нiтрохи не обходить, хоча ти, звичайно, аж нiяк не nemluvn?[86 - Мовчазний, неговiркий (чес.). Тут помилка Кафки, який вжив це слово замiсть «nemuvlne» (немовля).] i знаеш, що робиш, але саме цього ти i хочеш – щоб я стояв тут на празькому березi, а ти тонула на моiх очах, поринала в хвилi вiденського моря, цiлком самохiть. І якщо тобi немае чого iсти, це, значить, зовсiм не потреба pro sebe[87 - В собi (чес.).]? Або ти думаеш, що це скорiше моя потреба, нiж твоя? Що ж, значить, ти маеш слушнiсть. І грошей тобi, на жаль, я не зможу бiльше надiслати, бо ж в обiд я пiду додому i жбурну непотрiбнi папiрцi в грубку на кухнi.

Виходить, ми зовсiм вiддалились одне вiд одного, Мiлено, i лише одне, але могутне бажання нас об’еднуе: щоб ти була тут, щоб обличчя твое було поруч зi мною, якнайближче. І звичайно, ще бажання смертi – нас об’еднуе бажання «легкоi» смертi, але воно ж уже i геть дитяче бажання; ось так само на уроцi математики, коли вчитель на кафедрi гортав свiй кондуiт i, можливо, шукав мое прiзвище, я стежив за ним i, порiвнюючи з цим втiленням сили, жаху i реальностi свое незбагненне невiгластво, охоплений напiвсонним оцiпенiнням страху, бажав одного: пiднятися б зараз невидимкою, пробiгти невидимкою мiж партами, пролетiти повз вчителя на невагомих, як моi математичнi пiзнання, крилах, сяк-так подолати дверi i, опинившись зовнi, отямитись i вдихнути вiльно на чудовому вiльному повiтрi, знаючи, що нiде в пiдмiсячному свiтi вiн не буде так напружений, як у залишенiй мною кiмнатi. Атож, так було б «легше». Але так не сталося. Мене викликали до дошки, диктували завдання, для вирiшення потрiбна була таблиця логарифмiв, у мене ii не було (забув удома), але я брехав, що вона залишилася в партi (сподiваючись, що вчитель дасть менi свою), вiн посилав мене за таблицею, я – з аж нiяк навiть не награним жахом (вдавати жах у школi менi нiколи не доводилося) – з’ясовував, що ii там немае, i вчитель (позавчора я його зустрiв) говорив менi: «Ох i крокодил!», я вiдразу отримував «незадовiльно», i це було навiть добре, адже я отримував цю оцiнку, власне кажучи, лише формально, та ще й несправедливо (я хоч i збрехав, але нiхто не мiг цього довести – тодi ж це несправедливо?), а головне – менi не довелося виказувати свое ганебне невiгластво. Значить, загалом навiть i це ще було цiлком «легко»: виходило, що за сприятливих умов можна було «зникнути» навiть i в самiй кiмнатi, можливостi тут безмежнi, i «померти» можна i в самому життi.



Я так базiкаю, бо, попри все, в тебе менi добре.



Тiльки однiеi можливостi не iснуе – i що б я не базiкав, це ясно, – можливостi того, що ти зараз увiйдеш i будеш тут, i ми докладно поговоримо про твое одужання; але ж саме ця можливiсть – найнагальнiша!


* * *

Багато про що я хотiв тобi сьогоднi сказати, перш нiж прочитав лист, але що можна сказати, коли – пiшла кров? Будь ласка, вiдразу напиши менi, що сказав лiкар i що вiн за людина.

Сцену на вокзалi ти описала невiрно, я не вагався нi секунди, все було так нескiнченно сумно i прекрасно, i ми були зовсiм однi, i було щось незбагненно комiчне в тому, що люди – яких там не було! – раптом збунтувались i зажадали, щоб iм вiдкрили ворота на перон.

А ось перед готелем усе було так, як ти кажеш. Ти була там така гарна! А може, то була зовсiм не ти. Адже це дуже дивно, що ти так рано встала. Але якщо це була не ти, звiдки ж ти так точно все знаеш?

Добре, що тобi потрiбнi марки. Два днi я картаю себе за те, що попросив марки. Навiть коли я написав iй, я собi дорiкав.


(Прага, 26 липня 1920 р.)

Ах, стiльки документiв прийшло саме зараз. І для чого я працюю, i до того ж на невиспану голову. Для чого? Для кухонноi грубки.


* * *

Тепер ще й поет, перший, вiн до того ж гравер по дереву, офортист, i не йде, i стiльки в ньому життя, що вiн усе вивалюе на мене i дивиться, як я тремчу вiд нетерпiння, рука над цим листом тремтить, голова у мене вже впала на груди, а вiн не йде, добрий, живий, щасливо-нещасний, чудовий, але для мене саме зараз страх який обтяжливий юнак. А в тебе кров iде з рота.


* * *

Взагалi-то ми весь час пишемо одне й те саме. То я питаю, чи ти, бува, не хвора, потiм ти пишеш про це, то я хочу померти, то ти, то я хочу плакати перед тобою, як маленька дитина, то ти передi мною, знову ж як маленька дитина. І один раз, i десять, i тисячу, i завжди я хочу бути з тобою, i ти говориш так само. Годi, годi.


* * *

І, як i ранiше, нема листа про те, що сказав лiкар, ти повiльна й кепська кореспондентка, ти зла, мила – ну, що ж iще? Нiчого, заспокоiтися в тебе на колiнах.


(Прага, 27 липня 1920 р.) Вiвторок

Де ж лiкар? Я обшукав увесь лист, не читаючи його, тiльки щоб знайти лiкаря. Де вiн?

Я оком не стинаю: це не означае, що я через це не сплю, немузичну людину справжнi клопоти присипляють швидше, нiж будь-що iнше, але все-таки я не сплю. Чому? Занадто багато часу пройшло, вiдколи я iздив до Вiдня? Або я перестарався, прославляючи свое щастя? Молока, масла й салату менi вже мало i потрiбна iнша iжа – твоя присутнiсть? Цiлком можливо, що причини тут зовсiм iншi, але днi моi нелегкi. До того ж ось уже три днi я позбавлений такого щастя, як порожня квартира, я живу у своiх (тому й телеграму вiдразу отримав). Можливо, на мене так спасенно впливае аж нiяк не пустельнiсть квартири – або не тiльки вона, – а сама можливiсть мати у своему розпорядженнi два помешкання: одне для життя вдень, а iнше, на вiддалi, для вечорiв i ночей. Тобi це зрозумiло? Менi – нi, але це так.

Так, щодо шафи. Схоже, що вона буде причиною нашоi першоi й останньоi сварки. Я скажу: «Ми ii викинемо». Ти скажеш: «Нi, залишимо». Я: «Або вiн, або я. Вибирай». Ти: «Зараз. Шафа, Кафка[88 - В оригiналi рима – Frank und Schrank (шафа).] – тут е спiвзвуччя. Обираю шафу». – «Гаразд», – скажу я i поволi пiду вниз сходами. – «Якими?» – І якщо не знайду вiдразу Дунайський канал, житиму й далi.

А в iншому я дуже навiть за цю шафу, тiльки ту сукню не одягай. Адже зовсiм ii зносиш, а що я тодi робитиму?

Дивно, могила. Адже я шукав саме (vlastn?) на тому мiсцi, але лише несмiливо, зате дуже впевнено робив чимраз бiльшi i врештi-решт величезнi кола, а в результатi зупинив вибiр геть на iншiй каплицi.

Отже, ти iдеш i вiзи у тебе теж немае. І впевненiсть, що при потребi ти вiдразу приiдеш, таким чином втрачена. А ти ще хочеш, щоб я спав. А лiкар? Де вiн? Його як i ранiше немае?

Спецiальноi марки на честь конгресу нема, я теж думав, що така була. Менi на розчарування, нинi принесли «конгресову марку», виявилося – звичайнiсiнька, хiба що зi штемпелем конгресу; але через цей штемпель вони напевно все одно досить цiннi, хоча хлопчик же цього не зрозумiе. Вкладатиму щоразу в конверт по однiй марцi, по-перше, через iхню цiннiсть, а по-друге, щоб щодня отримувати подяку.

Ось бачиш, тобi потрiбна ручка, так чому ж ми не використали час у Вiднi з бiльшою користю? Чому, наприклад, не залишилися довше в паперовiй крамницi, там було так красиво, i ми були так близько одне вiд одного.

Ти ще не читала шафi цi дурнi жарти? Я просто без пам’ятi люблю майже все, що стоiть у твоiй кiмнатi.


* * *

А лiкар?

Ти часто бачиш фiлателiста? Питання зовсiм не пiдступне, хоча i здаеться таким. Коли погано спиш, задаеш питання i сам не знаеш про що. Хочеться питати вiчно, адже не спати i значить питати; якби була вiдповiдь, був би i сон.


* * *

А ця заява про невсуднiсть узагалi-то штука погана. Паспорт таки ти ж отримала?


(Прага, 28 липня 1920 р.) Середа

Ти знаеш iсторiю втечi Казанови з олив’яноi камери[89 - Мова про так званi «Олив’янi камери» (iх було сiм), розташованi пiд дахом Палацу дожiв.]? Знаеш, звiсно. Там мимохiдь описуеться найгiрший вид ув’язнення – в пiдземеллi, в непрогляднiй темрявi, у вогкостi, на рiвнi лагун, конозишся на вузькiй дошцi, вода доходить майже до сходинок, а з припливом i справдi пiднiмаеться вище колiн; але найжахливiше – це оскаженiлi водянi щури, iхнiй писк уночi, скрегiт, гризня (здаеться, йому доводилося боротися з ними за скоринку хлiба), i найстрашнiше – те, що вони весь час чекають, коли людина знесилiе i звалиться з дошки. Знаеш, ось iз таким же вiдчуттям я читав твого листа. Усе таке жахливе, незбагненне, а головне – так близько i так далеко, як власне минуле. І ось сидиш, скоцюбившись, нагорi, поставi це не на користь, ноги зводить судома, i ти трусишся вiд страху, а ти нiчого iншого не маеш робити, як дивитися на величезних чорних щурiв, а вони тебе слiплять у нiчнiй темрявi, i врештi-решт ти вже не розумiеш, чи сидиш ти ще нагорi або вже серед них i пищиш, скалячи вузьку морду з гострими зубками. Ах, не розказуй бiльше таких iсторiй, приiзди до мене, та що там, справдi, приiзди. А цих «звiряток» я тобi дарую, але з умовою, що ти iх зразу ж повиганяеш з дому.


* * *

А про лiкаря вже i взагалi не йдеться? Ти ж вочевидь запевняла, що пiдеш до лiкаря, а слово свое ти завжди додержувала. Коли не бачиш бiльше кровi, то i не йдеш? Я не хочу говорити про себе, ти незрiвнянно здоровiша за мене, я завжди буду тiльки паном, якому треба пiднести валiзу (що само по собi ще не вказуе на мiсце в табелi про ранги, бо тут спочатку йде пан, який пiдкликае носiя, потiм сам носiй, а потiм уже пан, який просить пiднести йому валiзу, бо iнакше вiн впаде. Коли я недавно – недавно! – йшов з вокзалу додому, служитель, який нiс мою валiзу, раптом з власноi волi – я, здаеться, i слова на цю тему не сказав, – заходився мене втiшати: зате я, мовляв, напевно тямлю в речах, в яких вiн нi в зуб, а тягати валiзи – ось це його справа, вiн до цього звичний i т. д.; лише тодi менi спало на думку таке, на що його промова була (цiлком незадовiльною) вiдповiддю, – так ось, я себе тут зовсiм iз тобою не порiвнюю, але мимоволi доводиться думати i про свiй стан, а що бiльше думаеш, то бiльше тривожишся, i ти повинна пiти до лiкаря. Це було рокiв три тому, нiколи я не скаржився на легенi, нiколи не втомлювався, ходити мiг без кiнця i до меж своiх сил нiколи при цьому не доходив (чого не скажеш про моi думки – тут я на межi натикався постiйно), i раптом десь у серпнi – у всякому разi була спека, прекрасна погода, i все було гаразд, окрiм моеi голови, – я на заняттях плаванням вiдкашлявся i виплюнув щось червоне. Це було дивно i навiть цiкаво, правда? Я мимохiть зиркнув на цю пляму i зараз же про неi забув. А потiм це стало траплятися чимраз частiше, i взагалi, варто було менi захотiти сплюнути, як з’являлася червона пляма – немов на замовлення. Уже стало навiть не цiкаво, а нудно, i я знову про це забув. Пiди я тодi вiдразу до лiкаря – що ж, можливо, все залишилося б точно в такому ж становищi, як i без лiкаря, але тодi нiхто не знав про те, що у мене йде кров, i нiхто не переймався. А тепер хтось тривожиться, тож, будь ласка, сходи до лiкаря.


* * *

Дивно, що твiй чоловiк збираеться написати менi те й те. Може, ще й побити мене, i задушити? Я, iй-бо, цього не розумiю. Я тобi, зрозумiло, цiлком вiрю, але для мене настiльки неможливо собi це уявити, що я абсолютно нiчого при цьому не вiдчуваю, як нiби ти була б зараз зi мною i раптом сказала: «Ось у цю хвилину я перебуваю у Вiднi, там страшний скандал i все таке». І ми б обое подивилися з вiкна в сторону Вiдня, i, зрозумiло, це анiтрохи нас би не зачепило. Але ось ще що: говорячи про майбутне, чи не забуваеш ти iнодi, що я еврей – jasnе, nezapletenе[90 - Ясно, однозначно (чес.).]? О, еврейство – небезпечна штука, навiть i бiля нiг твоiх.


* * *

Прекрасна записка, та, що вiд Сташi. Але не можна сказати, щоб в цiй тодiшнiй записцi вона була не така, як нинi, у записцi ii просто немае, вона каже за тебе, неймовiрне злиття мiж нею i тобою, майже щось духовне, немов би хтось, сам майже незворушний, адже не смiе бути бiльше нiж посередником, переказуе почуте, i до того ж – свiдомiсть цього тут присутня i становить гордiсть i красу цiлого – почути це i зрозумiти здолав тiльки вiн один. Але вона, як на мене, абсолютно така ж, як тодi; таку записку вона б, напевно, могла написати i сьогоднi, якщо б склалися подiбнi обставини.

Дивна рiч iз цими iсторiями, що iх ти менi розповiла. Вони пригнiчують мене не тому, що вони «про евреiв» i що будь- якому еврею, вже якщо загальний казан на стiл поставлено, доводиться сьорбати свою частку цього огидного, отруйного, але й древнього i, властиво, вiчного пiйла, – зовсiм тому вони мене не пригнiчують. Ет, чи не протягнеш ти менi зараз поверх них руку, щоб я довго, довго тримав ii у своiй?

Вчора я знайшов нарештi могилу. Коли шукаеш ii несмiливо, то ii i справдi неможливо знайти, я ж не знав, що це могила твоiх родичiв по материнськiй лiнii, та й прочитати написи можна, тiльки якщо уважно до них нахилятися, – золото майже до решти пообсипалось. Я довго стояв там, могила гарна, така незламно кам’яна, щоправда, цiлком без квiтiв, але нащо ця купа квiтiв на могилах, я нiколи цього не мiг второпати. Кiлька строкатих гвоздик я поклав геть на краечку. На цвинтарi менi було краще, нiж у мiстi, i вiдчуття це довго зберiгалося, мiстом я довго ходив, як цвинтарем.

Енiчек – це твiй молодший брат?

Чи справдi ти здорова? На картцi з Ной Вальдегга ти на вигляд явно хвора, там це, звичайно, перебiльшено, але все-таки лише перебiльшено. Справжньоi твоеi свiтлини я так i не маю. На однiй стоiть аристократично витончена, тендiтна, охайна дiвчинка, яку вже геть скоро, за рiк-два, заберуть з монастирського пансiону (куточки губ, щоправда, трiшки поопускались, але це лише через витонченiсть i побожну лагiднiсть), а другу свiтлину хоч зараз на пропагандистський плакат: «Ось як нинi живуть у Вiднi». Мiж iншим, на цiй другiй свiтлинi ти знову жахливо нагадуеш менi мого загадкового першого друга; коли-небудь я тобi про нього розповiм.

А до Вiдня я не приiду, нi; зовнi для цього знадобилися б або вiдверта брехня (об’явитися на службi хворим), або два вихiдних днi поспiль. Але це ще тiльки зовнiшнi перешкоди, друже (це я говорю сам iз собою). Сташа так довго була в тебе у Вельславiнi? Я писав щодня, ти, ймовiрно, отримуватимеш листи ще.

Телеграма! Дякую, дякую, беру всi закиди назад; але то були i не докори зовсiм – та ж ласка, тiльки гладив я цього разу не долонею, а навiдворiть долонi, бо вона давно вже вся назаздростилася. – До мене знову заходив той молодий поет i графiк (але головним чином вiн музикант), вiн заходить постiйно, сьогоднi вiн принiс двi гравюри (на однiй Троцький, на iншiй – Благовiщення – як бачиш, його Свiт не вузький); щоб зробити приемне йому i собi, я швидко перекинув ниточку до тебе, сказавши, що пошлю iх своему друговi до Вiдня; правда, непередбаченим наслiдком було те, що я замiсть одного отримав по два примiрники кожноi гравюри (твоi я збережу тут – або ти хочеш отримати iх одразу?). Ну а потiм прийшла телеграма; поки я ii читав i читав, i не мiг начитатися, переповнений радiстю i вдячнiстю, вiн i далi любiсiнько базiкав (при цьому вiн зовсiм не мае намiру заважати, о нi, скажи я, що у мене е справи, i якби я сказав це голосно, щоб вiн отямився, то юнак обiрвав би себе на пiвсловi i втiк, анiтрохи не ображаючись). Сама по собi звiстка вельми важлива, але подробицi важитимуть ще бiльше. І перш за все: як це ти повинна «себе берегти», це ж неможливо; на мене, бiльшоi нiсенiтницi лiкар i сказати не мiг. Ах, погано це все; але, у всякому разi, – дякую тобi, дякую.


(Прага, 29 липня 1920 р.) Четвер, трохи пiзнiше

Отже, щоб не залишалося жодних сумнiвiв, Мiлено.

Можливо, нинiшнiй мiй стан i тепер iнший, що краще не бувае; можливо, я винiс би i ще бiльше щастя, i захищеностi, i повноти – хоча зовсiм у цьому не впевнений, тим бiльше тут, у Празi, – але, хай там як, загалом менi добре, i радiсно, i вiльно – абсолютно незаслужено добре, так добре, що навiть страшно стае, – i якщо такi умови хоч трохи протримаються без особливих зривiв, якщо я щодня отримуватиму вiд тебе бодай слово i вiдчуватиму по ньому, що ти не вкрай замучена, то, можливо, вже цього буде достатньо, не муч себе бiльше; а фiзику я нiколи не розумiв (хiба що про «стовп полум’я» менi зрозумiло – це ж фiзика, так?), i vaha sv?ta[91 - Правильно: vаha sv?ta – «ваги свiту» (чес.).] я теж не розумiю, а вони мене, напевно, i того менше (та й що робити таким неймовiрно величезним вагам з моiми 55-ма кiлограмами в голому виглядi, вони iх просто не помiтять i тому напевно навiть не смикнуться), i я тут точно такий самий, яким був у Вiднi, i твоя рука спочивае в моiй, поки ти ii не вiднiмеш.


* * *

Вiрш Верфеля як портрет, який дивиться на кожного, зокрема й на мене, а головне, на лиходiя, який його на додачу ще й написав.


* * *

Твое зауваження з приводу вiдпустки я не зовсiм розумiю. Куди ти хотiла б поiхати?


(Прага, 30 липня 1920 р.) П’ятниця

Тобi неодмiнно треба знати, Мiлено, люблю я тебе, ти знову i знову ставиш менi це важке запитання, але як на нього вiдповiсти в листi (хай це навiть i останнiй недiльний лист)? Ось коли ми незабаром побачимося, я тобi напевно це скажу (якщо не вiдмовить голос).

Тiльки не пиши бiльше про поiздку до Вiдня; я не приiду, але кожною згадкою про це ти немов пiдносиш язичок полум’я до моеi оголеноi шкiри, полум’я вже перетворилося на маленьке багаття, воно не згасае, а горить рiвно, ба – навiть розгораеться. Ти не можеш цього захотiти.

Цих квiтiв, що ти отримала, менi дуже шкода. Через жаль я навiть не змiг розiбрати, що це за квiти. Тим-то вони тепер стоять у твоiй кiмнатi. Якби я i справдi був шафою, то серед бiлого дня взяв би i висунувся геть iз кiмнати. Так i стояв би в передпокоi – принаймнi доти, доки вони не зав’януть. Нi, це недобре. І все так далеко – хоча ручка твоiх дверей так само близько у мене перед очима, як оцей каламар.

Звичайно, у мене е твоя вчорашня, нi, позавчорашня телеграма, але квiти i тодi ще стояли живi. А чому вони тебе тiшать? Якщо це твоi «найулюбленiшi», тодi ти повинна радiти всiм узагалi подiбним квiтам на землi – чому ж саме цим? Але, можливо, це теж надто важке запитання, i вiдповiсти на нього можна тiльки усно. Так, але де ти? У Вiднi? А де це – Вiдень?

Не можу позбутися цих квiтiв. Кернтнерштрассе – ах, це вже щось примарне, сон, мрiя, примарилося нiчного дня, – а квiти реальнi, вони заповнили всю вазу (ти говориш: nаruc[92 - Обiйми (чес.).] – i притискаеш iх до грудей), доторкнутися до них не можна, адже це твоi «найулюбленiшi». Ну, почекайте, ось вийде Мiлена з кiмнати, я вас схоплю i викину у двiр.

Чому ти сумна? Що-небудь трапилося? І ти менi нiчого не кажеш? Нi, це неможливо.

Ти питаеш про Макса, але вiн же давно тобi вiдповiв, я, щоправда, не знаю що, але в недiлю вiн при менi опустив лист. А мiй недiльний лист ти отримала?

Учора був украй неспокiйний день, не болiсно неспокiйний, а просто неспокiйний, – можливо, наступного разу я про це розповiм. Головне – що у мене в кишенi була твоя телеграма: ходити з нею – це абсолютно особливе вiдчуття. Існуе особлива людська доброта, про яку люди не пiдозрюють. Наприклад, йдеш у напрямку до Чехового моста[93 - Один iз найкоротших мостiв Праги, i единий, зроблений у стилi модерн. Перетинае Влтаву, з’еднуючи набережну Дворжака з набережною Едуарда Бенеша. Названий на честь чеського письменника i мандрiвника XIX столiття Сватоплука Чеха. За час iснування мiст двiчi перейменовували: з 1908-го по 1940 р. це був мiст Сватоплука Чеха (Svatopluk Cech); у 1940 р. нiмцi перейменували його в мiст Менделя (Johann Gregor Mendel); пiсля iх вигнання мосту повернули назву, але в дещо iншому виглядi – Чехув мiст (Cechuv most).], витягаеш по дорозi телеграму i читаеш (слова ii завжди новина; прочитаеш iх, увiбравши в себе – папiр порожнiй, але як тiльки застромиш аркуш у кишеню, вiн знову миттю заповнюеться словами). Тут ти озираешся i побачиш сердитi мiни, в них не заздрiсть, нi, але все-таки на цих обличчях написано: «Як? Саме тобi прийшла ця телеграма? Про це треба термiново повiдомити нагору. Хай хоча б негайно будуть посланi до Вiдня квiти (оберемок). У кожному разi, ми цю справу з телеграмою так не залишимо». Але де там, куди не глянь, усе спокiйно, рибалки i далi надять рибу, роззяви i далi на них витрiщаються, дiти грають у футбол, жебрак бiля входу на мiст збирае крейцери[94 - Це навряд чи. З 25 лютого 1919 року в обiгу була вже чехословацька крона.]. Звичайно, якщо придивитися уважнiше, в усьому цьому е якась нервовiсть, люди змушують себе робити те, що вони робили й до цього, щоб не виказати своiх думок. Але саме те, що вони себе змушують, дуже зворушливо з iх боку, – нiби звiдусiль чуеться голос: «Усе так i е, телеграма належить тобi, ми згоднi, ми не збираемося з’ясовувати, чи мав ти право ii отримати, ми закриваемо на це очi, можеш собi ii залишити». І коли я за хвилину витягаю ii знову, спочатку виникае побоювання, що вони-таки розгнiваються, – мовляв, чого це я принаймнi не знiтився i не сховався, – але нi, вони не сердяться, як були, так i е.


* * *

Увечерi я знову розмовляв з одним палестинським евреем, пояснити це в листi неможливо (я маю на увазi важливiсть цiеi розмови для мене), – маленький, майже крихiтний, миршавий, бородатий, одноокий чоловiчок. Але вiн забрав у мене пiвночi – раз по раз згадувався. Наступного разу розповiм детальнiше.


* * *

Отже, паспорта у тебе немае i можливостi отримати його – теж?


(Прага, 31 липня 1920 р.) Субота

Я неуважний i сумний – загубив твою телеграму; вона, звичайно, не могла зовсiм загубитися, але вже одне те, що доводиться ii шукати, вибивае мене з колii. Мiж iншим, це все ти винна: якби вона не була така прекрасна, я б не крутив ii весь час у руках.

Лише одне мене втiшае – те, що ти написала про лiкаря. Тож кровотеча нiчого не означала; що ж, я ж так i припускав – у медицинi я битий собака. А що вiн говорить про пошкодження в легенях? Голодування i тягання валiз вiн напевно тобi не прописав. А з тим, щоб ти i надалi була добра до мене, вiн погодився? Або про мене взагалi не було мови? Так, але як я можу тодi всiм цим задовольнитися, якщо лiкар не виявив анi найменшого мого слiду? Або виявлене ним пошкодження в легенях – це мiй дефект?

Так справдi немае нiчого серйозного? І едине, що йому спало на думку, – це вiдiслати тебе на мiсяць у село? Не так вже й багато.

Але проти самоi поiздки в село я нiчого не маю – в усякому разi не набагато бiльше, нiж проти життя у Вiднi. Їдь, будь ласка, iдь. Колись ти писала про надii, якi покладаеш на таку поiздку; для мене цього достатньо, щоб бажати ii.

Тепер – ще раз – про мiй приiзд до Вiдня. Коли ти пишеш про це серйозно, це найгiрше – тодi грунт тут справдi починае гойдатися, i я з трепетом чекаю, коли вiн мене викине. Не викидае. Про зовнiшню перешкоду (про внутрiшнi не кажу: хоч вони i сильнiшi, вони б мене не втримали, не тому що я сам сильний, а тому що занадто слабкий, щоб дозволити iм утримати себе) я вже писав, для цiеi поiздки менi довелося б вдатися до брехнi, а брехнi я боюся, не як чесна людина, а як учень. Крiм того, е у мене таке вiдчуття – принаймнi передчуття, – що одного разу менi, чи заради себе самого, чи заради тебе, неодмiнно, неминуче доведеться iхати до Вiдня, а вдруге я не зможу збрехати навiть i як гультяй – учень. Ця можливiсть майбутньоi брехнi – мiй резерв, ним я живу, так само як i твоею обiцянкою в потребi вiдразу ж приiхати. Тому-то я i не приiду зараз; замiсть реальностi цих двох днiв (будь ласка, не змальовуй iх, Мiлено, це майже катування для мене – ще не злиднi, але безмежна жага) – замiсть реальностi цих двох днiв я маю iхню невпинну можливiсть.

А квiти? Вони, звичайно, вже зiв’яли? З тобою бувало коли-небудь, щоб квiти потрапляли «не в те горло», як менi цi? Жахливо неприемне вiдчуття.

У твою суперечку з Максом я не втручаюся. Тримаюся осторонь, визнаю кожному рацiю i почуваюся нiби в схованцi. Ти, безперечно, маеш слушнiсть у всiх своiх мiркуваннях, але тепер спробуй встати на його мiсце. У тебе е батькiвщина, i ти можеш ii знехтувати (можливо, це i найкраще, що можна з нею зробити, – особливо якщо врахувати, що те, що в нiй можна знехтувати, зневажити все одно неможливо). А у нього батькiвщини немае i тому нехтувати йому нема чого, i вiн увесь час мае думати про те, як би ii знайти i побудувати, – весь час: чи знiмае вiн капелюх iз цвяха, чи лежить на сонцi в басейнi або пише книгу, яку ти перекладатимеш (тут вiн, напевно, ще найменш напружений – але ж ти, бiдолашна, кохана моя, яку роботу ти завдала собi на плечi з почуття провини, я бачу, як ти горбатiеш над цiею роботою, шия гола, я стою за тобою, а ти i не скажеш, – будь ласка, не лякайся, якщо вiдчуеш дотик моiх губ, бо це не поцiлунок, то лише безпорадне мое кохання), – ех, Макс, вiн увесь час повинен про це думати, навiть коли пише тобi.

І ось що дивно: в цiлому справедливо проти нього боронячись, у деталях ти йому пiддаешся. Вiн явно писав тобi про мое життя з батьками i про Давос. Усе це не так. Звичайно, жити разом з батьками – це дуже погано, причому погано тут не тiльки проживання плiч-о-плiч, але й цiле життя, саме занурення в це коло доброти i любовi (ах так, не знаеш ти мого листа до батька), борсання мухи на клейкiй стрiчцi, – але, мiж iншим, у цьому е i своi очевиднi переваги, один бореться пiд Марафоном, iнший за обiднiм столом, бог вiйни i богиня перемоги панують усюди. До того ж просто так, механiчно взяти i переселитися – який у цьому сенс, особливо якщо й далi обiдати вдома, що зараз для мене, звичайно ж, найкраще. А про Давос поговоримо наступного разу. Якщо я i хотiв би, щоб Давос чимось менi прислужився, то, вiд’iжджаючи, не проти був би дiстати поцiлунок.


(Прага, 31 липня 1920 р.) Субота, трохи пiзнiше

Як не крути твiй сьогоднiшнiй лист, такий милий, такий вiдданий, який принiс менi стiльки радостi i щастя, – це таки «лист рятувальника». Мiлена серед рятувальникiв! (Якби я був серед них, чи була б вона тодi вже зi мною? Нi, якраз тодi, напевно, нi.) Мiлена помiж рятувальникiв – вона, на самiй собi досв?дчивши це, переконуе знову i знову, що врятувати iншу людину можна тiльки самим фактом свого буття, i нiчим iншим. І ось вона, яка врятувала мене вже одним тим, що вона е, намагаеться тепер заднiм числом зробити те ж саме iншими, такими куди жалюгiднiшими засобами. Коли людина рятуе потопельника, це, звичайно, подвиг, але коли вона потiм даруе врятованому ще й абонемент на уроки плавання – це навiщо? Навiщо рятiвнику полегшувати собi завдання, навiщо вiн вiдмовляеться i надалi рятувати iншого тiльки самим фактом свого буття, своеi постiйноi готовностi врятувати, нащо вiн перекладае цей обов’язок на плечi тренерiв та власникiв давоських готелiв? А крiм усього iншого, я важу цiлих п’ятдесят п’ять кiлограмiв i сорок грамiв! І куди я полечу, якщо ми одне з одним тримаемося за руки? А якщо ми полетимо обое, тодi навiщо все це? І крiм того – ось, власне кажучи, суть усiх моiх попереднiх розумувань, – я нiколи бiльше не поiду вiд тебе в таку далечiнь. Я ж щойно вибрався з тяжкого ув’язнення Мерано.


Субота, увечерi

Усе це було написано, я хотiв сьогоднi ще дещо написати, але тепер це не мае значення. Я повернувся додому, побачив у темрявi невiдомий лист на столi, переглянув його, мене кiлька разiв кликали вечеряти, я щось iв, а воно, на жаль, не хотiло зникати з тарiлки нiяким iншим шляхом – ковтай його, та й годi, – потiм прочитав лист грунтовно, повiльно, квапливо, несамовито, тремтячи вiд щастя, якоiсь митi здивувавшись – неможливо повiрити у щось, але воно тут, перед тобою, ти все-таки не вiриш, але раптом знiчуешся, змиряешся i розумiеш: ось i вiра, – а в кiнцi розпачуеш, розпачуеш, розпачуеш, аж серце колотиться. «Приiхати не можу» – це я знав уже з першого рядка i до останнього, хоча в промiжку стiльки раз побував у Вiднi, – так у довгу нiч, коли сну хоч би тобi тiнь, людина з десяток разiв бачить сни, що тривають з пiвхвилини кожен. Потiм я сходив на пошту, послав тобi телеграму, трохи заспокоiвся i ось сиджу над цим листом. Сиджу i мучуся жалюгiдним обов’язком доводити тобi, що приiхати я не можу. Правда, ти пишеш, що я людина не слабка, тож, можливо, менi це вдасться, але важливiше, щоб менi вдалося витримати наступнi тижнi, з яких кожен уже зараз невiдступно i глузливо дивиться на мене, нiби запитуе: «Ти, отже, справдi не поiхав до Вiдня? Отримав такий лист – i не поiхав? Не поiхав? Справдi не поiхав?» Я не розумiю музики, але цю музику, на жаль, я розумiю краще за всiх музикантiв. Я не мiг поiхати, бо не можу брехати на службi. Себто я можу брехати i на службi, але тiльки з двох причин – зi страху (це, отже, чисто службова справа, вона з цiеi сфери, тут я брешу без будь-якоi пiдготовки, навмання, натхненно) або в разi крайньоi потреби (то тобто коли «Ельза» справдi захворiе, – Ельза, Ельза, не ти, Мiлено, ти не можеш захворiти, ось це була б уже крайня потреба, про неi я i думати не хочу), – отже, в разi потреби я збрешу, оком не моргнувши, тут не потрiбнi жоднi телеграми, над бiдою вже не владне нiяке бюро, тут я поiду з дозволу або без нього. Але у всiх випадках, коли в числi причин для брехнi найголовнiшим буде щастя, потреба i щастя, я не зможу збрехати, не зможу – точно так само, як не зможу пiдняти двадцятикiлограмову гирю. Якби я прийшов з телеграмою про Ельзу до директора, вона напевно випала б у мене з рук, а коли випала б, я напевно на неi, на цю брехню, наступив би, а коли наступив, напевно зараз же вибiг з директорського кабiнету, нi про що не попросивши. Ти зрозумiй, Мiлено, бюро ж не просто дурний заклад (вiн, звичайно, i нерозумний теж, дуростi в ньому хоч вiдбавляй, але не про це зараз мова, до того ж воно бiльше фантастичне, нiж нерозумне) – воно ще й все мое колишне i нинiшне життя, я можу, звичайно, вiд нього вiдкинутись, i це, можливо, було б зовсiм непогано, але поки це все-таки мое життя, я можу розпоряджатися ним безладно – працювати абияк (що я i роблю), без кiнця ухилятися (що я i роблю), при всьому при цьому гнути кирпу (що я i роблю), спокiйно приймати як належне найдоброзичливiше ставлення до себе, яке тiльки можливе в бюро, – але раптом збрехати, для того щоб зiрватися з мiсця i, як вiльна людина (це я, звичайнiсiнький найманий службовець!), поiхати туди, куди мене жене «всього лише» елементарне серцебиття, – нi, так брехати я не можу. Але що я хотiв тобi написати, ще перш нiж отримаю твiй лист, – це ось що: я на цьому ж тижнi виправляю собi новий паспорт або, в усякому разi, зроблю лад у старому, щоб приiхати по змозi без зволiкання, коли буде необхiдно.


* * *

Перечитав усе i зрозумiв, що зовсiм не те хотiв сказати i що, отже, нiякий я не «сильний», якщо не зумiв сказати як треба. Додам ще одне: напевно, я здатен там збрехати ще меншою мiрою, нiж змогла б людина, яка вважае (а така бiльшiсть чиновникiв), що всi до неi несправедливi, що вона надсаджуеться на роботi (якби я так думав про себе, це був би вже майже швидкий потяг на Вiдень!), що бюро являе собою якусь зле керовану машину (вiн би робив це багато краще), що в цiй машинi вiн, через цю безглуздiсть управлiння, працюе не на своему мiсцi: вiн, за його здiбностями, най-най-чiльнiше колесо, а мусить працювати най-най-меншим колiщатком i т. д.; а для мене бюро – як це було i зi школою, гiмназiею, унiверситетом, сiм’ею, з усiм взагалi – жива людина, яка, де б я не був, дивиться на мене невинними очима, людина, з якою я якимось незрозумiлим менi чином пов’язаний, хоча вона менi бiльш чужа, нiж тi люди, що iдуть зараз, я чую, на автомобiлях Рингом. Чужа вона менi до божевiлля, але саме тому i треба бути особливо до неi уважним, адже я майже не приховую своеi чужостi, але хiба така невиннiсть здатна ii взагалi розпiзнати, – тому-то я i не можу збрехати; нi, я не «сильний», i писати не можу, i нiчого не можу. А ти, Мiлено, ще й одвертаешся вiд мене, не надовго, я знаю, але, бач, довго людина i не витримае, якщо серце не б’еться, а як же йому битися, якщо ти вiдвернулася?

Якщо б ти змогла послати менi телеграму пiсля цього листа! Це лише вигук, не прохання. Тiльки якщо зможеш зробити це вiльно – а ти зробиш. Тiльки тодi – ти бачиш, я навiть не пiдкреслюю цi слова.



Я забув ще третю умову, яка змогла б полегшити менi брехню: якщо б ти була поруч зi мною.

Але тодi це була б i найбезневиннiша брехня на свiтi – тодi-бо в директорськiй кiмнатi не було б нiкого, крiм тебе.


(Прага, 1 серпня 1920 р.) Недiля

Не знаю поки, що ти скажеш щодо вечiрнього суботнього листа, i ще довго не знатиму, як би там не було, сиджу зараз у бюро, недiльний чергування (теж дивне заняття, сидиш, i всi iншi пiд час таких чергувань працюють, зрозумiло, менше, нiж звичайно, я – рiвно стiльки ж), похмуро, то дощ накрапае, то хмарне свiтло заважае писати – словом, усе сумно i прикро, iнакше не скажеш. Ти ось пишеш, що в менi е радiсть життя, але сьогоднi ii майже немае; та й звiдки б iй узятися – що дасть ii, нинiшня нiч, нинiшнiй день? У глибинi душi вона, попри все, е (приходь час вiд часу, добре слово), а ось на поверхнi ii обмаль. Я i сам собi таким не подобаюся, сиджу тут перед дверима дирекцii, директора немае, але я б не здивувався, якщо б вiн раптом вийшов i сказав: «Менi ви теж не подобаетеся, тому я вас звiльняю». – «Спасибi, – скажу я, – менi це дуже до речi, бо треба термiново з’iздити до Вiдня». – «Так, – скаже вiн, – тепер ви менi знову подобаетеся, i я вас не звiльнятиму». – «Ах, – скажу я, – значить, знову не можна поiхати». – «Чому? – скаже вiн. – Ви менi знову не подобаетеся, i я вас звiльняю». І так до нескiнченностi.

Сьогоднi, здаеться, вперше вiдтодi, як повернувся до Праги, я бачив тебе увi снi. Передранкове сновидiння, коротке i важке, пiсля поганоi ночi урвав-таки трошки сну. Пам’ятаю мало що. Ти була в Празi, ми йшли Фердiнандштрассе, приблизно навпроти Вiлiмека, у бiк набережноi, по iнший бiк вулицi пройшли якiсь твоi знайомi, ми озирнулися i провели iх поглядом, ти заговорила про них, може бути, мова зайшла i про Красу[95 - Йдеться про Ганса Красу (1899–1944), нiмецькомовного композитора з кола, що збиралось у празькому закладi «Кафе Континенталь». Загинув в Освенцимi.] (вiн не в Празi, я знаю, адресу його я спробую з’ясувати). Ти говорила як завжди, але в цьому прозирав якийсь незбагненний, невловимий протест, я нiчого не сказав, але проклинав себе, просто-напросто висловив прокляття, яке лежало на менi. Потiм ми були в кав’ярнi, ймовiрно в кафе «Унiон» (воно ж було по дорозi), за нашим столиком сидiли якийсь чоловiк i дiвчина, але iх я зовсiм не пам’ятаю, i ще один чоловiк, дуже схожий на Достоевського, тiльки молодий, чорнобородий i чорнявий, усе, наприклад, брови i горби над очима, виглядало надзвичайно потужно. А ще ми з тобою. І знову твого протесту нiщо не видавало, але вiн усе одно був. Обличчя в тебе – я просто очей не мiг вiдiрвати вiд болiсноi чудноти – було напудроване, причому дуже помiтно, невмiло, погано, до того ж, напевно, було жарко, i на твоiх щоках утворилися цiлi картини з пудри, я iх i зараз бачу. Я знову i знову нахилявся вперед, щоб запитати, чому ти напудрована; а ти, помiтивши, що я хочу задати питання, попереджувально – протест-бо був непомiтний – питала: «Чого ти хочеш?» Але я не мiг запитати, менi бракувало смiливостi, i при цьому я якимось чином здогадувався, що ця напудрованiсть – випробування для мене, вирiшальне випробування, щоб я саме поставив свое запитання, адже я хотiв, але смiливостi бракувало. Ось так сумний сон навалювався на мене. До того ж мене мучив ще й цей Достоевський. Зi мною вiн тримався десь так само, як ти, але все ж i трiшки по-iншому. Коли я питав про що-небудь, вiн був дуже привiтний, спiвчутливий, щиро нахилявся вперед, коли ж я знову не знав, що запитати i що сказати – а так вiдбувалося щохвилини, – вiн ривком вiдкидався назад, заглиблювався в книгу, забував про все на свiтi, а надто про мене, зникав у своiй бородi i волоссi. Не знаю, чому це було для мене так нестерпно, i я знову i знову – iнакше я не мiг – мусив притягати його до себе питанням i щоразу знову втрачав його зi своеi ж вини.

Є у мене маленька розрада, що не забороняй менi ii сьогоднi, передi мною лежить «Трибуна», я зовсiм навiть не порушував заборону i не купував ii, а позичив у швагра, нi, швагро позичив ii менi. Будь ласка, не позбавляй мене цього щастя. Адже загалом мене не цiкавить поки, що там написано, але я чую голос – мiй голос! – у галасi свiту, не лишай мене цього щастя. І як це все чудово! Не знаю, як це виходить, я ж читаю тiльки очима, а моя кров негайно все дiзналася i палко несе це в собi. І до чого весело. Я, звичайно, належу до другоi групи: гиря на ногах – це якраз моя власнiсть, i я зовсiм не згоден, що мою суто приватну обставину роблять публiчним надбанням; одного разу хтось сказав, що я плаваю, як лебiдь, але це був не комплiмент. А ще це викликае хвилювання. Я здаюся собi велетнем, який, витягнувши руки, утримуе публiку вiд тебе на вiдстанi – йому доводиться тяжко, вiн повинен утримати публiку i все ж хоче чути кожне твое слово, нi на секунду не втрачаючи тебе з уваги, – публiка, ймовiрно, твердолоба, страшенно дурна, а до того ж жiночна, яка, напевно, ще й кричить: «Де мода? Ну, де ж нарештi мода? Усе, що ми бачили досi, “лише” Мiлена». Лише i цим «лише» я живу. А решту свiту я взяв, як Мюнхгаузен лафети Гiбралтару[96 - Мова про епiзод, описаний автором у 14-му роздiлi, де йдеться про облогу Гiбралтару.], та й скинув у величезне море. Як? Весь iнший свiт? А брехати? У бюро ти брехати не можеш? Авжеж, я сиджу там, як i ранiше похмурий, i лист завтра не прийде, i цей сон – остання звiсточка вiд тебе.


(Прага, 1 серпня 1920 р.) Недiля, вечiр

Ну, швиденько, ось вона, можливiсть, i ми маемо ii щотижня; як же я ранiше до цього не додумався; правда, спершу менi потрiбно отримати паспорт, це не так просто, як ти гадаеш, i без Оттли[97 - Сестра Кафки.] майже неможливо.

В якусь суботу по обiдi я сяду в швидкий потяг i годинi десь о 2-й (завтра дiзнаюся точний розклад) буду у Вiднi. А ти ще в п’ятницю купиш квиток на недiльний швидкий до Праги i телеграфуеш менi, що квиток е, адже без цiеi телеграми я не зможу виiхати з Праги. Ти чекатимеш мене на вокзалi, в нашому розпорядженнi бiльше чотирьох годин, о 7-й ранку в недiлю я поiду назад, у Прагу.

Ось така, отже, можливiсть, щоправда, дещо сумна, всього лише чотири втомлених нiчних години вдвох (i де? У готелi бiля вокзалу Франца Йозефа?), але все-таки можливiсть, яку, мiж iншим, можна дуже прикрасити тим, що ти – але чи е ця можливiсть? – виiдеш менi назустрiч у Гмюнд, i ми переночуемо у Гмюндi. Гмюнд же австрiйський? Тодi паспорт тобi не знадобиться. Я буду там, напевно, годинi о 10-й вечора, а може, i ще ранiше, i поiду в недiлю швидким (у недiлю мiсце, напевно, дiстати легше) об 11-й ранку, а якщо е вiдповiдний потяг пiзнiше, то i ще пiзнiше. Щоправда, як ти туди доберешся i поiдеш назад, я не знаю.

Ну, що скажеш? Дивно, що я тепер маю поставити тобi запитання, а розмовляв з тобою цiлий день. Адреса Краси – Марiенбад, готель «Штерн».


(Прага, 2 серпня 1920 р.) Понедiлок

Однак, судячи з розкладу, справи ще краще, нiж я думав, сподiваюся, розклад правильний, отже, ось що ми маемо.

1-ша можливiсть, куди гiрша:

У суботу, о 4.12 пополуднi, я виiжджаю звiдси, об 11.10 вечора приiжджаю до Вiдня, в нашому розпорядженнi сiм годин, адже iду я в недiлю вранцi, о 7-й. Правда сiм годин за умови, що напередоднi вночi (завдання непросте) я трохи посплю, iнакше перед тобою буде лише бiдолашний хворий звiр.

2-га можливiсть, яка завдяки розкладу просто чудова: О 4.12 я виiжджаю звiдси, але вже (уже! уже!) о 7.28 вечора прибуваю в Гмюнд. Навiть якщо я поiду в недiлю ранковим швидким, це буде тiльки о 10.46, отже, в нашому розпорядженнi виявиться бiльше п’ятнадцяти годин, з яких кiлька можна буде i поспати. Але справа стоiть iще краще. Менi зовсiм не обов’язково iхати цим потягом, бо о 4.38 пополуднi в Прагу йде пасажирський, на ньому то я i мiг би поiхати. Тодi у нас буде двадцять одна година разом, i ми (тiльки подумай!), принаймнi теоретично, можемо мати у своему розпорядженнi iх щотижня.

Тут е тiльки одна зачiпка, хоча, по моему, не надто серйозна, у всякому разi тобi варто було б довiдатися про це. Рiч у тому, що гмюндський вокзал – чеський, а мiсто – австрiйське[98 - Згiдно з Версальським договором Австрiя (Австро-Угорщина) змушена була поступитися частиною теренiв новоутворенiй Чехословаччинi, серед них i мiстечко Гмюнд, яке з 1920 року мало назву Ческе Веленiце (Ceskе Velenice).]; невже дурiсть iз паспортами доходить до того, що без паспорта житель Вiдня не може пройти через чеський вокзал? Але ж тодi i гмюндцi, що iдуть до Вiдня, теж повиннi мати паспорт iз чеською вiзою, нi, я все-таки не можу в це повiрити, адже це було б, як на зло, проти нас [слiв iз 10 написано нечiтко]. І без того погано, що менi доведеться дуже довго стирчати в Гмюндi на митницi, перш нiж я зможу вийти з вокзалу, а це скорочуе нашу двадцять одну годину.

Власне кажучи, пiсля цих важливих речей менi додати нiчого. Мiж iншим, велике спасибi, що ти i сьогоднi не залишила мене без листа. Але завтра? Телефонувати я не буду: по-перше, дуже багато хвилювань, по-друге, це просто неможливо (я вже дiзнавався), а по-трете, ми скоро побачимося. На жаль, у Оттли нинi не було часу сходити в полiцейське управлiння щодо паспорта, завтра. Так, з марками ти чиниш чудово (на жаль, я кудись закинув марки швидкоi пошти, так чоловiк мало не заплакав, коли я йому про це сказав). Дякуеш ти менi за марки досить легковажно, але я i цьому радий, та так, що, уяви, пришлю тобi ще й легiонерськi марки. Розповiдати казки менi нинi не хочеться. Голова, як вокзал, потяги вирушають, прибувають, митний огляд, старший прикордонний iнспектор чекае моеi вiзи, але цього разу з нею все гаразд, будь ласка, ось вона; «Так, так, усе гаразд, онде вихiд з вокзалу». – «Прошу вас, пане старший iнспектор, коли Ваша ласка, вiдчинiть менi дверi, сам я нiяк не можу. Може, ослаб через те, що на вулицi чекае Мiлена?» – «О, будь ласка, – каже вiн, – я ж не знав». І дверi вiдчиняються…


(Прага, 2–3 серпня 1920 р.) Понедiлок, увечерi

Уже пiзно, день був дещо похмурий, попри все. Завтра листа вiд тебе швидше за все не буде; суботнiй я вже отримав, недiльний дiйде тiльки пiслязавтра, – тож я матиму день, вiльний вiд безпосереднього впливу твого листа. Дивно, як мене заслiплюють твоi листи, Мiлено. Я-бо вже цiлий тиждень або ще довше вiдчуваю, що з тобою щось трапилося, щось раптове або повiльне, щось серйозне або випадкове, ясне або тiльки наполовину усвiдомлюване; але воно сталось, я знаю. Я це бачу навiть не з деталей твоiх листiв, хоча такi деталi i е – наприклад, те, що листи сповненi спогадiв (i зовсiм особливих спогадiв); що хоча ти, як завжди, вiдповiдаеш на все, але й не на все; що ти сумуеш без причини; що ти посилаеш мене в Давос; що ти раптом так наполягаеш на цiй зустрiчi (а на мою пораду не приiжджати сюди ти пристала вiдразу; ти заявила, що Вiдень не пiдходить для такоi зустрiчi; ти сказала, що до твоеi поiздки краще нам не зустрiчатись, – i раптом, в останнiх двох-трьох листах, такий поспiх. Менi б цьому радiти i радiти, та от не можу, бо ж вiдчуваю в твоiх листах якийсь потаемний страх, чи то за мене, чи то передi мною – не знаю, але в тiй раптовостi, в тiй хапливостi, з якою ти наполягаеш на зустрiчi, криеться страх. Але у кожнiм разi я радий, що знайшов можливiсть, вона е, це вже точно. Якщо ти не зможеш залишитися тут на нiч, то можна i це влаштувати – ну, пожертвуемо декiлькома спiльно проведеними годинами. Ти виiдеш тодi годинi о 7-й ранку недiльним швидким потягом до Гмюнда – як я тодi, – приiдеш туди о 10-й, я тебе чекатиму, а що мiй зворотний потяг вiдходить тiльки о пiв на п’яту, у нас будуть так чи сяк шiсть годин. Ти повернешся вечiрнiм швидким потягом до Вiдня i будеш там о чверть на дванадцяту – невелика недiльна прогулянка).

Загалом, усе це мене не турбуе, а вiрнiше кажучи, не обходить – така велика твоя влада надi мною. Замiсть побиватися – бо ж у листах ти щось замовчуеш, – замiсть переживати ще бiльше, я зберiгаю спокiй, така велика моя вiра в тебе, незалежно вiд того, який вигляд ти маеш. Якщо ти про щось мовчиш, значить, думаю я, так i треба.

Але я залишаюся спокiйним ще й з iншоi, вже геть незвичайноi причини. У тебе е властивiсть – я гадаю, вона мае корiнь у глибинах твого ества, i якщо не по вiдношенню до всiх вона проявляеться, це тiльки iхня вина, – властивiсть, яку я нi в кого iншого бiльше не знаходив i яку я, хоч i знайшов тут, все-таки насилу можу взагалi собi уявити. Вона в тому, що ти не можеш змусити людину страждати. І ти зовсiм не iз спiвчуття до мене не змушуеш страждати, а просто тому, що не можеш.

Нi, це майже фантастика: мало не цiлий день я думав про це, а ось написати не наважуюся, – може, все це тiльки бiльш-менш промовисте вибачення за обiйми.

А тепер – спати! Що, цiкаво, ти зараз робиш, у понедiлок десь об 11-й вечора?


Вiвторок

Яке слабке знання людей, Мiлено. Я давно це говорив. Ну добре, Ельза захворiла, цiлком можливо, i тому, напевно, варто було б поiхати до Вiдня, але стара тiтка Клара важко (хвора)? Що ж, по-твоему, я мiг би, вiдволiкаючись вiд усього iншого, пiти до директора i без усмiшки розповiсти про тiтку Клару? (Звичайно, тут знову не обiйшлося без знання людей, у кожного еврея е своя тiтка Клара, але моя давно вже померла.) Тож це абсолютно виключено. Добре, що у нас немае бiльше в нiй потреби. Нехай вмирае, вона ж не одна, при нiй Оскар. До речi, хто такий Оскар? Тiтка Клара – це тiтка Клара[99 - Тiтка Клара, жiнка дядька письменника Фiлiппа, померла 1908 року.], але хто такий Оскар? Хай там як, а вiн при нiй. Сподiваюся, вiн хоча б не захворiе, цей вимагач спадщини.


* * *

Усе ж лист, та який! Те, що я сказав спочатку, до вечiрнiх листiв не стосуеться, але цього (як я висловився: спокiйного) занепокоення, якщо вже воно виникло, iм теж не вгамувати. Як добре, що ми побачимося. Напевно, я телеграфую тобi завтра або пiслязавтра (Оттла вже сьогоднi пiшла по паспорт), чи зумiю ще в цю суботу приiхати в Гмюнд (для Вiдня на цьому тижнi так чи iнакше вже пiзно, адже квиток на недiльний швидкий потяг треба купувати завчасно), ти вiдповiси менi теж по телеграфу, чи приiдеш. У будь-якому випадку я ввечерi пiду на пошту, щоб ти скорiше отримала телеграму. Зробимо так: якщо я телеграфую «Неможливо» – значить, на цьому тижнi приiхати не зможу. Тодi я не чекатиму вiдповiдi телеграфом, i все iнше ми обговоримо листом (наступнi чотири тижнi зустрiч, звичайно, залежить вiд того, куди саме за мiсто ти поiдеш, можливо, занадто далеко вiд мене, ну, а тодi ми, напевно, цiлий мiсяць не побачимося). Або ж я телеграфую: «Суботу можу бути Гмюндi». У цьому випадку чекаю вiдповiдi: або «Неможливо», або «Суботу можу бути Гмюндi». В обох останнiх випадках, отже, все домовлено, жодних iнших телеграм не потрiбно (нi, щоб ти не сумнiвалася, що твоя телеграма отримана, я надiшлю пiдтвердження), ми обое iдемо в Гмюнд i побачимося ще в цю суботу або в недiлю. Звучить усе це дуже просто.


* * *

Майже двi години змарновано, довелося вiдкласти лист. Тут був Отто Пiк. Я втомився. Коли ж ми побачимося? Чому за пiвтори години я всього разiв три почув твое iм’я? Навiть якщо хтось згоджуеться, визнаючи, що був у Вiднi, але нiкому не говорив, то хiба наше спiльне пробування не було «спiлкуванням»? Де ти? На шляху до села, де стоiть хатина? Я теж у дорозi, i шлях цей довгий. Тiльки не гризи себе через це, будь ласка, так чи iнакше, ми в дорозi, а бiльше нiж виiхати все одно неможливо.


(Прага, 4 серпня 1920 р.) Середа

Те, що ти пишеш iз приводу моеi поiздки (cеkа?, azto Tobe bude nutnе[100 - Чекаеш, поки тобi буде потрiбно (чес.).]), я краще пропущу, по-перше, це вже застарiло, по-друге, завдае болю, утiм, тут i виправдання, чому вечiрнi суботнi та ранковi недiльнi листи були сповненi такого вiдчаю. І, по-трете, ми ж, можливо, вже в суботу побачимося. (Першу з трьох телеграм ти вранцi в понедiлок, схоже, ще не отримала, сподiваюся, третя прийде вчасно.)

Вiдчай з приводу листа батька я розумiю лише стiльки, скiльки будь-яке нове пiдтвердження таких довгих, страшно болiсних узаемин знову доводить тебе до розпачу. Адже нового з цього листа не вичитаеш. Навiть я, який не читав листи батька, не можу вичитати з нього нiчого нового. Вiн сердечний i тиранiчний i переконаний, що мае бути тиранiчним, щоб задовольнити серця. Пiдпис справдi мало що значить, вiн лише представляе тирана, адже зверху написано «l?to»[101 - Шкода (чес.).] i «stra?ne smutne»[102 - Страшенно сумний (чес.).], цим усе скасовуеться.

Мiж iншим, можливо, тебе лякае невiдповiднiсть мiж твоiм листом i його, ну, твого листа я не знаю, але все ж таки, з iншого боку, менi спадае на думку невiдповiднiсть мiж його «природною» готовнiстю i твоею «незрозумiлою» упертiстю.

Ти сумнiваешся щодо вiдповiдi? Або, вiрнiше, сумнiвалася, адже ти пишеш, що тепер уже знаеш, якою буде твоя вiдповiдь. Це дивно. Якщо б ти вже вiдповiла i запитала мене: «Що я вiдповiла?» – я б без найменшого зволiкання сказав, що саме ти, по-моему, вiдповiла.

Звичайно, поза всяким сумнiвом, для твого батька немае жодноi рiзницi мiж твоiм чоловiком i мною, для цього европейця ми, як негри, на одну особу; але не кажучи вже про те, що ти зараз не можеш сказати про це нiчого певного, навiщо потрiбно вставляти це у лист-вiдповiдь? І навiщо потрiбно брехати?

На мою думку, ти можеш написати у вiдповiдь тiльки те, що неодмiнно сказала би своему батьковi, якби вiн заговорив про тебе в такому тонi, людина, яка, не бачачи майже нiчого iншого, з напругою i трепетом душевним стежить за твоiм життям: «Усi «пропозицii», всi «певнi жорсткi умови» безглуздi, Мiлена живе своiм життям i iнакше жити не зможе. Життя у Мiлени хоча i сумне, але все ж таки «здорове й спокiйне», як у санаторii. Мiлена просить тiльки, щоб ви нарештi це зрозумiли, бiльше вона не просить нi про що, надто про будь-якi «лагодiння» навiть мови немае. Вона просить тiльки, щоб ви не прагнули гарячково вiд неi вiдгородитися, а пiшли слiдом за своiм серцем i поговорили з нею як людина, як рiвний з рiвним. Вчинивши так, ви усунете з життя Мiлени чимало «смутку» i вам не доведеться бiльше ii “жалiти”».


* * *

Що ти маеш на увазi, коли пишеш, що вiдповiдь батьковi припадае на твiй день народження? Я справдi починаю побоюватися за цей день народження. Побачимося ми в суботу чи нi, неодмiнно телеграфуй менi ввечерi 10 серпня.


* * *

Якщо б ти все ж могла бути в Гмюндi в суботу або хоч у недiлю!

Це справдi вкрай необхiдно.

Тодi це був би останнiй лист, який ти отримаеш, перш нiж ми зустрiнемося вiч-на-вiч. І моi вже, власне, цiлий мiсяць незайнятi очi (ну звичайно, читання листiв, виглядання з вiкна) побачать тебе.


* * *

Чеською стаття куди краще, нiж нiмецькою, звичайно, деякi недолiки е, вiрнiше, вона нагадуе болото – бредеш, насилу витягаючи ноги. Скiлькись днiв тому один iз читачiв «Трибуни» сказав менi, що я, мабуть, провiв солiднi дослiдження в божевiльнi. «Тiльки у власнiй», – вiдповiв я, пiсля чого вiн спробував зробити менi комплiмент з приводу «власноi божевiльнi». (Двi-три дрiбнi помилки в перекладi е.)

Я ще трiшки потримаю в себе переклад.


(Прага, 4–5 серпня 1920 р.) Середа, вечiр

Зараз, близько 10-i вечора, я був у бюро, телеграма прийшла, i так скоро, я мало не засумнiвався, що це вiдповiдь на мою вчорашню телеграму, але там написано: вiдправлено 4.VIII, об 11-й годинi ранку. Вона прийшла ще о 7-й, тобто всього за вiсiм годин. Одна з потiх, якi додаються до самоi телеграми, – географiчно ми все-таки досить близько одне вiд одного: менше нiж за добу я можу отримати твою вiдповiдь. І не завжди ж ця вiдповiдь буде: не iдь.

Як-не-як, крихiтна можливiсть залишаеться: можливо, ти ще не отримала мiй лист, де я пояснюю, що тобi не доведеться вiдбавлятися з Вiдня навiть на одну нiч i все-таки можна приiхати в Гмюнд. Але ж ти, напевно, i сама вже це з’ясувала. Хай там як, я далi розважатиму над тим, чи варто менi в розрахунку на цю крихiтну можливiсть взяти на тридцять днiв (твоя вiдпустка) вiзу i про всяк випадок замовити квиток на швидкий потяг.

Мабуть, я цього не робитиму, телеграма така категорична, у тебе геть нездоланнi сумнiви щодо цiеi поiздки. Як бачиш, Мiлено, нiчого страшного, я б i сам не наважився на дiяльне бажання (до речi, тому тiльки, що не здогадався б, наскiльки проста можливiсть зустрiчi) побачити тебе «вже» за чотири тижнi; якщо б ми зустрiлися, я б завдячував це виключно тобi, ось чому (не кажучи про те, що, якщо ти не приiдеш, значить, так i мае бути, я знаю) ти маеш повне право викреслити цю можливiсть, яку сама Ти i створила, про це менi i писати нема чого, просто я з такою радiстю прокладав цю вузьку дорiжку з темноi квартири до тебе i мало-помалу все, чим е я, було кинуте в цей, можливо (необачнiсть негайно перебивае: звичайно! звичайно! звичайно!) до тебе спрямований хiд, а вiн раптом, замiсть вивести до тебе, впираеться в непроникну [слiв iз 5 написано нечiтко] скелю «будь-ласка-не-приiзди», i мимоволi доводиться тiею самою дорогою, яка так швидко була прокладена, [одне слово написано нечiтко] повiльно повертатися назад i засипати ii всiм тим, що я е. Загалом, це досить болiсно, але навряд чи геть уже погано, якщо вистачае сил так докладно про це писати. Зрештою, з’являться новi ходи, копати старий крiт назвичаений.

Куди гiрше iнше: з причин, якi я, здаеться, учора позначив, наша зустрiч була б дуже важлива. У цьому сенсi ii нiчим не замiниш, власне, тому-то я i засмутився через телеграму. Але хто зна, чи раптом у твоему пiслязавтрашньому листi не знайдеться розрада.


* * *

У мене тiльки одне прохання: у твоему сьогоднiшньому листi е двi дуже жорсткi фрази. Перша (а Ту neprijede?, ponevadz cekas, az to Tobe jednou bude nutnе, to, abys prije[103 - А ти не приiдеш, бо чекаеш, поки самiй тобi не знадобиться приiхати (чес.).]) ще дещо як виправдана, але далеко не повнiстю, друга (Mej se pekne, Franku, а потiм iде, щоб ти чула звучання всiеi фрази: telegrafovat Ti ten fale?n? telegram nemа tedy smyslu, nepos?lаm ho[104 - Бувай, Франце. Тодi безглуздо вiдправляти цю нещиру телеграму (чес.).]. Навiщо ж ти ii таки вiдправила), це «Mejsepekne, Franku» не мае взагалi нiякого виправдання. Такi ось фрази. Не могла б ти, Мiлено, яким-небудь чином узяти iх назад, цiлком однозначно взяти назад, першу, якщо завгодно, почасти, а другу цiлком?


* * *

Батьковий лист я сьогоднi вранцi забув укласти в конверт, вибач. До речi, я до того ж випустив з уваги, що це перший лист за три роки, тепер тiльки я розумiю, як вiн на тебе вплинув. Але в силу цього, мiж iншим, i твiй лист до батька стае набагато значнiше, в ньому, напевно, було щось принципово нове.

До речi: я завжди тебе неправильно розумiв, що твiй батько i чоловiк зроду не розмовляли мiж собою. Але Сташа казала, що вони часто спiлкувались один з одним.

І про що б вони могли говорити?


* * *

Так, у твоему листi е i третя фраза, яка, мабуть, спрямована проти мене ще бiльше, нiж двi вищезгаданi. Фраза про шкiдливi для шлунка солодощi.


Четвер

Значить, сьогоднi, причому несподiвано, день без листа, якого я давно боявся. Значить, лист вiд понедiлка було написано так серйозно, що на другий день ти писати не могла. Що ж, як пiдтримка у мене бодай е твоя телеграма.


(Прага, 6 серпня 1920 р.) П’ятниця

Отже, тобi погано, як нiколи ще не було за весь той час, що я тебе знаю. І ця непереборна вiдстань мiж нами разом з твоею хворобою навiюе менi дивне вiдчуття, нiби я перебуваю в твоiй кiмнатi, але ти мене заледве розрiзняеш, а я розгублено блукаю вiд вiкна до лiжка i назад, i нiкому i нiчому не вiрю, жодному лiкарю, жодному лiкуванню, i не знаю, що робити, i тiльки дивлюся на це похмуре небо, яке роками нiби все жартувало i жартувало, а тепер уперше вiдкрилося менi у всiй своiй безнадii, таке ж безпорадне, як я сам. Ти лежиш у лiжку? А хто приносить тобi iжу? Яку? І цi головнi болi! Напиши менi про все, коли зможеш. У мене був колись один актор, еврей зi Схiдноi Європи[105 - Мова про Іцхака Льовi, з яким Кафка заприязнився 1911 року, коли львiвська трупа Льовi гастролювала у Празi.], у нього раз на три мiсяцi траплялися страшнi напади головного болю i тривали кiлька днiв; звичайно вiн був цiлком здоровий, але в цi днi, бувало, зiпреться на будинкову стiну десь у провулку i стоiть, i нiчим йому не допоможеш – тiльки ходиш хвилин тридцять туди-сюди i чекаеш. Хворий, якого кинув здоровий, але i здоровий, якого кинув хворий. А болi повертаються регулярно? І що говорить лiкар? Коли вони почалися? Тепер ти, мабуть, ще й пiгулки ковтаеш? Ай-яй-яй! – а ось «дитинко» я вже сказати не можу, не маю права.

Прикро, що твiй вiд’iзд знову вiдкладено, тепер ти, отже, поiдеш тiльки за тиждень, починаючи з четверга. А я – я вже не матиму щастя бачити, як ти оживаеш там в оточеннi озер, лiсiв i гiр. Але скiльки ж менi ще треба щастя, жаднюзi такому? Прикро, що тобi ще так довго доведеться мучитися у Вiднi.

Про Давос ми ще поговоримо. Не хочу я туди – занадто далеко, задорого i надто дурно. Якщо вже iхати з Праги – а iхати, схоже, доведеться, – то найкраще куди-небудь у село. Правда, хто мене там чекае? Треба ще все це продумати, але до листопада я ж все одно не зможу поiхати.

Учора ввечерi я зустрiв такого собi Штайна[106 - Йдеться про Пауля Штайна, вiдомого празького правника.], можливо, ти знаеш його з кав’ярень, його завжди порiвнювали з королем Альфонсом[107 - Кафка мае на увазi швидше за все iспанського монарха Альфонса ХІІІ (1886–1941), який правив своею краiною з 1902-го по 1931 рiк.]. Вiн тепер складае папери в одного адвоката i, зустрiвши мене, дуже зрадiв: у нього е до мене розмова, службова, все одно довелося б завтра дзвонити менi по телефону. «Ну, то про що йде мова?» – «Справа про розлучення[108 - Батько Густава Яноуха, Густав Кубаса, був колегою Кафки по страховiй агенцii. Хоча перший чоловiк його матерi – Павел Яноух – вважався офiцiйно «зниклим», Густав Яноух не мiг легально мати прiзвище свого справжнього батька, бо ж його мати i батько офiцiйно були не розлученi.], до якоi я i сам почасти пришитий, себто вiн просить мене втрутитися». – «Як це?» Я справдi схопився за серце. Але потiм з’ясувалося, що мова про розлучення батькiв одного поета i що мати, з якою я не знайомий, попросила його, д-ра Штайна, щоб я трохи вплинув на поета, адже йому б слiд було краще ставитися до неi, до матерi, i не сварити ii так.

До речi, дивний шлюб. Уяви собi. Дружина вже раз була в замiжжi, в цьому першому шлюбi у неi народилася дитина вiд теперiшнього ii чоловiка, а саме згаданий поет. Отже, вiн мае прiзвище першого ii чоловiка, а не свого батька. Потiм вони все-таки одружилися i по багатьох роках за наполяганням чоловiка, батька поета, знову розлучилися. Вiдтак шлюбовi кiнець. А що ця жiнка за нинiшньоi житловоi скрути не може знайти собi помешкання, то вони, тiльки з цiеi причини, i далi живутьу шлюбi, причому це подружне життя (через брак житла) нiтрохи не примирило чоловiка з нею i тим бiльше не змусило його вiдмовитися вiд розлучення. Усе-таки ми до смiшного бiднi люди, еге ж? Чоловiка я знаю, вiн людина добра, розумна, дуже порядна, злагiдна.

Список того, що тобi потрiбно, звичайно ж, прийшов, що довший, то кращий, адже в кожну книгу, в кожну бажану тобою рiч я заповз, щоб разом з нею вирушити до Вiдня (проти такоi поiздки директор нiчого не мае), так що надай менi якнайбiльше можливостей поiхати до тебе. А статтi, вже надрукованi в «Трибунi», можеш надiслати менi на час.

Мiж iншим, я майже радий твоiй вiдпустцi – якщо не брати до уваги поганий поштовий зв’язок. Ти ж менi опишеш коротко, яке там усе на вигляд? Твое життя, твоя кiмната, твоi стежки, вид з вiкна, iжа – щоб я теж трошки пожив iз тобою.


(Прага, 7 серпня 1920 р.) Субота

Я такий милий i терплячий – справдi? Насправдi не знаю; знаю тiльки, що вiд такоi телеграми легшае якби в усьому тiлi, – але ж це лише телеграма, не простягнута рука.

Але i сумно звучить вона, втомлено – голос iз хворого лiжка. Сумно все це. І лист не прийшов, знову цiлий день без листа; схоже, що тобi таки дуже погано. Хто менi ручиться, що ти давала телеграму сама, – що ти не лежиш цiлий день у лiжку, нагорi, в тiй кiмнатi, в якiй я тепер живу бiльше, нiж у своiй власнiй.

Сьогоднi вночi я через тебе скоiв убивство – божевiльний сон, погана, погана нiч. Подробицi я майже не пам’ятаю.


* * *

Лист таки прийшов. З нього вже все ясно. В iнших, щоправда, ясностi було не менше, але пробитися до неi я не наважувався. Утiм, хiба ти могла збрехати? Це чисте чоло – воно не бреше.

Макса я не звинувачую. Звичайно, хоч що вiн там писав у своему листi, все було неправильно: нiщо i нiхто, жодна, ба – найкраща людина не повинна вставати мiж нами, через це я i вчинив убивство сьогоднi вночi. Якийсь родич кинув у розмовi – сенсу ii я не пам’ятаю, але йшлося нiби про те, що хтось чогось не зможе зробити, – якийсь родич, отже, бовкнув на закiнчення iронiчно: «Зате вже Мiлена, звичайно, зумiе». За це я його якимось чином убив, збуджений повернувся потiм додому, мати весь час бiгала за мною, розмова i тут в’язалася бiля того ж таки, врештi-решт я закричав, клекочучи вiд лютi: «Якщо хто-небудь згадае лихом Мiлену, наприклад батько (мiй батько), я i його вб’ю – або його, або себе». Тут я прокинувся – але це не було нi сном, анi пробудженням.

Знову я повертаюся до старих листiв, по сутi, вони були схожi на того листа дiвчинi. А вечiрнi листи були нiчим iншим, як болем по ранковому. І – одного вечора ти написала, що все можливо, тiльки от щоб я тебе втратив – неможливо, – треба було, власне, лише легенько натиснути, i неможливе здiйснилося б. А можливо, до цього натискання навiть i дiйшло, i, можливо, воно мало успiх.

У кожнiм разi цей твiй лист – як одужання, бо ж пiд колишнiми я був похований заживо i все ж намагався лежати якнайтихiше, тому що думав – а що, коли я i справдi мертвий.


* * *

Чесно кажучи, усе це мене не так уже й вразило, я цього чекав, я, як мiг, готувався це винести, коли воно прийде; i ось воно прийшло, i, звичайно ж, я все ще не готовий, хоча вкрай воно мене i не пiдкосило. Але те, що ти пишеш про твiй стан узагалi i про твое здоров’я, геть жахливо – i набагато сильнiше за мене. Ну, про це ми поговоримо, коли ти повернешся з санаторiю, – а раптом там i справдi станеться диво, принаймнi фiзичне чудо, тобою очiкуване; я, до речi кажучи, настiльки сповнений вiри в тебе, що й не бажаю жодного чуда, – я тебе, о, чудова, зганьблена, недоступна нарузi природа, спокiйно довiряю лiсу, озеру й дiетi; утiм, тiльки б не було чогось iншого.

Коли я знову i знову повертаюся думками до твого листа – поки всього лише раз прочитавши його, – коли думаю про те, що ти пишеш про свое сьогодення та майбутне, про свого батька, про мене, то врештi-решт усе зводиться саме до того, що я вже сказав тобi одного разу з чудовою яснiстю: справжне твое нещастя – я, я i нiхто iнший (причому – застережуся – лише зовнiшне нещастя); адже якби не я, ти б, можливо, вже мiсяцi три тому поiхала з Вiдня, а якщо не три мiсяцi тому, то вже зараз напевно. Ти не хочеш iхати з Вiдня, я знаю, ти i без мене не хотiла б, але саме тому – дивлячись вже наче з пташиноi високостi, можна пiзнати мое значення для свiту твоiх почуттiв у тому, що я полегшую тобi можливiсть залишатися у Вiднi.

Але до чого заходити так далеко i вкидатися в такi складнi тонкощi – досить обмежитися одним очевидним мiркуванням: ти вже кидала одного разу свого чоловiка i тим легше могла б кинути його зараз, коли обставини тиснуть багато сильнiше, – але, звичайно, ти кинула б його тiльки заради того, щоб кинути, а не заради якоiсь iще iншоi людини.

Але всi цi мiркування нi до чого не ведуть – хiба що до бiльшоi вiдкритостi.


* * *

Два прохання, Мiлено: одне маленьке й одне велике. Маленьке: покинь розбазарювати марки, навiть якщо ти й далi слатимеш марки, я бiльше жоднiй людинi не вiддам. Я пiдкреслив це прохання червоно-блакитним, себто, щоб ти знала надалi, я вимагаю цього з усiею суворiстю.

Велике прохання: покинути листуватися з Максом, я не можу попросити його до пуття. У санаторii-бо дуже добре, якщо по вiзиту до хворого спитати по секрету у коридорi доброго лiкаря, як насправдi почуваеться «наш пацiент». Але навiть у санаторii хворий, напевно, скрегоче зубами на дверi.


* * *

Цi речi я, звичайно, з радiстю забезпечу. Тiльки, по моему, краще б купити трико у Вiднi, адже для нього, мабуть, знадобиться дозвiл на вивезення (недавно у мене на поштi навiть книги не прийняли без дозволу на вивезення, хоча в сусiдньому поштовому вiддiленнi iх потiм спокiйно прийняли), утiм, напевно, в магазинi знають, що потрiбно робити. Грошi я весь час потроху докладатиму до листiв. Якщо ти скажеш «досить», я вiдразу припиню.

Дякую за дозвiл читати «Трибуну». Цими днями, в недiлю, я бачив одну дiвчину, яка на Вацлавськiй площi купувала «Трибуну», напевно ж, тiльки заради замiток про моди. Одягнена вона була не дуже добре, поки не дуже. Шкода, я ii не запам’ятав i не можу простежити за ii розвитком. Нi, ти не маеш рацii, що так низько цiнуеш своi замiтки на тему моди. Я справдi тобi вдячний, що можна тепер читати iх вiдкрито (потай-бо я у пiдлий спосiб уже не раз iх читав).


(Прага, 8 серпня 1920 р.) Недiля

Телеграма. Так, мабуть, краще за все нам зустрiтися. Інакше невiдомо, скiльки ще так триватиме, перш нiж ми наведемо лад. Звiдки все це взялося мiж нами? Адже бачиш хiба що на крок уперед. І як ти, напевно, страждала вiд цього на додачу до всього iншого. І адже я давно мiг би все це припинити, я досить ясно бачив перспективу, але боягузтво перемагало. І хiба я не брехав, вiдповiдаючи на листи, якi (я розумiв!) менi явно не належали, так, нiби вони адресованi менi? Сподiваюся, приiхати у Гмюнд змусила тебе не одна з «брехливих» у цьому сенсi вiдповiдей.

На душi у мене зовсiм не так сумно, як можна було б подумати з цього листа, просто нiчого iншого зараз не скажеш. Так тихо стало, i в тишi не смiеш сказати нi слова. Ну що ж, у недiлю ми будемо разом, п’ять-шiсть годин, для розмов мало, а для мовчання, для тримання за руку, для перегляду в очi – достатньо.


(Прага, 8–9 серпня 1920 р.) Недiля, ввечерi

Одне збивае мене з пантелику в твоiй аргументацii, в останньому листi це особливо ясно, тут безперечна логiчна помилка, можеш себе на нiй перевiрити. Скажи ти менi, що ти занадто кохаеш свого чоловiка (а це чиста правда) i тому не можеш його кинути (не можеш уже заради мене самого, я хочу сказати: для мене було б жахливо, якби ти на це все-таки зважилася), – я тобi повiрю i з тобою погоджуся. Скажи ти, що ти сама готова була б його кинути, але в глибинi душi вiн потребуе тебе i не може без тебе жити, тим-то ти не можеш його кинути, – я i тут тобi повiрю, i тут з тобою погоджуся. Але коли ти говориш, що вiн зовнi без тебе не впораеться з життям i що ти саме тому (як головна причина!) не можеш його кинути, то це говориться або для приховування вищеназваних причин (саме для приховування, а не як для пiдпертя, бо пiдпертя таким причинам не потрiбно) – або ж це один iз тих злих жартiв мозку, про якi ти писала в останньому листi i вiд яких корчиться в судомах усе наше тiло, i не тiльки тiло.


Понедiлок

Тiльки я зiбрався написати тобi ще дещо в дусi колишнього, як прийшли чотири листи, до речi не вiдразу, спершу той, у якому ти шкодуеш, що написала менi про непритомнiсть, трохи згодом той, який ти написала вiдразу по непритомностi, разом з тим, нарештi воiстину прекрасний, а ще трохи згодом лист, де йдеться про Емiлiю. Їхню послiдовнiсть я поки не цiлком уторопав, хiба що ти бiльше не вказуеш днi.

Вiдповiсти, отже, на питання «strach – touha» одразу навряд чи вийде, але я постараюся в декiлькох листах повернутися до цього, i тодi, напевно, буде як треба. Добре було б також, якби ти познайомилася з моiм (узагалi-то поганим, непотрiбним) листом до батька. Можливо, я вiзьму його до Гмюнда.

Якщо обмежити «strach» i «touha» так, як ти це робиш в останньому листi, то питання нелегке, але вiдповiсти на нього дуже легко. Тодi у мене тiльки «strach». І рiч ось у чому.

Менi пригадуеться перша нiч. Ми жили тодi на Цельтнер-гассе[109 - Нинi – Целетна – одна з центральних вулиць столицi Чехii мiста Праги; нинi е пiшохiдною зоною, популярною в туристiв. Свою назву вулиця дiстала вiд назви пекарнi цалтнерш (чес. caltnеr), що пекли на нiй своiй вироби, що називалися «цалта» (чес. calta). Пролягае вiд Пороховоi брами на площi Республiки до Старомiськоi площi.], напроти був магазин готового одягу, у дверях там вiчно стояла одна з продавчинь, а нагорi я, юнак рокiв двадцяти з гаком, снувався кiмнатою, зайнятий нервовим довбанням безглуздих для мене речей до першого державного iспиту. Було це влiтку, спека, в таку пору цiлком природна, але нестерпна, бiля вiкна я з мерзенною жуйкою iсторii римського права в зубах, увесь час зупинявся, врештi-решт ми знаками домовилися про зустрiч. Увечерi о 8-й я мав зайти за нею, але, коли спустився ввечерi вниз, там уже був iнший, хоча це мало що змiнювало, я боявся усього свiту, а значить, i цiеi людини; якби не було ii тут, я б все одно ii боявся. Дiвчина, однак, узявши його пiд руку, зробила менi знак iти слiдом за ними. Так ми дiсталися до Стрiлецького острова, випили там пива, я – за сусiднiм столиком, потiм неквапом пiшли – я позаду – до будинку дiвчини, десь бiля Фляйшмаркта, там ця людина попрощалася, дiвчина увiйшла в будинок, я трохи почекав, вона з’явилася знову, i ми з нею пiшли в готель на Малiй странi. До самого готелю все було чарiвно, хвилююче й огидно, та й у готелi було так само. А пiд ранок – як i ранiше, було жарко i красиво, – коли ми йшли Карловим мостом додому, я був загалом щасливий, але щастя це полягало лише в тому, що вiчно бунтiвна плоть нарештi вгамувалась, а головне – все не стало ще огиднiшим, ще бруднiшим. Згодом я ще раз зустрiвся з цiею дiвчиною, по-моему, ночей через двi, усе виявилося так само добре, як у перший раз, але потiм я вiдразу поiхав на дачу, пофлiртував там трошки з однiею дiвчиною i в Празi вже дивитися не мiг на продавчиню, бiльше словом iз нею не перемовився, вона (з моеi точки зору) була моею лихою злобителькою i все ж залишалася доброю, привiтною дiвчиною, постiйно переслiдувала мене здивованим поглядом. Я не хочу сказати, що единою причиною моеi ворожостi (звичайно, нi) було те, що в готелi ця дiвчина без жодного намiру зробила крихiтну гидоту (дрiбниця, про яку i говорити не варто), сказала маленьку непристойнiсть (дрiбниця, про яку i говорити не варто), але пам’ять залишилася, я одразу зрозумiв, що нiколи цього не забуду, i одночасно зрозумiв, або вирiшив, нiби зрозумiв, що це мерзенне i брудне зовнi, зрозумiло, не неминуче, а ось внутрiшньо куди як неминуче пов’язане з усiею iсторiею i що саме це мерзенне i брудне (лише дрiбним знаком якого були ii невеликий вчинок, коротке слiвце) з такою шаленою силою вабило мене в готель, вiд якого я в iншому випадку тiкав би з немочi.

Так було тодi, i так залишилося. Мое тiло, нерiдко роками спокiйне, раптово знову здригалася вiд нестерпного прагнення до маленькоi, цiлком певноi мерзоти, до чогось трiшки огидного, прикрого, брудного; навiть i до кращого, що я тут отримував, домiшувалася частка цього, слабенький поганий припах, трошки сiрки, трошки пекла. У цьому потязi було щось вiд Вiчного жида, що безглуздо бреде, безглуздо мандруе безглуздо брудним свiтом.

Але траплялися й часи, коли тiло не було спокiйне, коли взагалi не було нiчого спокiйного, i все ж я зовсiм не вiдчував примусу, життя було хороше, спокiйне, тривожене лише надiею (чи знаеш ти тривогу краще цiеi?). У такi часи, якщо вони виявлялися хоч скiльки-небудь тривалими, я завжди був один. Уперше в моему життi зараз такi часи – i я не один. Тим-то не тiльки твоя тiлесна близькiсть, але ти сама i заспокоюеш мене, i тривожиш. Тим-то я не прагну до бруду (в Меранi попервах я всупереч своiй вiдкритiй волi день i нiч будував плани, як би менi заволодiти покоiвкою – i навiть гiрше, – до кiнця перебування там до мене пристала вельми згодлива дiвчина, довелось якоюсь мiрою спершу перекласти ii слова на свою мову, щоб узагалi ii зрозумiти), я по-справжньому не бачу бруду, нiчого такого, що дратуе ззовнi, навколо нiчого такого, зате е все, що даруе життя зсередини, – коротко кажучи, дещиця того повiтря, яким дихали в раю до грiхопадiння. Дещиця цього повiтря, i тому бракуе «touha»[110 - Жага (чес.).], але не все повiтря – тому i е «страх». – Ну ось, тепер ти все знаеш. Якраз тому я i «боявся» гмюндськоi ночi, але це був звичайний «страх» – ет, але ж i звичайного досить, – який е у мене i в Празi, а не якийсь особливий, гмюндський страх.

А тепер розкажи про Емiлiю, я зможу отримати лист ще в Празi.


* * *

Сьогоднi нiчого в конверт не вкладу, тiльки завтра. Цей лист-бо важливий, я хочу, щоб ти отримала його безпечно.


* * *

Непритомнiсть – тiльки один iз багатьох знакiв. Будь ласка, обов’язково приiзди в Гмюнд. Якщо вранцi в недiлю буде дощ, то ти не зможеш приiхати? [Слiв iз 4 написано нечiтко] Ну, я то хай там як, а буду вранцi в недiлю бiля гмюндського вокзалу. Паспорт тобi, напевно, не потрiбен? Ти вже дiзнавалася? Чи не потрiбно тобi чого-небудь, що я мiг би для тебе привезти? Згадавши про Сташу, ти маеш на увазi, що менi слiд пiти до неi? Але вона навряд чи в Празi. (Якщо вона в Празi, пiти, звичайно, ще важче.) Почекаю з цим до наступноi згадки або до Гмюнду.

До речi, Сташа казала, скiльки я пам’ятаю, як щось цiлком природне, атож, що твiй батько i чоловiк розмовляли один з одним i частенько.


* * *

Зауваження про Л. (що за пам’ять! – це не iронiя, а ревнощi, i не ревнощi, а дурний жарт) ти зрозумiла перекручено. Менi просто впало в очi, що всi люди, про яких вiн говорив, були «дурнi», або «шахраi», або «стрибунки з вiкна», тодi як ти була просто Мiленою, i вельми респектабельною. Це мене потiшило, тому я i написав тобi про це, а зовсiм не тому, що це був порятунок твоеi честi, нi, це був порятунок його честi. Мiж iншим, якщо вже бути точним, були i ще деякi винятки: його на той час майбутнiй тесть, його невiстка, його зять, колишнiй наречений його нареченоi – усi вони були справдi «чудовi» люди.

Твiй сьогоднiшнiй лист такий сумний, а головне, бiль у ньому так захований, що я здаюся собi абсолютно стороннiм. Якщо доводиться вийти з кiмнати, я бiгаю вгору-вниз сходами, тiльки б опинитися знову там i знайти на столi телеграму: «Я теж буду суботу Гмюндi». Але поки нiчого не отримав.


(Прага, 9 серпня 1920 р.) Понедiлок, по обiдi

Я був би брехуном, якщо б не наважився сказати ще бiльше, нiж у сьогоднiшньому ранковому листi, – брехуном особливо перед тобою, з якою я говорю так вiльно, як нi з ким iншим, адже нiхто ще так мене не пiдтримував – знаючи i прощаючи, – як ти, попри все, попри все (i не плутай це настiльки вагоме «попри все» з твоiм настiльки вагомим «i все-таки!»).

Серед твоiх листiв найпрекраснiшi (i цим багато сказано, бо ж вони всi взагалi, мало не в кожному рядку, найпрекраснiше з усього, що зi мною траплялося в моему життi) – отже, найпрекраснiшi серед них тi, в яких ти виправдовуеш мiй «страх» i одночасно намагаешся переконати мене, що вiн невиправданий. Я ж теж, хоч, напевно, i справляю часом враження пiдплаченого адвоката свого страху, в глибинi душi, здаеться, щиро його виправдовую – я ж цiлком iз нього складаюсь, i вiн, можливо, краще, що в менi е. А позаяк вiн найкраще в менi, то, можливо, його ти едино i любиш. Адже що вже в менi такого особливого можна любити. А його – можна.

Ось ти запитала якось, як мiг я назвати «чудовою» нашу суботу з цим страхом у серцi; пояснити це неважко. Що я люблю тебе (а я тебе люблю, нетямуще ти створiння, i як любить море крихiтну гальку на своему днi, так i мое кохання затоплюе тебе всю, – а для тебе такою галькою буду я, якщо дозволять небеса) – що я тебе люблю, то я люблю весь свiт, а весь свiт – це i твое лiве плече – нi, спочатку було праве, – i тому цiлую його, коли менi заманеться (а ти, будь ласка, трохи спусти на ньому блузку), – але i лiве плече теж, i твое обличчя над моiм у лiсi, i твое обличчя пiд моiм у лiсi, i забуття на твоему напiвоголеному лонi. І тому ти маеш рацiю, коли кажеш, що ми тодi являли одне цiле, i тут менi страх невiдомий, адже це мое едине щастя, едина моя гордiсть – i я зараз маю на увазi не один тiльки лiс.

Але ось мiж цим денним свiтом i тiею «пiвгодиною в лiжку», про яку ти одного разу презирливо написала як про «чоловiчу рiч», для мене зяе прiрва, подолати яку я не можу – а може, i не хочу. Там справа суто нiчна, у всiх сенсах нiчна; а тут цiлий свiт – мiй, я ним володiю, i невже я маю тепер раптом перестрибнути в нiч, щоб i ii ще раз опанувати? Та й чи можна щось iще раз опанувати? Чи не означае це його втратити? Тут я володiю свiтом – i раптом маю перенестися туди, а його залишити – на догоду несподiваному чарiвництву, спритному фокусу, каменю мудрецiв, алхiмii, чаклунському персню. Геть, геть – я страшенно цього боюся!

Жадати за допомогою чаклунства схопити за одну нiч – похапцем, натужно дихаючи, безпорадно, одержимо, – за допомогою чаклунства схопити те, що кожен день даруе розкритим очам! (Напевно, дiтей iнакше не отримаеш, напевно, дiти теж чаклунство, – «напевно». Залишимо питання вiдкритим.) І тому я такий вдячний (тобi i всьому), i тому, отже, samozrejmе[111 - Природно (чес.).], що поруч iз тобою я такий спокiйний i такий неспокiйний, такий скутий i такий вiльний, – i тому-то я, усвiдомивши це, вiдкинув усю решту життя. Подивись менi в очi!


* * *

Отже, лише вiд панi Колер я дiзнаюся, що книги перебралися з нiчного столика на письмовий стiл. Варто було б перш неодмiнно запитати мене, чи згоден я з цим переселенням. Я б сказав: «Нi!»


* * *

А тепер менi подякуй. Я успiшно задавив у собi бажання написати в цих останнiх рядках ще дещо абсолютно божевiльне (шалено-ревниве).

Ну все, досить, тепер розкажи про Емiлiю.


(Прага, 10 серпня 1920 р.) Вiвторок

До дня народження я пiдготувався не надто добре, спав ще гiрше, нiж звичайно, голова гаряча, очi запаленi, скронi болять, до того ж кашель. Напевно, навiть найменшого бажання не здолаю висловити без кашлю. На щастя, бажати нiчого не потрiбно, тiльки дякувати, що ти е на цьому свiтi, а я спочатку (бачиш, я теж не дуже добре знаю свiт, тiльки, на вiдмiну вiд тебе, зiзнаюся в цьому) – а я спочатку навiть i гадки не мав, що ти можеш там знайтися. І за це я дякую тобi (це подяка?) поцiлунком точно як на вокзалi, хоча вiн тобi не сподобався (сьогоднi я чомусь упертий).

Не завжди останнiм часом менi було так погано, часом було навiть дуже добре, але до дня головного мого трiумфу дiйшло з тиждень тому. У моiй цiлковитiй безпорадностi я робив нескiнченну прогулянку навколо басейну в школi плавання, наближався вечiр, народу було вже небагато, але все ж цiлком достатньо, раптом приходить другий iнструктор iз плавання, який вочевидь мене не знае, озираеться навсiбiч, нiби когось шукаючи, потiм помiчае мене, явно вибирае мене i питае: «Chtel byste si zajezdit[112 - Хочете покататися на човнi? (чес.).]?», рiч у тому, що тут був якийсь пан, який приiхав iз Софiйського острова i хотiв перевезтися на Єврейський острiв, по-моему, вiн якийсь великий будiвельний пiдрядник; на Єврейському островi йде велике будiвництво. Звичайно, не варто передавати кутi меду, iнструктор просто помiтив мене, бiдолаху, i вирiшив потiшити дармовим катанням на човнi, але, хай там як, пам’ятаючи про солiднiсть пiдрядника, вiн безумовно шукав людину молоду, досить надiйну як по силi i вправностi, так i в тому сенсi, що, виконавши завдання, вiн не скористаеться човном для недозволеного катання, а вiдразу ж повернеться. Певне, вiн вважав, що в мене е всi цi риси. Здоровань Трнка (власник школи плавання, про якого я тобi ще розповiм) пiдiйшов до нас i запитав, чи вмiе хлопець плавати. Інструктор, який, ймовiрно, читав у менi як у вiдкритiй книзi, заспокоiв його. Я взагалi майже нi слова не сказав. Тут пiдiйшов пасажир, i ми вiдпливли. Як вихований юнак, я мовчав. Вiн зауважив, що вечiр сьогоднi прекрасний, я вiдказав: ano[113 - Так (чес.).], потiм вiн сказав, що вже прохолодно, я знову сказав: ano, врештi-решт вiн сказав, що я гребу дуже швидко, i вже тут я через вдячнiсть узагалi нiчого не мiг вимовити. Я, зрозумiло, спритно пiдгрiб до Єврейського острова, вiн зiйшов на берег, подякував, але, менi на розчарування, забув про чайовi (авжеж, ти ж не дiвчина). Я вiдразу поплив назад. Здоровань Трнка здивувався, що я повернувся так скоро. Давненько я так не величався як кукий бик у чередi, як того вечора, я здавався собi трiшечки, зовсiм трiшечки, але все ж е бiльш гiдним тебе, нiж завжди. Вiдтодi я щовечора чекаю в школi плавання, чи не з’явиться, бува, знову якийсь пасажир, але нiхто не приходить.

Сьогоднi вночi в короткому забуттi менi спало на думку, як слiд вiдзначити твiй день народження: я вiдвiдаю важливi для тебе мiсця. І вiдразу ж, абсолютно мимоволi, я опинився бiля Захiдного вокзалу[114 - Мова про збудований у 1861–1862 рр. Смиховський вокзал.]. Будiвля була геть крихiтна, i всерединi мiсця напевно було мало, бо ж саме пiдiйшов швидкий потяг, i один вагон усерединi будiвлi не вмiстився. Я був вельми потiшений тим, що бiля вокзалу стояла трiйця геть хороше вбраних дiвчат (одна з косою), правда дуже худеньких, носiй. Я зрозумiв, що в цьому твоему заняттi немае, отже, нiчого незвичайного. А проте порадiв, що зараз тебе там немае, хоча, з iншого боку, був i засмучений, що тебе там немае. Але на втiху я знайшов маленьку течку, загублену кимось iз пасажирiв, i, на подив пасажирiв довкола мене, витягнув iз цього маленького портфеля купу великого вбрання. Але плаща, якого вимагав хтось iз недiльноi «Трибуни» у «Вiдкритому листi», адресованому менi, на жаль, серед нього не було; доведеться менi вiдiслати свое, хоча це неправильно.

Особливо друга частина «Типу»[115 - Кафка згадуе статтi Мiлени на тему моди.] чудова – рiзка, зла, антисемiтська, чудова. Я досi взагалi не помiчав, яка це витончена штука – публiцистика. Ти говориш iз читачем так спокiйно, так довiрливо, так зацiкавлено, ти забуваеш про все на свiтi, думаеш тiльки про читача, але пiд кiнець раптом кажеш: «Чи добре те, що я написала? Так? Добре? Ну що ж, це мене тiшить, а втiм, я далеко, i цiлувати мене на знак подяки не дозволяю». А потiм i справдi кiнець, i тебе бiльше немае.

А чи знаеш ти, що тебе менi подарували до конфiрмацii (у евреiв теж е своя конфiрмацiя)[116 - Бар-мiцва вiдбулася 13 червня 1896 року у так званiй Циганськiй синагозi на Виноградах.]? Я народився 83-го року, тож менi було тринадцять рокiв, коли ти народилася. Тринадцятий день народження – особливе свято, менi слiд було вiдчитати в синагозi насилу витовчений текст, а потiм виголосити вдома маленьку (теж вивчену) промову. І подарункiв я отримав чимало. Але зараз я собi це уявляю так: я був не зовсiм задоволений, якогось подарунка менi ще бракувало, я попросив його у небес – а вони до десятого серпня зволiкали.


* * *

Звичайно ж, я з великим задоволенням перечитую останнi десять листiв, хоча знаю iх до тонкощiв. Але i ти перечитай моi, там знайдеться цiлий дiвочий пансiон питань.


* * *

Про батька поговоримо у Гмюндi.

Перед «Гретою», як i в бiльшостi випадкiв перед дiвчатами, я безпорадний. Чи була у мене тодi взагалi хоч якась думка щодо тебе? Не пам’ятаю. Я люблю тримати твою руку в своiй, люблю дивитися в твоi очi. Ось, мабуть, i все, Гретугеть! Щодо «не заслужив», nechаpu, jak takov? clovek[117 - Не розумiю, як така людина (чес.).]… то я i сам стою перед такою ж загадкою; цю загадку, думаю, ми i разом не розгадаемо. До речi, це блюзнiрство. Хай там як, у Гмюндi я не збираюся витрачати на це нi хвилини. Тепер я бачу, що ти змушена брехати бiльше, нiж довелося б менi. Мене це пригнiчуе. Якщо виникне серйозна перешкода, спокiйно залишайся у Вiднi – навiть не сповiщаючи мене, – я просто поiду в Гмюнд i побуду на три години ближче до тебе. Вiза в мене вже е. Телеграфувати менi, принаймнi сьогоднi, ти нiяк не зможеш, через ваш страйк.


(Прага, 11 серпня 1920 р.) Середа

Твого прохання про прощення я не розумiю. Коли все минулося, само собою зрозумiло, що я тебе прощаю. Невблаганний я був тiльки доти, доки все не минуло, а тодi це тебе не обходило. Як би я мiг щось тобi не подарувати, коли все це минуло! Яка ж плутанина, мабуть, у тебе в головi, що ти здатна таке подумати. [Слiв iз 6 написано нечiтко.]

Порiвняння з батьком, принаймнi, цiеi митi, менi не до вподоби. Невже i я тебе втрачу? (Мiж iншим, у мене нема необхiдних для цього сил твого батька.) Але якщо ти наполягаеш на цьому порiвняннi, тодi краще вiдiшли трико назад.

Купiвля i вiдправка трико, до речi, тривали цiлих три години, i ця iсторiя – я тодi дуже цього потребував – справдi пiдбадьорила мене, i я тобi за неi вдячний. Щоб розповiдати про це, я нинi дуже втомився, другу нiч майже не спав. Чи не можна менi трохи поеднати сили, щоб у Гмюндi мене трiшки похвалили?

Невже справдi – заздрiсть до амстердамськоi мандрiвницi? Звичайно, те, що вона робить, чудово, якщо вона робить це переконано, проте ти припускаешся логiчноi помилки. Для людини, яка живе ось так, ii життя – примус, а для того, хто так жити не вмiе, воно здаеться свободою. Адже всюди так. Подiбна «заздрiсть» урештi-решт лише бажання смертi.

Звiдки взялися «t?ha, nevolnost, hnus»[118 - «Тягар, нудота, огида» (чес.).]? Як це поеднувалося з «заздрiстю»? Вони взагалi непоеднуванi. Тiльки в смертi мiститься прагнення до життя.

Я казав ще лукавiшi речi про «перебування у Вiднi», нiж тi, якi ти згадуеш, але правда твоя. Єдине, що впадае у вiчi, це те, що твiй батько, як менi здаеться, порiвняно з попереднiми роками дiстае неабиякий вплив (тож бери собi трико).

Щодо Макса думай що хочеш. Але що я тепер знаю твое до нього доручення, то, коли прийде кiнець, накажу вiднести мене до нього, обговорю з ним багатоденну спiльну прогулянку, «бо ж почуваюся на силi, ще й якiй», а потiм поповзу додому i востанне витягнуся на своему ложi.

Так я говорю, звичайно, поки справа до цього не дiйшла. Але тiльки-но в мене буде 37,5 (при 38° пiд час дощу!), приставники телеграм перечiплятимуться на твоiх сходах один об одного. Ось тодi вони, сподiваюся, страйкуватимуть, а тепер, у день народження, час для цього абсолютно невiдповiдний!

До моеi погрози, що марки я тiй людинi не вiддаватиму, пошта поставилася надто буквально. Коли я отримав швидкий лист, марка була вже вiдклеена. До речi, зрозумiй правильно ту людину, адже вiн збирае не по однiй марцi кожного виду. Для кожного виду у нього великi аркушi, а для всiх аркушiв – великi альбоми, i, коли цiлий аркуш одного виду заповнений, вiн бере новий аркуш i т. д. Над ними вiн просиджуе всi вечори, товстий, веселий, щасливий. І з кожним новим видом у нього з’являеться нова причина радiти, наприклад, сьогоднi з приводу п’ятидесятигеллерових[119 - Геллер – грошова одиниця Австро-Угорщини i Чехословацькоi Соцiалiстичноi Республiки; з’явився у 1892 р. як 1/100 австро-угорськоi грошовоi одиницi – крони.] марок: тепер листове пiдвищуеться (бiдна Мiлена!) i марки по 50 геллерiв траплятимуться рiдше!

Те, що ти говориш щодо Кройцена, менi подобаеться (Аффленц[120 - Мова про два австрiйськi санаторii: Бад Кройцен поблизу Грайна на Дунаi, i Аффленц – у верхнiй Штирii.] нi, це справжнiй легеневий санаторiй, там роблять уколи – тьху! – для одного з наших спiвробiтникiв це була перша станцiя перед смертю вiд сухот), така краiна менi до душi, у неi е i iсторичнi спогади. Але чи вiдкрито там пiзньоi осени, i чи беруть вони iноземцiв, i чи не дорожче там усе для iноземцiв, i чи зрозумiе хтось, окрiм мене, чому я iду в голодну краiну, щоб вiд’iдатися? Втiм, я все ж напишу туди.

Учора знову говорив з тим Штайном. Вiн iз тих людей, з якими завжди i в усьому поводяться несправедливо. Не знаю, чому над ним смiються. Вiн знае всiх i кожного, знае всi приватнi подробицi, а до того ж скромний, судження його вельми обережнi, розумно сформульованi, поважнi; i що вони трохи занадто виразнi, дуже невинно пихатi, то це тiльки збiльшуе його вагу, надто коли знаеш людей пихатих потай, хтиво, злочинно. Я раптом почав з Гааса, прослизнув повз Ярмiлу, трохи згодом опинився бiля твого чоловiка i нарештi… До речi кажучи, неправда, що я люблю слухати розповiдi про тебе, де там, менi хочеться тiльки чути твое iм’я, цiлий день. Якби я запитав, вiн би i про тебе багато розповiв, але я не запитав, i вiн лише зi щирим жалем констатував, що ти майже що й не живеш, загублена кокаiном[121 - Мiлена Єсенська час вiд часу вживала кокаiн, щоб притлумити головний бiль.] (який я вдячний був тiеi митi за те, що ти жива). Мiж iншим, вiн обережно i скромно, в звичайнiй своiй манерi, докинув, що навiч цього не бачив, а тiльки чув. Про твого чоловiка вiн говорив як про могутнього чарiвника. Ще вiн назвав менi нове iм’я з твого празького перiоду: здаеться, Крейдлова[122 - Амалiя Крейдлова – однокласниця Мiлени Єсенськоi.]. Вiн би ще довго розповiдав, але я попрощався, менi було дещо нiяково, в першу чергу через мене самого, бо я мовчки йшов поруч з ним i слухав те, чого не хотiв слухати i що мене аж нiяк не обходило.


* * *

Повторюю: якщо виникне яка-небудь перешкода, яка могла б стати для тебе причиною якихось дрiбних неприемностей, залишайся у Вiднi, якщо вже iнакше не можна, навiть i не попереджаючи мене. Але якщо поiдеш, вiдразу проривайся за прикордонний бар’ер. Якщо через будь-яку невiдому менi зараз безглуздiсть трапиться так, що я не зможу приiхати i не зумiю сповiстити тебе в Вiднi (я тодi телеграфую панi Колер), то в Гмюндi в привокзальному готелi ти знайдеш мою телеграму.


* * *

Ти всi шiсть книжок отримала?


* * *

Читаючи «Kavarna»[123 - Стаття Мiлени Єсенськоi пiд назвою «Каварня» вийшла на сторiнках «Трибуни» 10 серпня 1920 року.], я вiдчував себе приблизно так само, як слухаючи Штайна, тiльки ти розповiдаеш набагато краще його; хто взагалi розповiдае краще? Але чому ж ти розповiдаеш кожному, хто купуе «Трибуну»? Поки я читав, менi здавалося, немов я ходив перед кав’ярнею, день i нiч, роками; а коли який-небудь вiдвiдувач входив або виходив, я зазирав у вiдчиненi дверi, щоб переконатися, що ти, як i ранiше, там, i знову брався ходити i чекати. Було це не сумно i не стомливо. Який же смуток або втома в тому, щоб чекати перед кав’ярнею, в якiй сидиш ти!


(Прага, 12 серпня 1920 р.) Четвер

Сьогоднi сходжу до Лорена, телефонувати занадто непевно i заскладно. А от Пiковi я можу хiба що написати, i я навiть не знаю його адресу, його останнiй лист навряд чи вже знайду. Вiн десь у селi, у Празi був лише кiлька днiв i повернувся назад.

Те, що Мюнхгаузен усе зробив добре, дуже мене радуе, йому доводилося виконувати i куди складнiшi завдання. І за трояндами доглядатимуть так само ретельно, як колись за квiтами? (nаruc?[124 - Оберемок (чес.).]!) А що це були за квiти? І вiд кого?

Щодо Гмюнду я тобi вже вiдповiв, перш нiж ти запитала. Мучусь якнайменше, тодi ти i мене мучитимеш зовсiм мало. Я не надто вже й розраховував, що тобi доведеться так брехати. Але як твiй чоловiк може повiрити, що, побачивши тебе одного разу, я тобi не пишу i не хочу тебе бачити.

Ти пишеш, що iнколи тобi хочеться мене випробувати. Це просто жарт, еге ж? Будь ласка, не роби цього. Уже визнання забирае неймовiрно багато сил, а скiльки ж iх знадобиться на невизнання? Що «Annoncen» тобi до смаку, то це вельми мене радуе. Ось i iж, iж! Можливо, якщо я почну сьогоднi збирати, а ти почекаеш рокiв iз двадцять i шуби тодi подешевшають (бо, напевно, Європа злюднiе i вулицями бiгатиме хутрова звiрина), – може, тодi на одну шубу i вистачить.

Не знаеш часом, коли я нарештi спатиму, може, вночi в суботу або в недiлю?

Щоб ти знала: цi марки з наддруком[125 - Йдеться про марки, на якi шляхом наддруку додаеться певна iнформацiя. Основною традицiйною функцiею наддруку е оперативна змiна iнформацii на вже вiддрукованих марках через рiзко змiненi обставини – у тих випадках, коли останнi настiльки важливi, що вимагають обов’язкового вiдображення, а оперативно пiдготувати новий тираж марок у поштового вiдомства не мае змоги.] – його заповiтна мрiя (у нього суцiль «заповiтнi» мрii). «То je krаsa, to je krаsa!»[126 - Це гарно, це гарно! (Чес.)] – твердить вiн. Що вiн там таке бачить!

Тепер пiду поiм, а потiм у валютне управлiння – службовий ранок.


(Прага, 13 серпня 1920 р.) П’ятниця

До пуття не знаю, навiщо пишу, через нервовiсть, напевно, так само як уранцi, нервуючи, вiдправив телеграфом недоладну вiдповiдь на швидкий лист, який отримав учора ввечерi. Сьогоднi пiсля обiду дiзнаюся все у Шенкера[127 - Себто у фiрмi «Schenkerand Co».]





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «Литрес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/book/franc-kafka/listi-do-mileni-list-batkovi-opovidannya-65764862/chitat-onlayn/) на Литрес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Мiстечко, що з 1924 року е частиною мiста Мерано, що у Пiвденному Тиролi (тут i далi примiтки перекладача).




2


Мова про Курта Августа Пауля Вольфа (1887–1963), нiмецького видавця, засновника видавництва «Kurt Wolff Verlag», що видавало здебiльшого експресiонiстську лiтературу й iснувало з 1913-го до 1940 року.




3


Нинi Набережна Бедржиха Сме5тани.




4


«Пане докторе, Вам недовго лишилося жити» (чес.).




5


Мова про Фелiцiю Бауер (1887–1960). Перший раз заручини зiрвалися у серпнi 1914 року, другий – 12 липня 1917 року, по чому у груднi знову дiйшло до розриву.




6


Кафка згадуе один iз найвiдомiших путiвникiв того часу, де, зокрема, зазначено, що Мерано являе собою «вельми популярний курорт, з огляду на м’який клiмат, серед пацiентiв, якi страждають на легеневi хвороби, i навеснi тут використовують сироватку, а восени – виноградне вино» (Southern Germany and Austria, Including the Eastern Alps, 1871. P. 240).




7


Кафкa мае на увазi, очевидно, Аполлона Григор’ева (1822–1864), росiйського поета, а також лiтературного й театрального критика. Проте насправдi це помилка – Достоевський дiлив помешкання з письменником i мистецтвознавцем Дмитром Григоровичем (1822–1900), а Григор’ев написав одну з перших рецензiй на роман «Бiднi люди».




8


Жалюгiдний (калiч. чес.).




9


«З гарного настрою i тому, що був сильним хлопцем» (калiч. чес.).




10


Я той, до кого це стосуеться (чес.).




11


«Справжнiй жах» (чес.).




12


«Або не зовсiм правильно» (чес.).




13


«Доброi думки» (чес.).




14


Легкий човен (чес.).




15


Божена Немцова (уродж. – Барбора Панклова; 1820–1862) – славетна чеська письменниця.




16


Мова про Сташу Їловську (1898–1955), перекладачку i близьку подругу Єсенськоi.




17


Мова про Альфреда Майснера (1822–1885), нiмецькомовного чеського письменника i поета, онука письменника Августа Готтлiба Майснера.




18


В оригiналi чеською.




19


Ви – еврей? (Чес.)




20


«Не розумiю» (чес.).




21


Мова про знанi куранти на Старомiськiй площi, встановленi 1410 року. У XVII столiттi до оздоби Празьких курантiв додали рухомi фiгурки. Фiгурки апостолiв додано в ходi капiтального ремонту 1865–1866 рокiв.




22


Мова про Константиновi Лазнi (Konstantinovy Lаzne) – курортне селище на заходi Чехii, приблизно за 40 км на пiвнiчний захiд вiд мiста Пльзень i 60 км на пiвденний схiд вiд курорту Карловi Вари.




23


«Жодного слова, яке б не було ретельно зважене» (чес.).




24


Дитяча гра, коли ведучий кидае фразу «Деревця, помiняйтеся!», i гравцi, що стоять iззаду, тримаючись за дерева, мають знайти собi нове. Хто не знаходить, стае новим ведучим.




25


Мова про Ернста Вайса (1882–1940), нiмецькомовного австрiйського письменника i лiкаря еврейського походження.




26


Лiки чи який-небудь iнший засiб, що дае тимчасове полегшення хворому, але не вилiковуе хвороби.




27


Сташа Їловська.




28


Тiльки страх за Вас (чес.).




29


Себто той, хто пише.




30


Змушувати чекати людину (чес.).




31


Я хотiла б утекти третiм шляхом, який не веде нi до тебе, нi до нього, десь у самоту (чес.).




32


Мова про Йозефа Райнера (1898–1920), який наклав на себе руки 19 лютого.




33


Уроджена Амброжова, подруга Мiлени Єсенськоi.




34


Двi я сукнi лише маю, та нiвроку виглядаю (чес.).




35


Мова про так зване ритуальне вбивство чеськоi дiвчини Анежки Грузовоi (1879–1899), нiбито вчинене 23-рiчним безробiтним юдеем Леопольдом Гiлснером, який усе життя займався бродяжництвом.




36


Макс Брод.




37


Больцано (iт.).




38


Франтишковi-Лазне – курортне мiсто у Чехii, в Рудних горах, на територii Карловарського краю.




39


Узагалi негарна, аж нiяк, либонь, iнодi приваблива (чес.).




40


Йдеться швидше за все про сестру Кафки – Валлi (Валерi), що 1913 року вийшла замiж за Йозефа Поллака (1882–1942).




41


Мiлена Єсенська посилала Кафцi свiй переклад новели Густава Майрiнка «Прокляття жаби».




42


Син професора права Ганса Гросса, студент-психоаналiтик, 1921 року заморив себе голодом.




43


Мiсто на пiвденному заходi Чехii в Пiвденночеському краi, на рiчцi Отавi (басейн Влтави).




44


Кафка говорить про «Щоденник» (1909) австрiйського письменника, публiциста i критика Германа Бара (1863–1934). Окремi тексти його друкувалися спершу на сторiнках декiлькох видань.




45


Тiтка Мiлени (1863–1940), регулярна дописувачка газети «Nаrodn? Listy».




46


Новела Франца Грiльпарцера, що ii любив Кафка.




47


Запроваджене за часiв ЧССР свято Яна Гуса, що вiдзначалося 6 липня (цього дня Яна Гуса 1415 року спалили у нiмецькому мiстечку Констанцi).




48


Альфред Льовi (1852–1923) – брат матерi Кафки, який посiдав пост директора залiзниць у Мадридi.




49


Арно Лорен (1889–1945) – головний редактор видання «Tribuna».




50


Отто Пiк (1887–1940) – чеський письменник, поет, драматург, перекладач, театральний критик, видавець. Син дрiбного крамаря.




51


Карл Пршибрам (1883–1973) та його брат Евальд були друзями Кафки. Карл був пацiентом санаторiю «Veleslav?n», який згадуватиметься згодом.




52


Вiд Кафки вiн це довiдався (чес.).




53


Пiттерманн, Емiль Артур (наспр. Емiль Артур Лонгрен, 1885–1936), чеський сценарист, драматург-режисер, художник, режисер, драматург i театральний актор; Ференц Футуриста (наспр. Франтiшек Фiала, 1891–1947), актор.




54


Жити з Кафкою (чес.).




55


Подруга Мiлени панi Колер тримала у Вiднi невеликий пансiон, де часто зупинялися друзi в Поллакiв iз Праги.




56


Шкiльний приятель Кафки Пауль Кiш (1883–1944).




57


Найвiдомiший лiтературний заклад у Празi, куди, м. iн., заходили Верфель, Поллак та iн.




58


Крамер – псевдонiм, яким користувався Кафка у листах до Мiлени у листах «до запитання».




59


Редакцiя видавництва «Orbis» на Виноградськiй, в якому мiстилася редакцiя газети «Tribuna».




60


Мова про Мiхала (Йозефа) Мареша (1893–1971), поета i сценариста, а також редактора газети «Tribuna». Вiн знав, що Ярмiла i Вiллi Гаас спонукали його друга Йозефа Райнера, молодого редактора, накласти на себе руки.




61


Чоловiк Мiллни, Ернст Поллак, незадоволений своею роботою у банку, носився з iдеею виiхати до Чикаго.




62


«Так, правда твоя, я його кохаю. Але Ф., i тебе я теж кохаю» (чес.).




63


Ресторан поблизу будинку Єсенськоi.




64


Я ж, хай там як, не зупинюся – нiколи, нiколи, нiколи (чес.).




65


Мова про роман французького письменника Шарля-Луi Фiлiппа (1874–1909), повна назва якого – «Марi Донадьйо» (Marie Donadieu, 1904).




66


Max Brod, Paganism, Christianity, Judaism: A Book of Creeds, 2 vols. (Munich, 1921).




67


Здогадно йдеться про Макса Клауса.




68


Переклад есею Поля Клоделя «Артюр Рембо», що його зробила Мiлена, був надрукований у «Tribuna» 8 липня 1920 р.




69


Правильно (лат.)




70


Мiлена просила Кафку знайти ii брата Єнiчека, який помер, коли Мiленi було три роки.




71


«Бо ж вiн про вас нi писав, нi говорив» (чес.).




72


В оригiналi – «pr?gelnswert» – вартий прочуханки (нiм.).




73


Переклад «Нещастя холостяка», що його зробила Мiлена, був надрукований у лiтературному щотижневику «Kmen» 9 вересня 1920 р.




74


«Необхiдно», «щоб я» (чес.).




75


Ймовiрно, переклад Кафки «Нещастя», що вийшов на сторiнках газети 16 липня 1920 року.




76


Мiлена час вiд часу дописувала до всiх цих видань.




77


Мова, певно, про Густава Яноуха, батько якого працював iз Кафкою в однiй страховiй компанii.




78


«Що ти власне людина, яка не мае жодного поняття про» (чес.).




79


Бовдур (чес.).




80


Йдеться про письменника i журналiста Мiхала Мареша, який виклав обставини смертi Хааса Кафцi.




81


Поет i перекладач чеськоi лiтератури, Фукс (1890–1942) належав до того ж таки кола, що й Хаас.




82


Жiнкам потрiбно небагато (чес.).




83


«Секретар» (чес.).




84


Мова, певно, про бароковий палац, розташований нинi у Гернальсi, 17-му окрузi Вiдня.




85


Йдеться про Густава Ландауера (1870–1919) – нiмецького фiлософа й письменника, анархо-iндивiдуалiста, соцiалiста.




86


Мовчазний, неговiркий (чес.). Тут помилка Кафки, який вжив це слово замiсть «nemuvlne» (немовля).




87


В собi (чес.).




88


В оригiналi рима – Frank und Schrank (шафа).




89


Мова про так званi «Олив’янi камери» (iх було сiм), розташованi пiд дахом Палацу дожiв.




90


Ясно, однозначно (чес.).




91


Правильно: vаha sv?ta – «ваги свiту» (чес.).




92


Обiйми (чес.).




93


Один iз найкоротших мостiв Праги, i единий, зроблений у стилi модерн. Перетинае Влтаву, з’еднуючи набережну Дворжака з набережною Едуарда Бенеша. Названий на честь чеського письменника i мандрiвника XIX столiття Сватоплука Чеха. За час iснування мiст двiчi перейменовували: з 1908-го по 1940 р. це був мiст Сватоплука Чеха (Svatopluk Cech); у 1940 р. нiмцi перейменували його в мiст Менделя (Johann Gregor Mendel); пiсля iх вигнання мосту повернули назву, але в дещо iншому виглядi – Чехув мiст (Cechuv most).




94


Це навряд чи. З 25 лютого 1919 року в обiгу була вже чехословацька крона.




95


Йдеться про Ганса Красу (1899–1944), нiмецькомовного композитора з кола, що збиралось у празькому закладi «Кафе Континенталь». Загинув в Освенцимi.




96


Мова про епiзод, описаний автором у 14-му роздiлi, де йдеться про облогу Гiбралтару.




97


Сестра Кафки.




98


Згiдно з Версальським договором Австрiя (Австро-Угорщина) змушена була поступитися частиною теренiв новоутворенiй Чехословаччинi, серед них i мiстечко Гмюнд, яке з 1920 року мало назву Ческе Веленiце (Ceskе Velenice).




99


Тiтка Клара, жiнка дядька письменника Фiлiппа, померла 1908 року.




100


Чекаеш, поки тобi буде потрiбно (чес.).




101


Шкода (чес.).




102


Страшенно сумний (чес.).




103


А ти не приiдеш, бо чекаеш, поки самiй тобi не знадобиться приiхати (чес.).




104


Бувай, Франце. Тодi безглуздо вiдправляти цю нещиру телеграму (чес.).




105


Мова про Іцхака Льовi, з яким Кафка заприязнився 1911 року, коли львiвська трупа Льовi гастролювала у Празi.




106


Йдеться про Пауля Штайна, вiдомого празького правника.




107


Кафка мае на увазi швидше за все iспанського монарха Альфонса ХІІІ (1886–1941), який правив своею краiною з 1902-го по 1931 рiк.




108


Батько Густава Яноуха, Густав Кубаса, був колегою Кафки по страховiй агенцii. Хоча перший чоловiк його матерi – Павел Яноух – вважався офiцiйно «зниклим», Густав Яноух не мiг легально мати прiзвище свого справжнього батька, бо ж його мати i батько офiцiйно були не розлученi.




109


Нинi – Целетна – одна з центральних вулиць столицi Чехii мiста Праги; нинi е пiшохiдною зоною, популярною в туристiв. Свою назву вулиця дiстала вiд назви пекарнi цалтнерш (чес. caltnеr), що пекли на нiй своiй вироби, що називалися «цалта» (чес. calta). Пролягае вiд Пороховоi брами на площi Республiки до Старомiськоi площi.




110


Жага (чес.).




111


Природно (чес.).




112


Хочете покататися на човнi? (чес.).




113


Так (чес.).




114


Мова про збудований у 1861–1862 рр. Смиховський вокзал.




115


Кафка згадуе статтi Мiлени на тему моди.




116


Бар-мiцва вiдбулася 13 червня 1896 року у так званiй Циганськiй синагозi на Виноградах.




117


Не розумiю, як така людина (чес.).




118


«Тягар, нудота, огида» (чес.).




119


Геллер – грошова одиниця Австро-Угорщини i Чехословацькоi Соцiалiстичноi Республiки; з’явився у 1892 р. як 1/100 австро-угорськоi грошовоi одиницi – крони.




120


Мова про два австрiйськi санаторii: Бад Кройцен поблизу Грайна на Дунаi, i Аффленц – у верхнiй Штирii.




121


Мiлена Єсенська час вiд часу вживала кокаiн, щоб притлумити головний бiль.




122


Амалiя Крейдлова – однокласниця Мiлени Єсенськоi.




123


Стаття Мiлени Єсенськоi пiд назвою «Каварня» вийшла на сторiнках «Трибуни» 10 серпня 1920 року.




124


Оберемок (чес.).




125


Йдеться про марки, на якi шляхом наддруку додаеться певна iнформацiя. Основною традицiйною функцiею наддруку е оперативна змiна iнформацii на вже вiддрукованих марках через рiзко змiненi обставини – у тих випадках, коли останнi настiльки важливi, що вимагають обов’язкового вiдображення, а оперативно пiдготувати новий тираж марок у поштового вiдомства не мае змоги.




126


Це гарно, це гарно! (Чес.)




127


Себто у фiрмi «Schenkerand Co».



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения